Чому українці бідні, якщо такі освічені?

Українці є однією з найосвіченіших націй у світі. В усякому разі за формальними показниками — за відсотком дітей, що навчаються в школі, за відсотком тих, хто отримує середню освіту, відсотком юнаків і дівчат, що здобувають вищу освіту. До того ж українці начебто славляться своєю працездатністю. Але чому ж українці в цілому живуть набагато гірше, ніж інші народи, в яких, до речі, немає такого чорнозему, корисних копалин, гірші кліматичні умови? Чому економічний розвиток країни відстає від інших країн? (Не беремо до уваги агресії Росії, дій внутрішніх сепаратистів, що, безумовно, вкрай негативно позначається на житті країни).

Причин такого становища багато. Частина з них лежить в історичній і соціальній площині, у світоглядних постулатах. Ми ж зосередимося на освіті в Україні: наскільки вона сприяє успішності кожного громадянина і країни загалом. Тоді й зрозуміємо, що і як треба змінювати в освітній сфері.

ТУТКА в TELEGRAM – не пропустіть найцікавіше

Перша проблема нашої освіти

Перша методологічна проблема нашої освіти полягає в тому, що процес навчання досі зосереджений переважно на тому, щоб учень формально оволодів певною сумою знань. В освіті діє своєрідна адміністративно-командна система, в основі якої оцінювання кількісних характеристик формально засвоєних результатів навчального процесу. І що більше дитина навантажена якимись знаннями і більше їх зможе, часто механічно, відтворити при контролі, то успішнішим вважається процес навчання.

А тим часом взаємозв’язок між засвоєними знаннями і творчим розвитком особистості є недостатнім. З поля зору вчителя часто випадає саме розвиток і саморозвиток дитини, її особистісне самодостатнє становлення. У результаті після закінчення відповідного рівня освіти отримуємо людину формально освічену, носія певної суми знань, але недостатньо особистісно розвинену, нездатну проявити в житті й діяльності усі свої потенційні можливості.

Суспільство, що має критичну масу таких людей, неспроможне до динамічного інноваційного розвитку, що якраз і визначає нині місце кожної нації під сонцем.

Друга проблема нашої освіти

Друга проблема (пов’язана з першою) полягає в тому, що

система викладання передбачає лише оволодіння учнем знанням як таким, а не діяльнісне застосування цього знання.

У підсумку оволодіння знаннями завершується в кращому разі їх розумінням, але аж ніяк не вмінням використовувати в житті. За такої освіти знання на індивідуальному рівні дуже швидко втрачаються, а діяльність індивіда не набуває знаннєвого характеру. Знання окремо і його носій окремо. У свідомості людини не виробляється взаємозв’язку між набутими знаннями й успіхами в житті і діяльності.

Третя проблема нашої освіти

Наша освіта недостатньо вчить учитися.

Спрямована на валовий підхід, на максимально конкретне й часто другорядне знання (в історії, наприклад, коли і яка битва була, хто командував різними підрозділами, які були втрати, хто себе героїчно проявив тощо), вона часто не формує бажання вчитися, пізнавати нове впродовж життя. Як результат — скажімо, перебування в системі підвищення кваліфікації перетворюється на додаткову відпустку, а пізнавальних програм на вітчизняному телебаченні і радіо взагалі немає.

Четверта проблема нашої освіти

Традиційний спосіб навчання (класичний урок) нині не цікавий дитині. Завдяки сучасним технологіям дітям пропонується величезний спектр віртуальних комп’ютерних розваг, що підміняють діяльнісну функцію самої дитини симулякром діяльності й водночас мають потужний емоційний вплив. У таких комп’ютерних заняттях дитина — суб’єкт, супергерой, менеджер свого й чужих життів тощо. У навчанні ж у більшості випадків спрацьовує не стимул інтересу, а інші чинники, як-от: повинність, страх бути покараним, сформована в будь-який спосіб звичка до повсякденного відвідування школи, запам’ятовування й переповідання матеріалу тощо.

Від примусового навчання — пряма дорога до вимушеної зайнятості в економіці, що ніколи за такого стану справ не буде ефективною.

П’ята проблема нашої освіти

П’ята проблема безпосередньо пов’язана з попередньою.

Освіта України здебільшого ще не формує розвинутого почуття свободи у дитини.

Хоча успіхи тут більш значимі, ніж у розв’язанні інших проблем. І Майдан 2004 р., і Євромайдан 2013—2014 рр. не були б можливі без молоді, сформованої вже в інших суспільних умовах, в подекуди іншій системі освіти. Але нерозумні обмеження й самообмеження свободи ще досі властиві освіті, особливо на рівні навчальних закладів і взаємостосунків учителя (професора) й учня (студента).

Зрозуміло, що перераховані вище та інші недоліки вкрай негативно позначаються на самореалізації в житті й діяльності людини, що перебувала в означеному освітньому середовищі. Отже, виявляється, українці — талановита, працездатна й освічена нація, але — не по-сучасному.

У результаті це акумулюється в повільний, не інноваційний розвиток країни та її економіки. Євромайдан, як вибух, дав енергію змінам у суспільстві, але післямайданна дійсність далека від очікуваної. Народ і, зокрема, конкретну людину змінити лише революціями неможливо, для цього потрібно змінити освіту, яка готує нові покоління людей.

Світ вступив в інноваційний тип прогресу. Затребуваною в будь-якій галузі суспільства є лише інноваційна людина, тобто людина з інноваційним типом мислення, інноваційною культурою і здатністю до інноваційного типу діяльності. Така людина має бути здатною сприймати зміни, творити зміни, жити у постійно змінюваному середовищі — нові знання, нові ідеї, нові технології, нове життя. Людина розумна в ХХІ ст. — це людина, що постійно навчається.

 

За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів

реклама

Пов'язані статті

facebook
Close

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: