Мамо, насправді ми всі лише вдаємо з себе ідіотів

Тиждень тому в мене перший раз у житті заболіло серце. Я страшенно злякалася і побігла до лікаря. Лікар, наймиліший на світі кардіолог, окрім іншого розповіла мені, що в моєму віці потрібно виховувати дітей, а не бігати «різні марафони», що на порозі 30-річчя пора розуміти, що життя – це не лише гострота відчуттів і нескінченні веселощі, але і відповідальність, турбота про здоров’я і тверезий розум.

Нас в Тутка зачепила замальовка про батьків і дітей, створена блогером Одонатою Вітер. І ми просто не можемо не поділитися цим текстом зі своїми читачами.

Мені тоді було страшно і болісно, тому все те, що на мене вилили, мене «перекопало» і вивернуло навиворіт. Мені здавалося, що це кінець, що я більше ніколи не зможу бігати, що я накоїла якихось непоправних дурниць, а все те, що говорить ця жінка – чистісінька правда, і я дуже неправильно проживаю своє життя.

Через пару днів і декількох крапель корвалолу ми з серцем прийшли в норму, і я сама здивувалася своїй реакції на все те, що відбувалось в кабінеті у лікаря. Замість того, щоб поцікавитися, якого, власне, дідька ми зараз обговорюємо те, що я перефарбувала волосся в рожевий колір, хоча «підлітковий вік, люба, закінчується в 16», я чомусь почала виправдовуватися і переконувати, що все не так, вона не те подумала, я насправді молодець, ось у мене робота і там спорт ще, похваліть ж мене.

Річ в тому, що все те ж саме мені завжди говорила мати. Теж лікар і теж, правда, чудова жінка приблизно такого ж віку. І ось все такими ж словами – і про біг, і про волосся, і про «дорослішати». Щось відчувалося в них таке загальне, від поколінь.

Я не змогла виправдатися перед своїм кардіологом за свій колір волосся, а перед мамою за черговий напівмарафон, але мені захотілося дещо сказати «за всю Одесу» – від усього покоління, до якого належу, нашим старшим: мамам, татам, вчителям, іноді (але все ж рідше) керівникам. Мені здається, сталось якесь непорозуміння, а я знаю тільки один спосіб впоратися з проблемами в спілкуванні – розмовляти. А ми не завжди чомусь спілкуємося одне з одним. Ну що ж, я почну, мабуть, першою.

Мамо, жарт в тому, що насправді ми всі тільки вдаємо ідіотів. Ми обвішуємося іграшками, купуємо літачки і футболки з Міккі-Маусом, дивимося мультики, збираємося з друзями пограти у приставочку і кататися на роликах. Але це ніяк не заважає нам заробляти гроші, брати кредити, відкривати бізнеси, писати наукові роботи і створювати щось нове. Ми граємося в дитинство, тому що можемо, тому що дізналися, що не треба «робити мудрий вигляд» для того, щоб робити серйозні речі. Це ж ви зняли на роль «Мюнхгаузена» найкрасивішого чоловіка Радянського Союзу, який говорив про те, що розумне обличчя не ознака розуму і всі дурниці робляться саме з найсуворішим лицем. Це ж ви розповіли, пам’ятаєте? А ми почули. І тепер робимо розумні речі, граючись в дурнів.

Так, ми багато чого не знаємо і не вміємо того, що знали і вміли ви. І це чиста правда, що багато хто з нас розучилися писати ручкою на папері. Ми іноді й гадки не маємо, як користуватися поштою або поліклінікою, не вміємо купувати в магазинах те, що не продається, домовлятися з правильними людьми, щоб діставати щось потрібне, в думці множити в стовпчик, розповідати «Євгенія Онєгіна» напам’ять, скандалити в держустановах і лікувати інфаркт в домашніх умовах. Коли ви все це робите, ми як і раніше дивимося на вас так, ніби нам показали неймовірне диво.

Але правда в тому, що ми вміємо багато іншого: ми розмовляємо багатьма іноземними мовами, дістаємо будь-яку інформацію і за лічені секунди визначаємо її якість і наскільки їй можна довіряти, за кілька годин знаходимо роботу в будь-якій точці планети, придумуємо крихітні сервіси, які, збираючи по 5 баксів по світу, за кілька років повністю перекроюють глобальну економіку, поєднуємо непоєднувані речі, перелаштовуємося під нові парадигми за лічені дні та вчимося дружити усією планетою. Справа не в тому, хто крутіший – ваші чи наші, справа в тому, які навички потрібні тут і зараз. У нас це називається challenge – виклик, який кидає тобі час. І ти на нього, на виклик цей, чимось повинен відповісти. А ось в стовпчик множити наше «сьогодні» не просить.

Так, ми по-іншому вчимося, незважаючи на те, що освіту ми з вами отримували за одною програмою. Ми взагалі дуже сумніваємося щодо того, що освіта означає навчання, і навпаки. Ви багато чого тримали в розумі та запам’ятовували жахливі масиви інформації. І це круто. Напевно, це було важливо. Але зараз – ні. У нас у кожного в кишені лежить штука з доступом до всієї інформації, накопиченої людством. Ні, це важливо, ще раз. До всієї. Інформації. Накопиченої. Людством. За все тисячоліття історичного процесу. Намагатися запам’ятати хоч 10-тисячну частину всього цього – прямий шлях до психлікарні. Ми просто не маємо можливості цього робити. Тому ми вивчаємо структуру. Той скелет, в який ми будемо складати всі нагуглене. Саме так ми відсіюємо корисне від шлаку. І допомагаємо вам в будь-яких проблемах з комп’ютерами.

