Я зробила велику помилку, велівши дочці бути відмінницею

© maminy-shpargalki.com

Коли наша старша дочка Варя пішла в школу, я зробила страшну помилку, яку виправляю досі. Я заявила їй, що я була відмінницею і того ж чекаю від неї.

Перші декілька років все було нормально. Вона прекрасно вчилася, звітувала про свої успіхи, всі ми раділи її п’ятіркам, пишалися і т. д. Я навіть не перевіряла її зошити, не кажучи вже про те, щоб заглянути в електронний щоденник.

ТУТКА в TELEGRAM – не пропустіть найцікавіше

Але одного разу я взяла якийсь її зошит, погортала і побачила зафарбовану олівцем трійку.

“Варя, це що?” – суворо запитала я. Дочка заплакала і зізналася, що БОЯЛАСЯ, що я дізнаюся і буду її сварити. Гаразд, якби четвірка, але трійка! “Ти ж сказала, що я повинна бути відмінницею!”

Моя донька боялася сказати мені, що у неї щось не вийшло в школі, розумієте?!?! Я сама, своїми руками вибудувала між нами цю стіну страху і недовіри. І до чого б це призвело, не ризикну навіть уявити, не погортай я той злощасний зошит.

Чесно кажучи, в той момент я навіть розгубилася і не знала, що робити. Я просто обняла її, сказала, що люблю і попросила мені більше ніколи не брехати. І не боятися. І пішла в іншу кімнату – думати. І плакати.

А я думала про те, що я погана мати і зробила все не так. І згадувала…

Коли Варі було два роки, в нашому будинку з вікна викинувся молодий чоловік. І загинув. Він був не звідси. Просто зайшов в під’їзд, щоб ось так звести рахунки з життям. Я знала подробиці цієї історії, тому що працювала тоді журналістом і збиралася робити про це матеріал. Але в останній момент газета вирішила не публікувати. Хоча це не важливо. Суть в тому, що він, відмінник і гордість сім’ї, не поступив до інституту і боявся сказати про це батькам. Волів померти.

“Ось у мене ніколи так не буде, – думала я тоді. – Що це за батьки такі”.

Так… А Варя плакала, зафарбовувала трійку і боялася мені про неї сказати…

Згадувала, як син знайомих потрапив до божевільні, бо тато з мамою вимагали від нього п’ятірок, успіхів, грамот, великого майбутнього і щоб їм не було за нього соромно. У результаті нерви і психіка хлопця просто не витримали. А найстрашніше, що він не хотів повертатися з “божевільні” додому. Тому що, як він зізнавався потім, лише там він зміг зітхнути спокійно, тому що в лікарні від нього не вимагали бути чиєюсь гордістю і досягати якихось висот. І не потрібно було отримувати п’ятірки, щоб його ЛЮБИЛИ.

“І так у мене ніколи не буде”, – подумала я.

А моя Варя плакала, зафарбовувала трійку і переживала, що не зможе стати відмінницею, як мама… Як її погана мама!

“Так, Варя, твоя мама була відмінницею в школі. І інститут закінчила з червоним дипломом. Але найголовніший свій іспит на вміння бути хорошою матір’ю – вона здала на тверду двійку… Та яку там двійку! На одиницю!”…

Ні, це я говорила не їй, а собі. І розуміла, що нам тепер дуже багато потрібно виправити. І в першу чергу мені – в собі.

Я згадувала, як вона хвилювалася перед кожною контрольною. Тепер я знала чому. Як переживала через четвірок… І це було неправильне, нездорове переживання.

Не думайте, я не любила її менше з-за цих четвірок і вже тим більше з-за цієї зафарбованої трійки. А в той момент мені здавалося, що я люблю її навіть більше, ніж завжди. Мені було так шкода її, до сліз! І ви не уявляєте, як я ненавиділа себе!

Я ж точно така, як ті батьки, чий син викинувся з вікна. І нічим не краща тих, чий опинився в лікарні. І я впевнена, що ті люди не були поганими, вони просто хотіли як краще. Ми всі хочемо як краще, але деколи робимо це дуже неправильно.

Я сама, бажаючи краще, своїми руками, роблю нещасною свою дитину. Сама! Мою хорошу, улюблену дівчинку! Яка моя перша помічниця вдома і так старається догодити, підтримати, полегшити моє “багатодітне” життя.

Як легко зробити помилку і як складно буває її виправити. Я багато разів потім казала їй, що люблю її не за оцінки, та взагалі не за щось, і завжди буду любити, що б не трапилося! І що – ну її, цю “відмінницю”. Головне не п’ятірки. Головне – намагатися робити все, що в твоїх силах, щоб совість була спокійна. А там будь, що буде.

Я бачила, що Варя спочатку все одно хвилювалася, коли отримувала четвірки (четвірки!!!). А потім був момент, коли вона розслабилася і вирішила, що ця моя “зміна парадигми” означає, що можна й “плюнути” на навчання, тому що мама все зрозуміла” і їй за це нічого не буде.

До четвертого класу, слава Богу, все виправилося. Ну є у нас парочка четвірок, ну і що… Варюша навіть якось сказала мені: “Мамо, пам’ятаєш, я боялася, що ти будеш перейматися, якщо я не буду відмінницею? Пам’ятаєш? Мені тоді так важко було вчитися! Я думала тільки про оцінки! А коли ми з тобою поговорили, мені стало так легко і цікаво в школі! Уявляєш?.. І коли я виросту, я хочу стати вчителем початкових класів!”

Правда, недавно у нас були ці ДПА в кінці четвертого класу, зміст яких мені, чесно кажучи, незрозумілий. Як незрозуміло багато в нинішній шкільній програмі. Варя дуже хвилювалася перед кожним іспитом і все питала: “А якщо я не здам, мене не переведуть, так?” Ось навіщо маленьким дітям вся ця ситуація, поясніть?

А позавчора в її школі був випускний. Вручали грамоти відмінникам. І врешті до мене по черзі підійшли кілька осіб і здивовано запитали: “А що, Варя хіба не відмінниця?” “Ні, не відмінниця!” – відповіла я. І з внутрішнім полегшенням зрозуміла, що мені зовсім не прикро. У мене прекрасна, розумна, добра дівчинка, і головне, щоб вона була щаслива.

Правда, Варя все це чула і потім запитала мене: “А що, це дуже погано, що я не відмінниця?” (мабуть, та моя помилка все ж таки глибоко в ній засіла). “Ні, не погано. Головне, що ти старалася, донечко!”…

У вересні йде в школу наша друга донька, Соня. Я так сподіваюся не повторити з нею таких помилок… І так боюся їх повторити… Але головне – я зрозуміла, що сварити за оцінки не можна. Потрібно любити, допомагати, підтримувати, вірити в дитину, в будь-кого. І робити так, щоб вона вірила у нас – в маму і тата. А не боялася.

І ще про ці оцінки… Хтось пише, що їх взагалі не потрібно ставити. Я не знаю. Є, напевно, діти, яким вони необхідні. Необхідно щось, що демонструвало б, чого вони досягли або над чим потрібно працювати.

Пам’ятаю, в моєму класі був хлопчик-трієчник з усіх предметів, окрім математики і чогось ще… В цьому він був геній. Він вирішував завдання якимись нереальними ним же відкритими методами. За що математичка теж періодично у виховних цілях “вліплювала” йому трійки, але вона його обожнювала. І приводила в приклад відмінникам. “От ви такі розумні, все по програмі, а у нього МІЗКИ! Такі мізки! А у вас крок вправо-вліво від програми – і все, загубилися”. Він і вступив легко кудись у математичний.

А пам’ятаю ще круглого двієчника. Це було у старших класах в Африці, в школі при посольстві. Хлопець був взагалі страшною міською шпаною і “батьківським хрестом”. Але він розбирався в техніці таааак! Розбирав і збирав по запчастинах не тільки комп’ютер, але взагалі техніку будь-якої складності. До нього зверталися за допомогою. Що з ним стало потім, не знаю, ми поїхали.

Я знаю точно, що оцінки – не показник. І до них потрібно змінювати наше, батьківське ставлення.

Фото заголовку
Переклад Тутка автор Олена Кучеренко

Залиште свій коментар

коментарів

реклама

Пов'язані статті

Close

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: