Чи будуть вам допомагати дорослі діти

Нещодавно в мережі прочитала довгу дискусію про те, що як би ти не виховував дітей, вони виростають невдячними. І допомоги від них не дочекаєшся. І на прохання вони реагують неохоче. І взагалі, намагаються без особливої потреби на очі не потрапляти. Так, дійсно, треба плекати в дітях подяку, бажання допомагати, чуйність. Розповім, як у нас.

Я мию підлогу, на кухні весело базікають мої дорослі син і дочка з дорослим племінником, який теж приїхав у гості. Через якийсь час син проходить в кімнату і назад – за телефоном, напевно, і на хвилину зупиняється біля мене, де я орудую шваброю. «Що хочеш?» – запитую я кивком. «Можна пройти?» – теж мовчки показує він. «Звичайно», – відповідаю я з посмішкою вголос.

Батьки – завжди донори для своїх дітей

Жвава балаканина на кухні поновлюється.
– Пиріг пікнув, можете вийняти його і їсти! – кричу я їм з коридору. – І морозиво там до нього є в морозилці.
– О, дякую, мам! Ти будеш?
– Нє, зараз не маю часу.

Так і живемо. Я намагаюся ні про що не просити своїх дорослих дітей, які живуть окремо. І готую їм смачненьке, коли вони приходять. Адже вони так нечасто приходять. А зідзвонюємося ми навіть рідше. Нам простіше спілкуватися «через листування» – дякувати Богу, різноманітних месенджерів зараз повно.

Та й чого турбуватися даремно? Я не смикаю їх. Знаю, що все добре. А якщо не дуже добре – вони самі з’являться. Напишуть з десять повідомлень у Вацапі. Приїдуть додому за якимись краплями: «Мамо, а ти ось це в дитинстві у мене як лікувала?» Ну, або грошей захочуть, або машину взяти напрокат.

Ми, батьки, звикли віддавати. А як інакше? Нас це тішить.

– Мамо, може тобі треба було допомогти? – вже перед виходом дочка трохи винувато заглядає в очі.

– Та ну що ти, все нормально. Тобі своїх справ вдома вистачає.

– Вибач, що так мало побув сьогодні, я ще завтра, напевно, зайду, – каже син.

– Не переживай все добре! Дякую що прийшли. Ідіть гуляйте. Давайте я вас клацну хоча б в коридорі.

– Аааа! Тільки не викладай в свої нескінченні соцмережі!

…У мене є мама, їй 80 років. Я приходжу до неї, п’ю чай, вона витягує якісь спеціально приховані для мене цукерки: «Візьми, ти такі любиш, а я ні». Після чаю вона мало не грудьми кидається між мною і раковиною:

– Я тебе благаю, нічого не мий. Я сама все помию спокійно, коли ви підете!

– Мам, тобі може щось важке з магазину привезти – крупи, цукор?

– Не треба! Мені лікар каже кожен день кудись ходити: сьогодні за хлібом, завтра за молоком. Я візьму візок і все сама привезу.

Я телефоную мамі не так часто, як їй би хотілося. Просто, чесно кажучи, я в принципі дуже не люблю розмовляти по телефону. Мама іноді ображається. Сама вона мені дзвонить вкрай рідко.

– Мамо, ну що ти, набери сама, коли хочеш, я з тобою з задоволенням потеревеню!

– Ну що я буду тебе смикати… Як у вас справи, все добре?

– Все добре…

– Спасибі, що зателефонувала. Якщо тобі треба допомогти з дітьми – ти телефон знаєш …

Батьки – завжди донори для своїх дітей. Це я чітко засвоїла. Не треба чекати якоїсь виділеної уваги для себе, регулярної допомоги, постійної участі. Їх турбота, звичайно, посилиться, коли ми станемо старшими. Але поки ми можемо давати – ми даємо. І не чекаємо нічого у відповідь.

Так нас виховали наші батьки. Вони теж завжди хотіли тільки віддавати та нічого не вимагали натомість…

За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів

Пов'язані статті

Back to top button
Close

Adblock Detected

Please consider supporting us by disabling your ad blocker