Ми більш-менш уявляємо, «як воно все влаштоване», і тому можемо якісно і швидко знайти саме ту інформацію, що потрібна на цей момент часу, оцінити її якість і правильно її застосувати. Саме тому майже будь-якого фахівця «з наших» марно про що-небудь запитувати, поки у нього немає ресурсу з інформацією. Він нічого не пригадає, за винятком моменту, коли він зайнятий саме тим, про що ви питаєте. Тому ми вам здаємось тотально некваліфікованими. Це не так. У нас інший підхід до інформації.

Ми багато заробляємо. Набагато більше, ніж ви в наші роки. Це пов’язане і з загальним підвищенням рівня життя, і з тим, що ми дуже волелюбні хлопці, а свобода для нас дуже міцно пов’язана з грошима. При цьому особистий комфорт нас не дуже сильно хвилює. Та й «статусні» штуки ми не дуже любимо: ми ж граємо в дитсадок, пам’ятаєте? Купувати дорогі машини або там дачі, щоб «не гірше, ніж у інших», нам не пасує. Ну приставку, може, новішу візьмемо: на ній іграшок більше.

Навколо нас дуже багато речей, і вони всі недовговічні: Китай завалив нас мотлохом на кілька тисячоліть вперед. Тому ми намагаємося витрачатись на враження, а не на матеріальне. Ми вештаємося по барах, канатних містечках, парках атракціонів, квестах і ще казна-де. Вам краще не знати, скільки все це коштує. І так, при цьому у нас продовжують протікати труби на орендованій квартирі, а з транспорту – лише велосипед. Тому вам здається, що ми не вміємо користуватися грошима. Ні, більшість з нас може купити машину. Та й і в кредит залізти, якщо треба. Але не треба. На біса потрібна своя квартира, якщо ти змінюєш роботу кожні 2 місяці, а як тільки в кишені з’являється хоч 300 баксів – втікаєш в Європу?

Ось ще про це докладно. Ми мобільні. Ми дуже мобільні. Ми активно шукаємо те, що нам до душі, і тому без будь-яких коливань змінюємо роботу, міста, країни, коханців. Ми не бачили залізної завіси, але бачили, як Інтернет прийшов до рук кожного з нас. Так що там бачили, ми ж його і зробили тим, чим він зараз є, ми придумали фейсбуки, вотсапи і коучсерфінг. Ми постійно точимо ляси з друзями з Австралії, Канади і Кувейту, але при цьому поняття не маємо, як звуть сусідів по сходовій клітці.

У нас трохи інше сприйняття простору: для нас «дім» – це вся планета, повністю. «Вдома» – це там, де розуміють. Тому в паризькому дворі, коли стріляєш сигарети у кенійців – це «вдома», там «наші» є – хлопці, з якими можна поговорити про книжки, дівчаток, хлопчиків, кінофільм. А у сусідів – це не «вдома», там без табу дивляться і їжу з майонезом готують, там – інша планета. Тому ми вам здаємося нелюдами, замкнутими і асоціальними.

Саме через цю загальну мобільність і недовговічність всього, що нас оточує, ми частіше вибираємо стратегію пошуку чогось максимально комфортного для себе спочатку, ніж доопрацювання чогось під себе. Це має свої плюси і свої мінуси. Ми намагаємося не впрягатися в щось спочатку мертве, але і відкидаємо багато чого хорошого теж. У нас просто більше вибору. Тому ми, напевно, здаємося легковажними.

Нам здається, що відповідальність – вона ось про це. Зрозуміти, що саме потрібно тобі, піти і отримати це, на шляху до цього не поранивши інших. Робити щось тільки тому, що «так треба», в нашому світі вважається безвідповідальністю, а не подвигом. Тому ми так пізно і неохоче одружуємося. Ми вважаємо, що робити це треба, тільки якщо ти точно впевнений, що ти цього хочеш і це все серйозно. Варіант спочатку народити дітей, а потім подумати для нас – дико. Ми не хочемо створювати сім’ю не тому, що безвідповідальні, а навпаки. Тому що дуже-дуже відповідальні.

Звичайно, серед нас є різні люди, з різним вмістом черепної коробки. І є велика кількість хлопців, які повністю поділяють вашу думку – про освіту й роботу на одному місці, про «напам’ять», і про дітей якомога раніше, і багато іншого. Зазвичай вони з вами і живуть. І не можуть реалізуватися в новому світі, а продовжують скаржитися на маленьку зарплату і поганий уряд, не злазячи з дивана. Чому? Не тому, що ваші переконання погані, а тому що вони ваші. У ваш час працювали, ваші життя вибудовували. А якщо ваша дитина настільки слухняна, що і в 30 років слово в слово повторює все за вами, отже, вона не намагається прожити своє життя, не будує своїх парадигм і взагалі з якихось причин інертна та неамбітна. Якщо по-простому – їй лінь думати і жити. А наш час таких випльовує. Вам воно треба?

Так чи інакше нам і справді вже давно не по 15, і страшно не те, що ми дорослі, а те, що дорослі – це ми. І це ми будуємо сьогоднішній світ так, щоб нам у ньому було зручно. З Фейсбук, нескінченно тиняючись між країнами, міжнародними проектами, ікс-боксами і правилом «нічого не сприймай всерйоз».

Ми створюємо робочі місця і їх же заповнюємо. Ми збираємо заново по цеглинках систему освіти і намагаємося перевернути все з ніг на голову. Ми робимо сьогодення і заливаємо бетон у фундамент чогось майбутнього. Ось так. З рожевими волоссям. І в футболці з Бетменом.

Отож, ми розуміємо те, що робимо.

Автор Одоната Вітер

Залиште свій коментар

коментарів

Пов'язані статті

Close