Молодий тато розповів, чому він не хоче, щоб його дитина була кращою за інших


Олег Батлук – письменник, блогер і тато 3-річного сина. Автор з гумором, мудрістю і ніжністю описує свої батьківські будні, а головний мотив його оповідань – не так виховання дитини, як пізнання самого себе. Перша книга Олега Батлука під назвою «Записки не римського тата» підкорила серця величезної аудиторії, та й нова книга «Мемуари немовляти» (про дитячі спогади самого Олега), вже користується не меншим успіхом.

Сьогодні Тутка ділиться з вами новим спостереженням автора про те, як ми виховуємо дітей.

Я гуляв на дитячому майданчику з Артемом і побачив чудо природи – квадратну дитину.

Квадратна дитина не гуляла. Вона сиділа на лавці на краю майданчика.

Це був хлопчик, на вигляд років 7-8.

Поки Артем зображував Саїда в пісочниці, намагаючись закопатися по шию, я знайшов час поспілкуватися з геометричним феноменом.

Я підсів до нього.

“У тебе все добре? Чому не граєшся з усіма?» – запитав я. Після народження Артема я почав по-іншому дивитися на всіх. Такий собі небайдужий до всіх і всього тато. Емпатія до чужих дітей так виросла – немає слів.

«У мене 5 хвилин. Я не встигну», – відповів квадратний хлопчина.

“А потім що?”

«Флейта, айкідо, малювання, англійська», – промовила дитина в режимі телеграми. На мить мені здалося, що я прослухав фрагмент останнього розділу «Улісса».

«І тобі подобається?»

“Так, так! Мені дуже-дуже подобається», – швидко затарабанив квадратний хлопчик і вчепився пальцями в лавку. Тільки гострі плечі стали ще гострішими.

«Ну що ти сидиш, ми ж запізнюємося! – не підійшовши, вже здалеку закричала жінка-лялька, з рухомим обличчям. – Побігли!»

Жінка-лялька підскочила до нас, підхопила мого співрозмовника за плечі і повела його геть. Вона забирала його з дитячого майданчика як картон, як паперовий стенд, що рекламує ідеального хлопчика.

З квадратної дитини зверху стирчала флейта, а знизу вивалювалося айкідо.

Але навряд чи хлопчик став квадратним тільки від цього. Швидше за все, до його 7-8 років в нього вже встигли запхати цілу книжкову шафу – у повну величину. А малювання й англійську уклали зверху.

Я подивився на свого напівзакопаного Артема. Він був ще кругленький, без кутів.

Я раптом згадав, як напередодні дивився по телевізору передачу «Краще за всіх» про незвичайних дітей. Там в одному з сюжетів 2-річна дитина розмовляла дуже гарно, на заздрість іншим дорослим. В той момент до мене підбіг майже 3-річний Артем та, простягнувши іграшку, сказав: «Ось гомик». «Не гомик, Артемку, не гомик, а гномик! Гномик!!!» – прошипів я, ледь не виплюнувши легені від злості.

Господи Боже! І чим я кращий за жінку-ляльку!

Я вже морально готовий перетворити сина на ще одного Голема, штучну людину, покликану замолити татусеві гріхи перед Ідеалом, Франкенштейна, зшитого з моїх найбільш вражаючих неврозів.

Нехай краще буде повним дурнем, ніж чорний квадрат Малевича, куди не проникає світло.

У мене є знайомі на телебаченні.

Поговорю з ними.

Запропоную зробити нормальне життєве шоу.

Щоб припинити цю гріховну вундеркіндізацію, буратінізацію і перетворення наших дітей на квадратних роботів.

Нормальне шоу, в якому дітки будуть все ламати, спотикатися, не знати латинської, штовхатися, говорити не чітко, не вміти співати, забувати, втомлюватися і кидатися кашею. Обов’язково – кидатися кашею.

Запропоную зробити нормальне життєве шоу – «Гірше за всіх».

Про людських дітей. Про тих, які круглі від природи.

Автор Олег Батлук 

Залиште свій коментар

коментарів

Пов'язані статті

Close