Мама, син, та рання сепарація. Йому всього 9 років

Від самого народження сина я подумки казала собі, що він не моя власність і колись його доведеться відпустити. Я готувала себе до того, але насправді не уявляла чітко коли і як настане той момент. Мені думалось, що це станеться тоді, коли він закінчить школу, чи стане повнолітнім, або аж тоді, коли захоче одружитись…

Хіба могла я уявити, що цей момент настане значно раніше?
Нині йому 9 і, звісно, він вже не раз подорожував без мене, але от цього року він вперше провів усі зимові канікули не зі мною, не вдома. І от яка штука. Я раптом відчула, що почуваюсь не дуже комфортно від того, що він щасливий десь там далеко, без мене. Це складно пояснити, я намагалась радіти, але щось в глибині моєї душі шепотіло, що насправді я хочу, аби він хоч трохи понив і подзвонив, аби приїхала і забрала його. Бо то ж мій хлопчик, моя кровинка і як там ще кажуть про єдиного сина порядні панянки?🤔

Але він не нив і не плакав. Я боялась надокучати дзвінками, а сам він іноді взагалі забував подзвонити. Йому було добре і весело. І в голові у мене почали кружляти різні думки. Я стала згадувати, як сама малою сумувала за мамою, як плакала, згадала, що у знайомих син нікуди не хоче їхати з дому і вирішила, що, мабуть, просто недостатньо хороша мама. То думка, яка завжди крає серце жінки.

Я думала про те і раптом згадала, що казала собі від початку. Про те, що сина потрібно буде колись відпустити і раптом стало ясно, що момент настав. Бо виявилось, що насправді недостатньо просто відпустити сина фізично, найскладніше – відпустити його морально.

І все одразу побачилось у іншому світлі. Бо то ж насправді щастя, що він почувається окремою, повноцінною особистістю, незалежно від маминої присутності, щастя, що він телефонує не для того, аби скаржитись, а для того, аби ділитись враженнями і може сам будувати стосунки з людьми, які поряд. То не одразу поміщається в голові, але я нарешті змогла розслабитись і відчути мир.

Я ще не до кінця сформулювала собі ці думки, але одне я тепер знаю точно. Відпустити сина – не означає любити менше, віддалитись, втратити. Відпустити – значить дозволити йому бути собою, ставати чоловіком і мати своє коло щастя, яке не замикатиметься на тобі, скільки б ти для нього не зробила. Ми народжуємо дітей, аби колись вони змогли стати самостійними, щасливими особистостями. І коли цей процес почнеться, просто нерозумно гальмувати його ревнощами.

Вміти радіти за дитину потрібно на всіх рівнях її дорослішання і, якщо раптом Ваша роль в її житті стала менш яскравою, це не означає, що любові до Вас стало менше. Дитина просто навчилась ділитись нею ще з кимось! І життя йде далі! І це прекрасно!

Автор Надя Азарова

Залиште свій коментар

коментарів

Пов'язані статті

Close