Якщо тебе не люблять, треба піти

Буває так, що серед близьких людей опиняються абсолютно чужі люди, треба просто це прийняти. Коли тебе не люблять, треба піти. Адже поки ти зайнятий спробами воскресити мертві стосунки, десь помирає від самотності твоя людина, твоя справа, твоя мрія…

– Я думаю, вона задоволення отримувала від того, що била мене.

– Та ти що це вже перебір! Не може такого бути!

– Згоден, це дикість, напевно! Але знаєш, у неї був такий вузький ремінець, від шуби. Коли вона мене ним била, повітря свистіло. І ще вона злегка посміхалася. Мені здавалося, що я по-дурному виглядаю, коли корчуся від болю, тому їй смішно, і я намагався триматися. Але було жахливо болісно, і я кричав, звичайно, а вона посміхалася і била, посміхалася і била. Батько по-іншому бив, стримано, у нього був широкий офіцерський ремінь. Ним не так болісно було, і повітря не свистіло. А коли мати бити збиралася, мене жах проймав. Казала: неси ремінь, тварино, сам неси! І я ніс, а вона била щосили. Потім смуги на шкірі залишалися довго, спочатку сині, потім чорніли потроху…

Небажання визнати, що тебе не люблять

Ми сидимо в парку. Осінь. Зараз якраз та сама пора, коли вологість ще не пробирає до кісток, але повітря вже прохолодне, і якщо одягнутися трохи тепліше, можна довго просидіти на природі з гарним співрозмовником…

– Ще вона любила тижнями не розмовляти. Так і говорила, коли злилася на мене: все! Тиждень з тобою не розмовляю, навіть не смій підходити!

– І тиждень мовчала?

– Ага. Батько мене іноді змушував йти і просити вибачення, але вона найчастіше відразу починала кричати.

– Не хотіла приймати вибачення?

– Не знаю. Напевно, їй це теж було приємно – бачити принижену дитину. Одного разу вона мила посуд, а я якраз поїв і ніс тарілку в раковину. Вона обернулася і як закричить: я ж сказала, навіть не смій підходити до мене! Я злякався, відскочив і відповів, як є: мовляв, я і не думав підходити, я просто тарілку ніс. Ну вона вибухнула на ці слова. Ганчіркою, якою посуд мила, вдарила мене по обличчю, я закритися не встиг. Потім по голові, по шиї била, я весь в жирі був від посуду брудного.

– Це жахливо! Жахливо просто!

– Ти не думай, я не скаржуся. Просто ми цієї теми торкнулися, і мені захотілося виговоритися. Вибач, якщо що.

Мій співрозмовник – власник невеликої компанії. Ми багато років знайомі, добрі приятелі, але не близькі друзі. Вийшли після обіду в парк, сіли на лавочку, він закурив…

– Так, чужа сім’я – темний ліс. Так кажуть?

У нього запашні цигарки, дим добре гармонує з осінньою свіжістю і анітрохи не дратує. Мені подобається.

– Не сім’я – душа, – поправляю його.

– А, точно. Але сім’ї чужі теж бувають з дивацтвами. А потім на світло виходимо ми, моральні виродки.

– Та ну, припини. Так не можна казати!

– Ну а хіба ні? Я зараз поводжуся так само. Якщо раптом з дружиною посваримося, можу з нею тиждень не розмовляти. Я, знаєте, чемпіон у важкій вазі із мовчанки. Але дружина у мене інша зовсім, поблажлива і добра, ходить за мною годинами, пробачення просить, а я – не поступаюся. Це погано, сам знаю.

Він струшує попіл, його одразу відносить вітер.

– Мені подобалося за обідом книгу читати, але вона завжди забороняла. Тому я намагався приходити зі школи після того, як вона йшла з обіду. І ось одного разу я засидівся, зачитався, сала собі нарізав і їв його з борщем. А тут вона раптом прийшла завчасно. Побачила мене на кухні і як закричить з порогу: лише їсть та їсть, не може наїстися, скотина! Я аж підстрибнув від несподіванки, побіг з тарілкою до раковини і ложку на ходу впустив. І вона крикнула в пориві люті: щоб ти здох, скотина!

– Ти мене вибач, звичайно, але у неї все в порядку з головою?

– Не знаю. Ми з нею не спілкуємося. Уже років десять десь. А може і більше.

Він затягується, випускає дим прямо до неба. Я бачу, він хвилюється, і я не знаю, як продовжити розмову…

– У мене і з жінками в житті не дуже. Якщо бачу істеричку або гордовиту жінку, відразу злість дика бере, нічого не можу з собою вдіяти. На роботі бували проблеми через це. Кілька раз своїх жінок-керівників посилав до дідька відкритим текстом, навіть на нарадах. Потім соромно було. Це ж ненормально, так?

– Ну… напевне… не знаю…

– До психолога у свій час ходив. Серед психологів повно шарлатанів, та й просто розфарбованих ляльок, але мені пощастило, я в результаті знайшов гарного психолога. Жінка років п’ятдесят. Розумна, тактовна, небагатослівна. Я вважаю, психолог саме таким і повинен бути. Саме вона мені сказала золоті слова, після яких я все став сприймати по-іншому – буває так, вона сказала, що серед близьких людей є абсолютно чужі люди, треба просто це прийняти.

– Цікава думка…

– Не те слово! Моя мати казала мені, що я її остання лялька, і що я відрізана скиба, і що я невдаха в житті. Я всьому цьому вірив, про ляльку, про невдаху. Але після психолога зрозумів: моя мати просто ніколи мене не любила. Ось тут у мене і були основні ломки, ніяк не міг цього визнати! Рідна мати не може не любити своїх дітей, хіба таке буває? Не буває такого! Але я згадував всі ці випадки з життя, її байдужість до мене і визнав – буває. Вона ніколи моїм життям не цікавилася, не знала, чим я займаюся, як живуть мої діти. Коли син народився, кричала мені в телефон, що я її в 45 років бабусею зробив. Ну і взагалі постійно говорила, що я шматок лайна, що я осел, що дружина у мене тупа, і одного разу мене це дістало. Я змінив телефон і перестав їй телефонувати. Усе! Досить!

– Стало легше?

– Не те слово! Перестав займатися самобичуванням, захопився улюбленою справою. Якось по трохи, крок за кроком своя фірма з’явилася. Розвиваємося ось потихеньку, ростемо. На душі добре!

– А як мати? Чи ти її не згадуєш?

– Згадую, звичайно згадую! Коли бачу матусь істеричних, які своїх дітей прилюдно худобою називають. Ось тоді й згадую. А так ні, і слава Богу!

Ми сидимо ще якийсь час. Начебто починається дощик, час повертатися до справ.

– Знаєш, у чому помилка більшості нещасних людей? – зненацька запитує він мене. – У небажанні визнати, що тебе не люблять. Всі ці страждальці чогось витрачають час життя на спроби прив’язати до себе когось, кому вони байдужі. Хоча це руйнує їх самих!

Звідси всі ці нещасні бідолахи, що втратили віру в себе. Вони ходять до психологів, займаються непотрібним самоаналізом, п’ють, замість того, щоб встати і піти. Це ж так просто: коли тебе не люблять, треба піти. Адже поки ти зайнятий спробами воскресити мертві стосунки, десь помирає від самотності твоя людина, твоя справа, твоя мрія…

Автор Ігор Гайдуков

Залиште свій коментар

коментарів

Пов'язані статті

Close