Гіркий хліб маминого синочка

Дуже цікава і жорстка стаття. Боже борони, я не закликаю людей, що помітили в собі описані риси негайно бігти з дому годувати паразитів-власників квартир і орати невідомо де. Але подумати про написане варто, тим більше, що деструктивні культи тим і займаються, що експлуатують ті ж інфантильні риси адептів, які призвели до цих проблем.

Немає нічого гіршого для людини, ніж батьківська любов. Справжня. Сліпа. Маніакальна.

ТУТКА в TELEGRAM – не пропустіть найцікавіше

Зателефонуй-додому-бо-я-не-знаю-що-станеться

Більшість неприємностей б’ють по індивідуумі ззовні і тільки це роз’їдає зсередини щодня, в найбільш сприятливому віці.

Навіть в’язниця та армія деформують особистість не більше, ніж щоденна вимога одягнути шарф. З’їж морквинку. З’їж яблучко. Чайку не хочеш попити? Через годину будемо обідати. Через півгодини будемо обідати. Через 15 хвилин будемо обідати. Де ти ходиш, мий руки. Тільки не пізно. А Міша не у вас? А о котрій він виїхав? А шапку він одягнув? Вона вийшла заміж? Так ти через це тільки? Вона тебе не варта, дурна провінційна дівчинка. Чому ти на мене весь час кричиш? Я тебе проведу. Я тебе зустріну. Тобі пора спати. На вулиці холодно. Зачинися як слід. Опусти вуха. Не друкуй це, мені страшно. Не пий сиру воду, не пий сиру воду, не пий сиру воду.

Твоя маман бігає по кварталу в тапочках, шукає тебе? Спасибі, я так і думав, дай сигарету.

“Головне з усім погоджуватися”, – вчив товариш по нещастю.

Телефонує увечері один з вокзалу: зустрінеш? Одягаєшся. Виходять в передпокій, кажуть: нікуди не підеш, пізно. Добре, нікуди не піду. Роздягаєшся. Вони йдуть геть. Знову одягаєшся і швидко йдеш, не звертаючи уваги на крики на сходах.

Він неврастенік, мій друг. Боксер і неврастенік. Страшне поєднання. Три роки живе в Німеччині без батьків, зі своєю сім’єю і досі ще неврастенік. Любить “Природжених вбивць”.

Я його розумію. Хто не знає, той не зрозуміє. Вони легкі і поблажливі люди. Коли їм кажеш, що власний дідусь – важко хворий психопат, тому що через п’ять хвилин після дзвінка сорокарічної дочки, що їде додому, він прилипає до дверного вічка і п’ятдесят хвилин стоїть соляним мертвим стовпом, вони повчально відповідають, що ось коли у тебе будуть свої діти, тоді ти зрозумієш. Вони просто щасливі дурні. У них не було такого випадку, коли в сорок років ти зайшов до сусідки покурити-погомоніти, а прийшов 65-річний батько і відвів тебе за руку додому, бо вже пізно.

Вони наївно сміються і пропонують, в крайньому випадку, розміняти квартиру.

Їм невтямки, що людина, яка випила сповна батьківської любові, не вміє розмінювати квартиру. Дай Боже, щоб вона вміла хоча б за неї платити.

Вона взагалі нічого не вміє. Приймати рішення. Приймати похвалу. Жити разом. Пристосовуватися. Іти на поступки. Тримати дистанцію. Битися. Купувати. Ремонтувати. Відповідати. Від жаху перед світом вона ненавидить людей набагато сильніше, ніж вони того заслуговують.

Зовнішня любов для неї – наркотик, який вона завжди отримувала безкоштовно і зараз прив’язалася до цього дурману. Наркотична залежність прогресує, істеричної маминої любові вже недостатньо, потрібні сильні галюциногени, а їх просто так не дають.

А любити вона, до слова, теж не вміє, тому що для любові завжди потрібна дистанція, а така людина зацілована з дитинства, та й віддавати не звикла, до того ж знає, якою обтяжливою є любов для її об’єкта, тому інстинктивно намагається не завдавати клопоту приємним для себе людям.

Починаються терзання між “я черв’як” і “я бог”, болісні думи, рефлексія, погляд на себе з боку, який не може не ускладнювати ситуацію. Коли в дорогому ресторані дивишся на себе чужими очима, негайно починає тремтіти рука і все падає з виделки.

Доросла улюблена дитина – це наслідний принц, якого гуманно відпустили жити після того, як татові відрубали голову.

Краще б не відпускали. Краще добити відразу.

Поєднання тирана і немовляти в одній душі надійно відрізає людину від людства.

Далі маминої допомоги вже не треба: самотність точить і псує принца самостійно; його трагедія вже сама налагодилась, він здатний відтворювати її сам. Втім, якщо мама ще не померла, вона завжди знайде час зателефонувати і запитати, що він сьогодні їв і куди подівся вчора.

