Молодий тато пише веселі розповіді про сина, в яких кожен з батьків впізнає себе

Світ заполонили матусі, які діляться своїм досвідом народження і виховання дітей. Але чи так само часто ви зустрічаєте історії про батьківство очима батька? Письменник і блогер Олег Батлук ділиться своїми враженнями про батьківство так яскраво і щиро, що їх неможливо оминути. Його блогом вже зачитуються десятки тисяч людей, дивуючись ніжності, з якою цей чоловік пише про свого маленького сина.

Сподіваємось, гумор автора припаде до душі й іншим батькам.

  • «Ну ось я і став батьком». Досить безглузда фраза, перш за все для тієї людини, яка щойно стала батьком. «Ну ось я і став батьком» все одно що «Ну ось я і став президентом Гондурасу». Або Папою Римським. Батько – це ще не батьківство. Від батька до батьківства – довгий шлях власного дорослішання.
  • Які ми знаємо види сну? Сон, безсоння. Ще можлива дрімота. Батькам малюків відомо набагато більше видів сну. Зморило. Вештаюсь, як примара. Очі злипаються. Сновигаю, як привид. Голова в тумані. Похропую. Відключився. Очі як п’ять копійок. Розіспався. Недопереспав. Перенедоспав. Недозаснув.
  • Я вперше побачив сина у Viber. Дружина надіслала світлину. Це був перший шок мого батьківства. Кого я очікував побачити на фото – давайте запитаємо чесно. Я й сам не знав… Замість цього мені надіслали сухофрукт, загорнутий в кілька шарів тканини.
    Хотілося терміново написати в Viber, не роблячи пробілів між словами і переставляючи місцями букви в паніці: «Жінко, що сталося з нашим сином?» У пологовому будинку на видачі дітей (так це правильно називається?) я трохи заспокоївся.
    Коли мені на руки передали мого зморщеного новонародженого «персика», слова всередині закінчилися. Моя душа видала якийсь невиразний дельфінячий ультразвук. Синочок виявився ще страшнішим, ніж на знімку. Він дивно кліпав всім обличчям, наче намагався розправити свої «старечі» зморшки. У мене навіть промайнула думка, що я ще молодо виглядаю на тлі свого Бенджаміна Баттона.
    Але, незважаючи на все це, мене не покидало відчуття, ніби я щойно побував на небі.

  • Той незабутній момент, коли твій син каже тобі «тато». На душі стає тепло, як землі від весняного сонця. Такий підйом, і наснага, і бажання гори перевернути. Ще більш незабутнім моментом може стати хіба що той, коли твій синочок говорить «тато» також і своїй мамі. А ще трохи більш незабутнім – коли він говорить «тато» і бабусі. Ну а най-найнезабутнішим стає той момент, коли він говорить «тато» кур’єру, який привіз нам піцу. Який високий душевний політ у мого хлопчика!

  • Кажуть, діти швидко ростуть. Дурниці. Після двотижневого відрядження я розраховував, що Артем зустріне мене зі словами: «Тату, я влаштувався на роботу на дитячу китайську фабрику – ти можеш більше не працювати». Але ні. Він зустрів мене в своєму ліжечку з тим  скептичним виразом обличчя: «Чого підійшов? Цицьку даш? Ні? Тоді клич ту іншу».
  • Ми з Артемом як два комп’ютери різних поколінь. Він – шостий айфон, що постійно оновлюється у фоновому режимі. Заснув, прокинувся, – бац! – якась нова програма встановилася за ніч: чи повзати задом, або плюватися в тата, або ще щось. Я ж як 486-тий комп’ютер. Прокинувся вранці – і мінус одна функція. То завантажуюсь по півгодини, вдивляючись у волохату снігову людину в дзеркалі, то дисковод не відкривається, то екран гасне сам по собі. А іноді сам зненацька здригаєшся від мерзенного клацаючого металевого звуку. Рідні нервуються: що це? де це? І тільки малюк дивиться співчутливо зі своїх айклаудних висот з німим запитанням в розумних очах: «Що, татку, через діалап-модем знову в інтернет намагаєшся зайти? Ну-ну, дивись свій картридж не надірви».

  • Я ж був чолов’ягою-кременем. Замість гімнастики гнув підкови, їздив на роботу на танку, а на сніданок з’їдав цвяхи. Що зі мною сталося? Наприклад, недавно побачив свої шкарпетки поруч зі шкарпеточками Артемка на батареї у ванній і ледь не розридався. Тепер думаю, чи дійсно це настільки зворушливо, як мені здається, чи батьківство остаточно розм’якшило мені мозок?
  • На днях Артем хлюпався у ванні, а я сидів поруч на стільці й охороняв, щоб він не спустився через злив до сусідів знизу (вони не дуже люблять дітей і якщо мій малюк вирине у них в джакузі, буде незручна ситуація). Я сидів-сидів і задумався. Про роботу.
    «Тату, ти де?» – раптом запитав мене Артем. І поки я перетравлював запитання, ця маленька людина, два з половиною роки, важко зітхнула і відповіла за мене: «На йоботі…»

  • Мені не подобається, як дружина годує Артема кашею. Я думаю, жінкам взагалі це не дано. Немов на світському рауті – відповідно, благородно, дитинка після процесу чистенька, наче й не їла взагалі.
    Я – протилежний випадок. Після годування з моїх рук на сина мило глянути. Каша всюди: на обличчі Артема, на його голові, на руках, на столі, на підлозі, на стінах і навіть на дружині, хоча вона під час процесу постійно перебувала в сусідній кімнаті. Єдине місце, де каша зазвичай не потрапляє – це слюнявчик. Ось це я розумію, що Артем поїв. По-чоловічому. Відразу можна у ванну на півгодини.

  • Твої діти – це твоє друге дитинство. Унікальна можливість знову повернутися в світ дитиною. Все навколо знову виростає. Ти як Аліса.
    Я йду з Артемом по вулиці й дивлюся навколо його очима. Он трактор перевертає здоровий глузд. Я кричу: «Дивись, Артемку, трактор!» Для нього ж це просто трактор, а не ідеологічний ворог. Або голуби. Коли я так останній раз радів голубам? А малому подобаються голуби. Одного разу я навіть побачив білого. Ми вдвох з малюком бігли за ним і верещали. Синочок ще не бачить за обгортками сміття, за дощем – погану погоду, за людьми – нелюдів.
    Іноді мені хочеться міцно-міцно обійняти малюка.
    Щоб утримати його в дитинстві.
    Щоб він довше не дорослішав.
  • Артему вистачає кількох слів, щоб правити світом. «Тато», «мама», «баба» – це для простих запитів. «Тама» або «мата» – це для складних завдань, де одна людина не впорається. Є ще «тамаба» – це коли синочок поки не вирішив, чого конкретно він хоче, але відчуває у грудях  міць, що наростає, бажання і йому потрібна загальна мобілізація родичів.
  • Читаю Артему книжку. Ми лежимо з ним поруч на канапі. Раптом він стрепенувся, різко зняв з мене окуляри, чхнув мені в обличчя і одягнув окуляри мені назад. Щоб не забруднити скло, мабуть.
    Інтелігентність – це в крові.

  • Моя бабуся любила примовляти, вкладаючи мене спати: «Дивись, яке в тебе ліжко – королівське!» Я провалювався в пухку перину, як Аліса в кролячу нору, щасливий по вуха.
    Обкладаючи Артема подушками перед сном, вкриваючи його ковдрою, я іноді автоматично бубоню: «Яке у Артема королівське ліжко!» Він посміхається крізь дрімоту і з теплотою мружиться, як, напевно, і я тоді, багато років тому. Я не пам’ятаю, адже щасливі не бачать себе збоку. Мова – це невидима кров поколінь.

  • Раніше я разом з усіма підсміювався над цими божевільними матусями. «Ми пішли», «Ми поїли». Або навіть краще – «ми покакали». Разом какали? На брудершафт? Ви що, циркачі? І все таке саме. Які такі «ми»? Ти, доросла самодостатня особистість, яка успішно існувала за багато років до своєї дитини і була «я». Що змінилося?
    А ось тепер мені, старому дурневі, не треба пояснювати, що таке «у нас температура». Ти можеш бути прездоровим рум’яним чоловіком з прекрасним апетитом, ідеальними життєвими показниками і біцепсами, але, якщо Артему погано, ти в цей момент теж ходиш геть хворий. Це такі найдавніші глибинні закони єства, що їх не під силу відполірувати або відкорегувати ніякій цивілізації. Тобі ніколи не буде добре, поки буде погано йому.

Залиште свій коментар

коментарів

Пов'язані статті

Back to top button
Close