Така звичайна історія…

Зустріч з реальністю

ЧАСТИНА 1. ЛІРИЧНА

Вона щодня телефонує своїй мамі – вранці і ввечері. Вона – жінка трохи за тридцять, вдало (щасливо?) одружена, з двома дипломами, зараз у відпустці по догляду за дитиною.

У неї чоловік і маленька дочка, які її люблять і чекають від неї любові. Вона дзвонить мамі з надією почути від неї, що та її любить, думає про неї, почути просто теплі слова підтримки, такі потрібні їй зараз. Але у відповідь вона чує лише звичні критику, оцінки, настанови.

ТУТКА в TELEGRAM – не пропустіть найцікавіше

Мама по телефону регулярно говорить їй, яка вона погана господиня, нікудишня мати, невдячна дочка…

Вона слухає все це, потім плаче… Плаче тихенько, щоб ніхто з близьких не помітив її сліз. Але все одно вона продовжує телефонувати.

Вона сподівається, що мама колись зміниться і скаже їй ті слова, що вона так довго чекає від неї…

Вона не помічає, що поряд є дві людини, які хочуть її уваги, любові і тепла: чоловік і дочка.

Мама все життя чекає схожих слів від своєї мами (бабусі). Вона, жінка трохи за п’ятдесят і зараз щодня дзвонить своїй мамі і сподівається почути від неї слова любові і підтримки. Вона так сильно хотіла цього, що відмовилася від себе. Вона все робила так, як хотіла її мама, намагаючись вгадати те, чого та хоче.

Так, вона все робила «правильно»: вигнала з дому свого чоловіка (він починав випивати і був далеко не ідеальним), сама героїчно виховувала свою дочку. Тут було не до ніжних слів і проявів любові-ласки – виховання було суворим. Вона не шкодувала настанов: як потрібно жити, що робити, щоб вирости пристойною. Заради дочки вона відмовилася від особистого життя і поставила хрест на своїй жіночності: природу, що чинила спротив, вдалося приборкати за допомогою ряду хірургічних операцій.

Вона все ще продовжує сподіватися, що мама колись зміниться і скаже їй ті слова, що вона так довго чекає від неї… Вона не помічає, що поряд є дві людини, які хочуть її уваги, любові і тепла: дочка і внучка.

Бабуся – героїчна жінка, генерал у спідниці! Все життя самовіддано працювала і продовжує робити це і зараз. У свої майже вісімдесят, працює на дачі, чим перевершує дочок. Складається враження, що вона живе, поки працює. До того продовжує активно «командувати парадом». У неї багатий життєвий досвід, і вона продовжує вчити своїх рідних, як і що потрібно робити, як правильно жити, не економлячи на критиці, настановах, оцінках.

Вона «залізна» і їй не до ніжностей і «рожевих шмарклів». Вона далі сподіваєтися, що зможе коли-небудь навчити їх як жити і вони нарешті стануть жити «правильно» … Вона не помічає, що поряд є близькі люди, які потребують її уваги, любові і тепла: дочки, внучка, правнучка.

Дочка, маленька дівчинка, їй майже три роки. Вона не розуміє, чого хочуть від неї всі ці дорослі, близькі їй люди, але намагається робити це з усіх сил. Вона так хоче ніжності, турботи, любові від мами, бабусі, прабабусі… Від усіх цих дорослих, розумних і досвідчених людей. Вона сподівається, що коли-небудь вони зміняться і будуть просто любити її…

Регулярно зустрічаючись з такими історіями моїх клієнтів, я не перестаю дивуватися силі материнської любові. Кожен раз вражає, наскільки величезна потреба дитини в материнській любові і наскільки велика влада матері над дитиною!

Дивуюся, як люди примудряються будувати стосунки з близькими, всіляко уникаючи проявів любові. Захоплююся надією, яка ніколи не вмирає в очікуванні отримати цю саму любов!

Працюючи з такими історіями, розумієш, що тут стикаєшся з чимось системним, з тим, що виходить за межі досвіду окремої людини. Йдеться про ту спадщину, що передається з покоління в покоління у вигляді життєвих настанов, картини світу, картини Іншого і способів стосунків з ним, яке формує сценарії життя.

В цьому випадку мова йде про спосіб взаємодії в діаді «мати-дитина» з порушенням “потоку любові”. Способі, який копіюється щоразу від матері до дитини і передається з покоління в покоління як своєрідна естафета, роблячи нещасними всіх «акторів цього життєвого театру», що залишаються безсилими що-небудь змінити в стосунках з близькими людьми.

Тут немає винних і невинних, бо кожен щиро бажає добра іншому і робить це так, як може… Але тим не менше, всі є нещасними. І комусь потрібно переривати цю зловіщу естафету нелюбові. Можливо, саме вам…

ЧАСТИНА 2. ПРАКТИЧНА

Як зупинити цю естафету нелюбові? Ось деякі терапевтичні рекомендації:

Перший етап – розпізнати свій сценарій

Першим етапом на цьому шляху є розпізнавання свого життєвого сценарію, що не дозволяє встановлювати справді близькі стосунки. Тільки тоді з’являється шанс його перервати і прорватися до близькості.

Сценарій, за Берном – це життєвий план людини, що постійно розгортається, формується в ранньому дитинстві під впливом батьків. Сімейний сценарій містить встановлені традиції і очікування для кожного члена сім’ї, які успішно передаються з покоління в покоління.