Це давно вже стало батогом цілих націй. Повернувшись на Батьківщину з Ізраїля друг розповідав, що там виросло ціле покоління вічних недоростків-дітей тих людей, кого оминули розбої та крематорій. Дітей, які ніколи не стануть дорослими, тому що їм до старості будуть втовкмачувати в голову, що вони схудли і не будуть їх випускати на вулицю, тому що там собаки, машини і злочинці.

Так світ ділиться надвоє ще за однією ознакою. На одному його боці живуть нервові самотні нечупари з суїцидальними нахилами, які до старості намагаються здаватися крутими. На іншій – легковажні, фривольні гульвіси, яких всі люблять і які до старості розкидаються грішми. В них все добре. У момент їх статевого дозрівання батьки працювали, займалися одне одним, влаштуванням особистого життя, але тільки не любов’ю до нащадків.

Когось батько-режисер в 16 років залишив в квартирі з грішми на два роки і поїхав з мамою в експедицію. Комусь батько-академік в ті ж 16 заявив: “Далі сам. Ось твоя кімната і сніданок вдома, а решта – не наша справа”. У когось батька не було зовсім, а мама і досі не по роках молода.

“Отже, це правильні діти, їх можна відпускати одних, не те що мого”, – спокійно скаже на це будь-яка професійна мати і скаже неправду.

Це не правильні діти – це правильні батьки. У 16 років залишати одну можна і потрібно будь-яку людину.

У суспільстві без поділу на соціальні прошарки принц завжди нещасливіший, ніж жебрак, інфант – ніж безпритульний, Сід Сойєр – ніж Гекльберрі Фінн. У одних життя проходить в скаргах і мріях, у інших – в фантастиці і пригодах. Одні їздять до друзів скаржитися на екзистенцію, інші потайки від дружини обіймають чергову ляльку, щасливу і вдячну. Одні місяцями думають, що варто би помити підлогу, інші за півдня облаштовують нове житло. Одні намертво приросли до своєї квартири, інші змінюють ключі, як рукавички, орендуючи, сватаючись і відвідуючи друзів. Військкомати ніколи не можуть їх знайти, а якщо знаходять, то останніх осіб впевнено і швидко «відкуповують» від армії, а якщо їх і вдається спіймати, то і тут Івани-побивани легко ховаються за службою в органах, в секретних установах, за роботою в оркестрі, причому без будь-якої протекції, навчені з дитинства вирішувати проблеми. У бойових “казармах” служать діти, цяцькані з дитинства. Назад вони приходять з подвоєною боязливістю, замкнутістю і ненавистю до людства.

Це тихе, глухе, механічне божевілля. Щоб дитина росла здоровою, її посеред четвертого класу заганяють в ліжко через хвилину після Нового року та ще три години задоволено слухають ридання в подушку. Щоб дочка скоріше взялася за розум і стала щасливою, їй кажуть, яка вона дурепа, що даремно прожила життя – на день її народження, з шампанським в руках у вигляді тосту.

Липкі, як льодяник, настирливі, як продавчиня квітів, глухі, як почесна варта батьки наполегливо і злісно не бажають бачити, що хворіють ті, кого вони оберігали, самотні ті, кого одружили. Вони скрупульозно відстоюють своє право любити, поки найсміливішим дітям не приходить в голову, що захищають вони себе.

Це я повинен пишатися дочкою, а вона дурепа і в двадцять п’ять років живе з одруженим. Це мені хочеться, щоб син святкував день народження вдома зі мною, а що йому хочеться це неважливо. Це я хвилююся, коли тебе немає вдома, тому помри, а будь о десятій. А те, що ти, наприклад, звик до морозу і на снігу спав не раз і не десять – я не переймаються цим, адже я тебе там не бачив і серце у мене не боліло, тому прошу: защепи куртку. Тато за життя, дуже правильний чоловік, сказав якось мамі: “Якщо б ти ніколи не вийшла заміж, твій татко бігав би навколо тебе, жалів тебе, махав крилами і був би щасливий”.

Загалом, я розумію, чому у Жені Лукашина з “Іронії долі” до тридцяти шести не було сім’ї. У нього зате була мама. Та сама. Маман.

PS. У всіх моїх друзів-гульвіс вже є свої діти. Нормальні, які не часто бачать зайнятих батьків, які сумують за ними.

У друзів-інфантилів дітей немає. У жодного.
Вони з’являться пізно, коли вимруть їх велелюбні бабусі-дідусі.
Пізніх дітей люблять.
По-справжньому.
До смерті.

Переклад Тутка за матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів

реклама

Пов'язані статті

Close

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: