Допоки ми разом, мамо…

© 50sfumaturedimamma.com

Пригадую – мені було не більше 10-ти років.

Був сонячний день, ми з мамою стояли на балконі четвертого поверху нашої п’ятиповерхівки.

У повітрі відчувався запах кленового листя, курного літнього міста, на кухні починав кипіти чайник

Ми з мамою посміхалися – такий момент легкої близькості був рідкісним у наших взаєминах, адже моя мама була суворою жінкою. А я був такого віку, коли ти починаєш відчувати самотність і що відстань між тобою та батьками зростатиме.

ТУТКА в TELEGRAM – не пропустіть найцікавіше

Але в цей момент мені так чітко здалося, що ми близькі з нею, наче в дитинстві – світило однакове сонце, балкон був той самий, на кухні кипів той самий чайник.

Мамина усмішка була така сама, як і п`ять років тому – подумайте, дійсно – що могло змінитися за п`ять років для дорослої людини! А для маленької дитини це – півжиття!

Це вже зараз я  усміхнувся б і спробував насолодитися цими моментами до кінця, відпускаючи їх та, примирившись з неминучістю їх закінчення.

Але тут я враз злякався, що мама перестане усміхатися і піде геть, і все раптово закінчиться.

Коли закипів чайник, я миттю полетів на кухню налити нам чаю, я дуже поспішав.

Забігаючи на кухню, я впустив пляшку молока, вона впала і розлилася широкою білою калюжею – в ній могла втопитися уся моя радість. І, як на зло, ця злощасна пляма не поглиналася поверхнею – вона розпливалася по всій кухні.

Я кинув ту пляшку і мерщій побіг на балкон.

Мама стояла на місці. І навіть усміхалась.

Я сів на підніжок балкону і, відчуваючи дихання в спину невдачі та, передчуваючи неминучу розплату за неї, спробував вхопити останні нотки радості, що зникає. І, здається, мені це вдалося…

А потім….

© 24sata.hr

Потім мама зайшла до будинку і звідти почулось: «Іди сюди!», і кожне її слово змушувало мене зіщулюватись так, ніби мені в череп з усією силою забивали товсті, загрубілі цвяхи.

Можливо, мене і покарали, я не памятаю, проте відчуття фізичного болю залишилося і досі.

Звісно – якби я зміг тоді все пояснити мамі, вона би не сварила мене, а, напевне, обійняла. Дітям бракує дорослих слів, щоб висловити свої дитячі почуття.

Я не хочу цими рядками сказати, що батьки – жорстокі, а діти – ніжні.

Зовсім ні.

Уявіть собі цю ситуацію очима моєї мами – дорослої жінки, яка стояла на балконі, яка хотіла хоч п’ять хвилин відпочити від рутинних справ та турбот.

І от тобі на – заходиш до будинку, де щойно помила підлогу – а там уся кухня в білих та жирних плямах. І ганчірка кинута на півдорозі. Це нічого, що він примудрився перевернути щось у ці рідкісні п’ять хвилин спокою, але ще і розтер усе, не доробив, все кинув і пішов.

Все справді так.

Але можливо….

Можливо, людина, яка теж має дітей, прочитає зараз ці рядки і потрапить у подібну ситуацію. Вона не буде забивати цвяхи, не буде сваритися та кричати, адже кухня від цього не стане чистішою.

А, можливо, вона почне сміятися? Підійде, притулить до себе голову наляканого хлопчиська і прошепоче: «До дідька те молоко! Адже я маю тебе, а ти – мене».

© myformat.club

Ми дуже скоро розійдемося. З кожним днем ми віддаляємося одне від одного, дуже непомітно, але дитинство закінчиться за декілька років. Ти станеш підлітком, відділишся від мене внутрішньо, а потім ти виростеш, поїдеш вчитися, потім – заробляти на життя.

А потім ми розлучимося назавжди.

Навічно.

Проте ми зараз маємо у своєму розпорядженні ці хвилини. Тут запах літа і тепла пилюка.

Ти зараз біля мене – як лошатко біля живота своєї мами. Їй досить лише опустити голову і вдихнути запах його гриви, що розкинулася поміж уважними вушками. Так і мені достатньо опустити руку і погладити твоє волосся на маківці.

Колись твоя голова підніметься так високо, щоб побачити її, ти змушений будеш присісти поруч…

Але поки що…

Не відженіть. Не злякайте…

Ми поки що разом…

Фото заголовку
За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів

реклама

Пов'язані статті

facebook
Close

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: