Як діти приховують свої образи і сльози

Знаєте, вчора був найжахливіший вечір в моєму житті. Вечір, коли я багато зрозуміла, і від цього мені стало дуже болісно.

Я сиділа вдома, разом з молодшою донькою Антонінкою. Потім зі школи прийшла старша донька, Ганнуся, потім повернулися з дитячого садка дві середні дочки. Загалом, все було як завжди.

Але ввечері у моїх дівчат, як то кажуть, «коса на камінь зайшла», і вони стали галасливо сваритися. Цей шум швидко вивів мене з себе. Я, за звичкою, гаркнула на дівчат.

Сказала їм, щоб вони заспокоїлися, замовкли, і вийшли з кухні.

Потім повернувся з роботи чоловік. Він усіх заспокоїв, розвеселив. Він добре вміє це робити. Здавалося, недавні сварки забулися, і в родині знову все прекрасно.

Тільки старша, Ганнуся, була весь час якась дуже сумна. Дивилася на мене своїми сумними очима і наче щось хотіла сказати.

«Ганнусю, ти хочеш зі мною поговорити?» – запитала я. «Так, мамо!»

Ми зачинилися в кімнаті. Сидимо – мовчимо. Тільки бачу, очі її наповнюються сльозами. «Ну, говори, доню, не мовчи…»

І Ганнуся заговорила… «Мамо, ти знаєш, я дуже тебе люблю… Але ось зараз ти була не права… Адже я можу сказати, що ти була не права?» – «Можеш, Ганнусю!»

«Ми з дівчатками посварилися, ти сказала, щоб ми «швидко припинили і пішли з кухні», але навіть не запитала, що трапилося. А я просила їх, щоб ми разом тобі допомогли, прибрали. А вони розігралися. Я так засмутилася! І так хотіла, щоб ти мене обняла! А ти розсердилася».

Я притиснула до себе дочку. «Прости мене, Ганнусю!»

А вона все говорила. Говорила… Те, що я ніколи не знала. Про що просто не думала. Хоча вважала, що у нас з нею близькі, довірливі стосунки.

Вона говорила і мовби виплескувала все, що накопичувалося роками в її ніжній душі, весь той біль, якого я, мати, яка шалено її любить, їй завдала.

Говорила про якесь каченя, якого довго і старанно вирізала в п’ять років і хотіла мені подарувати, щоб потішити. А я насварила її за розкидані всюди обрізки паперу і клей на підлозі. Виявилося, вона ще довго спала з ним під подушкою і сумувала, що вони з каченям мамі не потрібні.

Казала, що коли народилася Софійка, вона теж хотіла стати знову маленькою. Тому що я весь час проводжу з малятком. Що хотіла, щоб і її весь час брали на руки і цілували в маківку… І навіть стала намагатися «сюсюкати» «як малюки»… А я їй суворо: «Не кривляйся!».

Казала, як її хтось образив в школі, і вона дуже хотіла зі мною поговорити, поплакатися. А я була чимось зайнята і відмахнулася: «Потім!»

Як зробила на уроці трудового навчання красиву річ і мчала додому мені її подарувати, а я вилаяла її за трійку. І виріб так і залишилася валятися в портфелі.

Казала, що я дуже гарна, але запальна. І вона часто залазить до себе на другий поверх ліжка і уявляє, як було б добре, якби я завжди була спокійна, ласкава.

А ще мріє, щоб ми сіли всією сім’єю і наліпили пиріжків. І нехай вся кухня буде в борошні і тісті, зате як весело.

Як їй болісно, коли ми з татом іноді сваримося: «Адже ви такі хороші, так любите одне одного… Ніколи, чуєте, ніколи не сваріться!»

І багато всього говорила… А я сиділа, слухала… І тепер вже у мене сльози котилися градом.

«Мамочко, ти не образилася, що я тобі це сказала? Я давно хотіла, просто боялася тебе засмутити! Я йшла до церкви і все це розповідала Богу. Розповіла зараз тобі, і мені стало так легко!»

Ні, донечко моя улюблена, я не образилася. Мені просто болісно. Болісно за те, що я так швидко забула себе – в дитинстві.

Як я сама плакала, коли батькам, які працювали і були вічно заклопотаними, не вистачало часу мене вислухати. І я ночами виплакував свої біди плюшевій собаці Шаріку.

Як десь в шість років я хотіла зробити подарунок батькам на Новий рік і склеїла з картону будиночок. Радісно помчала до них в кімнату подарувати, а у них були якісь проблеми і вони випровадили мене:

«Потім! Іди, прибери в себе в кімнаті!» І як я ридала, обіймаючи цей будиночок.

Як я ревіла через щось, а мені говорили: «Припини зараз же! Це дурниця!» А для мене це не було дурницею, розумієте?!

І я обіцяла собі, що зі своїми дітьми у мене буде все зовсім по-іншому. Усе!

По-іншому!

Як же ми, батьки, все швидко забуваємо! Якими важливими, розумними, суворими ми стаємо. Якими черствими! І як зранюємо ми наших дітей тим самим, чим поранили нас колись наші батьки – випадково, не подумавши. Чому ми перестаємо розуміти, що те, що не важливо для нас, може бути важливо для наших діток? Чому ми не чуємо їх?

Ганнусю, дорога дитино! Ти виросла! Тобі цілих десять років! Ти вже бачиш мене не як «прекрасний світ», як бачать маму малюки. Ти бачиш мене такою, якою я є, з усіма моїми недоліками! Спасибі тобі за це! Тепер мені потрібно вчитися бути мамою дорослих дітей.

Я почула тебе! Ти мені дуже допомогла!

І я хочу, щоб ти знала. Ти і твої сестрички – найпрекрасніше, що колись було і є в нашому з татом житті. Ми так хочемо, щоб ви були щасливі. І щоб більше не було приводів для таких розмов.

Ми довго сиділи з дочкою, обнявшись, розповідали одна одній про себе… плакали… Весь вечір проплакали.

Так! Це був найважчий день у моєму житті. І одночасно прекрасний! День нового життя, в якому я постараюся ЧУТИ вас, мої дорогоцінні дівчатка.

На ніч я перехрестила їх, поцілувала в чоло. «Пробач мене, Ганнусю!» – прошепотіла я старшій. «Мамусю, я так тебе люблю!» – сказала вона крізь сон.

За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів

Пов'язані статті

Close