Отримавши розпорядження батьків, дитина несвідомо приймає їх і формує ролі, необхідні для здійснення своєї життєвої драми. Відмінною особливістю такого життя є її іронія, а часом і трагічність. Маркером сценарію є його повторюваність, що проявляється в регулярній відтворюваності життя, стосунків, як на рівні особистої історії людини, так і на рівні історії інших членів її роду.

В цьому випадку мова йде про такий вид сценарних стосунків, в яких виникають складності в циркуляції любові між рідними людьми.

Усвідомивши свій сценарій, у вас з’являється шанс перервати цей автоматичний спосіб життя, що веде до дефіциту любові в близьких відносинах.

2 етап – розчаруватися і оплакати втрату ідеальної мами

Наступним кроком на шляху до любові буде необхідність відмови від надії, що ваша мама одного разу зміниться і дасть вам те, що ви все життя так чекаєте від неї. Надія – чисто «людський» феномен. Надія не дає можливості вмирати ілюзіям. А правда життя така, що люди не змінюються, якщо тільки самі цього не захочуть. А вони, як правило, не хочуть. Хоча б тому, що самі не усвідомлюють свої життєві сценарні пастки.

Психоаналітики (зокрема Мелані Кляйн) стверджують, що дитина в ході свого розвитку повинна пережити депресивну фазу. Суть її в інтеграції образу матері, з самого початку розщепленого на ідеальну і погану матір.

Якщо мати «жива» людина, то вона неминуче буде робити помилки в контакті зі своєю дитиною і визнавати їх. Дитина ж, зустрічаючись з фактами неідеальної своєї матері, переживає фазу депресії і розчарування. Це дозволяє їй зустрітися з реальною, неідеальної матір’ю – досить хорошою (термін ще одного психоаналітика Дональда Вінікотта).

Зовсім інша справа, коли матері в силу своїх особистісних особливостей виявляються нездатні до близького емоційного контакту зі своєю дитиною . Такі матері демонструють емоційну відстороненість при наявності високої функціональної включеності в життя дитини з відсутністю сумнівів у правоті своєї моделі виховання. Дитині в цій ситуації складно прийняти таку маму і все життя вона перебуває в пошуку ідеальної мами. Ось вже дійсно – найкращий спосіб прив’язати до себе дитину – це позбавити її материнської любові.

Не отримавши в спадок від матері подарунка у вигляді безумовної любові, такі діти все життя відчувають голод за нею. Пристрасно її потребуючи, вони самі виявляються нездатними віддавати любов іншим.

Цей етап є, мабуть, найскладнішим. Людина продовжує “бігати в четвертий тунель”, знаючи, що там немає сиру.

3 етап – розбудити свою дорослу частина

На цьому етапі відбувається звернення людини до своєї дорослої внутрішньої частини і її прийняття.

Для цього необхідно створити ситуацію зустрічі зі своєю дорослою частиною. Для цього корисно задавати собі такі рефлексивні питання:

  • Скільки мені зараз реально років? (Йдеться про паспортний вік)
  • Що я знаю про себе дорослого?
  • Який я дорослий (дорослий чоловік, доросла жінка)?
  • Що я відчуваю як дорослий?
  • Чого я хочу, як дорослий?
  • Про що я мрію?
  • Що я можу як дорослий?

Для того, щоб простіше було відповідати на ці питання, необхідно згадати ситуації, в яких ви відчували себе сильною, впевненою, дорослою людиною. Обговорювання відповідей і занурення в цей стан повертає і зміцнює віру у власну здатність справлятися з життєвими труднощами і формує позицію «Внутрішнього дорослого».

4 етап – навчитися піклуватися про свою «Внутрішню дитину»

Завдання людини, яка хоче «виховати свою внутрішню дитину – спробувати самому хоча б іноді бути для неї таким батьком – уважним, турботливим, чутливим, безумовно, люблячим і таким, що приймає тебе.

Як це зробити?

Можна піти в магазин іграшок і вибрати для себе ту іграшку, яка сподобалася, емоційно торкнулася. Потрібно спробувати уявити, що ця іграшка і є ти сам – маленький, що потребує турботи і любові – твоя внутрішній дитина.

Надалі, потрапляючи в ситуацію невпевненого, неспокійного, залежного стану, необхідно всіляко піклуватися, підтримувати, турбуватися про свого психологічного «двійника». В результаті такого уважного і дбайливого ставлення з боку Внутрішнього батька до своєї Внутрішньої дитини у людини повинно з’явитися відчуття надійності, стійкості, впевненості і можливість внутрішнього діалогу, як умови самопідтримки.

Якщо у вас є дитина, то краще це робити з нею. Парадоксальним чином, піклуючись про свою дитину, даючи їй те, що так важливо було вам, ви будете піклуватися про свою внутрішню дитину, виховуючи та підгодовуючи її.

В результаті таких вправ, у людини до того ж розвивається емпатія, такий важливий і незамінний механізм розуміння Іншої людини та умова близькості з нею. В таких стосунках у людини відбувається поява нової функції, функції «давати», на мій погляд, провідної функції етапу зрілості.

Результатом описаної роботи є Зустріч з реальністю. Це реальність дорослого життя. Життя, в якому ти не чекаєш, що тобі хтось щось дасть, а береш сам і даєш Іншій особі. Життя, в якому ти живеш не за чужими сценаріями, а сам є автором свого життя і можеш писати свої власні життєві сценарії.

Фото з відкритих джерел
Переклад Тутка за матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів

реклама

Пов'язані статті

Close

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: