Я зробила велику помилку, велівши дочці бути відмінницею

© maminy-shpargalki.com

Коли наша старша дочка Варя пішла в школу, я зробила страшну помилку, яку виправляю досі. Я заявила їй, що я була відмінницею і того ж чекаю від неї.

Перші декілька років все було нормально. Вона прекрасно вчилася, звітувала про свої успіхи, всі ми раділи її п’ятіркам, пишалися і т. д. Я навіть не перевіряла її зошити, не кажучи вже про те, щоб заглянути в електронний щоденник.

ТУТКА в TELEGRAM – не пропустіть найцікавіше

Але одного разу я взяла якийсь її зошит, погортала і побачила зафарбовану олівцем трійку.

“Варя, це що?” – суворо запитала я. Дочка заплакала і зізналася, що БОЯЛАСЯ, що я дізнаюся і буду її сварити. Гаразд, якби четвірка, але трійка! “Ти ж сказала, що я повинна бути відмінницею!”

Моя донька боялася сказати мені, що у неї щось не вийшло в школі, розумієте?!?! Я сама, своїми руками вибудувала між нами цю стіну страху і недовіри. І до чого б це призвело, не ризикну навіть уявити, не погортай я той злощасний зошит.

Чесно кажучи, в той момент я навіть розгубилася і не знала, що робити. Я просто обняла її, сказала, що люблю і попросила мені більше ніколи не брехати. І не боятися. І пішла в іншу кімнату – думати. І плакати.

А я думала про те, що я погана мати і зробила все не так. І згадувала…

Коли Варі було два роки, в нашому будинку з вікна викинувся молодий чоловік. І загинув. Він був не звідси. Просто зайшов в під’їзд, щоб ось так звести рахунки з життям. Я знала подробиці цієї історії, тому що працювала тоді журналістом і збиралася робити про це матеріал. Але в останній момент газета вирішила не публікувати. Хоча це не важливо. Суть в тому, що він, відмінник і гордість сім’ї, не поступив до інституту і боявся сказати про це батькам. Волів померти.

“Ось у мене ніколи так не буде, – думала я тоді. – Що це за батьки такі”.

Так… А Варя плакала, зафарбовувала трійку і боялася мені про неї сказати…

Згадувала, як син знайомих потрапив до божевільні, бо тато з мамою вимагали від нього п’ятірок, успіхів, грамот, великого майбутнього і щоб їм не було за нього соромно. У результаті нерви і психіка хлопця просто не витримали. А найстрашніше, що він не хотів повертатися з “божевільні” додому. Тому що, як він зізнавався потім, лише там він зміг зітхнути спокійно, тому що в лікарні від нього не вимагали бути чиєюсь гордістю і досягати якихось висот. І не потрібно було отримувати п’ятірки, щоб його ЛЮБИЛИ.

“І так у мене ніколи не буде”, – подумала я.

А моя Варя плакала, зафарбовувала трійку і переживала, що не зможе стати відмінницею, як мама… Як її погана мама!

“Так, Варя, твоя мама була відмінницею в школі. І інститут закінчила з червоним дипломом. Але найголовніший свій іспит на вміння бути хорошою матір’ю – вона здала на тверду двійку… Та яку там двійку! На одиницю!”…

Ні, це я говорила не їй, а собі. І розуміла, що нам тепер дуже багато потрібно виправити. І в першу чергу мені – в собі.

Я згадувала, як вона хвилювалася перед кожною контрольною. Тепер я знала чому. Як переживала через четвірок… І це було неправильне, нездорове переживання.

Не думайте, я не любила її менше з-за цих четвірок і вже тим більше з-за цієї зафарбованої трійки. А в той момент мені здавалося, що я люблю її навіть більше, ніж завжди. Мені було так шкода її, до сліз! І ви не уявляєте, як я ненавиділа себе!

Я ж точно така, як ті батьки, чий син викинувся з вікна. І нічим не краща тих, чий опинився в лікарні. І я впевнена, що ті люди не були поганими, вони просто хотіли як краще. Ми всі хочемо як краще, але деколи робимо це дуже неправильно.

Я сама, бажаючи краще, своїми руками, роблю нещасною свою дитину. Сама! Мою хорошу, улюблену дівчинку! Яка моя перша помічниця вдома і так старається догодити, підтримати, полегшити моє “багатодітне” життя.

Як легко зробити помилку і як складно буває її виправити. Я багато разів потім казала їй, що люблю її не за оцінки, та взагалі не за щось, і завжди буду любити, що б не трапилося! І що – ну її, цю “відмінницю”. Головне не п’ятірки. Головне – намагатися робити все, що в твоїх силах, щоб совість була спокійна. А там будь, що буде.

Я бачила, що Варя спочатку все одно хвилювалася, коли отримувала четвірки (четвірки!!!). А потім був момент, коли вона розслабилася і вирішила, що ця моя “зміна парадигми” означає, що можна й “плюнути” на навчання, тому що мама все зрозуміла” і їй за це нічого не буде.

До четвертого класу, слава Богу, все виправилося. Ну є у нас парочка четвірок, ну і що… Варюша навіть якось сказала мені: “Мамо, пам’ятаєш, я боялася, що ти будеш перейматися, якщо я не буду відмінницею? Пам’ятаєш? Мені тоді так важко було вчитися! Я думала тільки про оцінки! А коли ми з тобою поговорили, мені стало так легко і цікаво в школі! Уявляєш?.. І коли я виросту, я хочу стати вчителем початкових класів!”

Правда, недавно у нас були ці ДПА в кінці четвертого класу, зміст яких мені, чесно кажучи, незрозумілий. Як незрозуміло багато в нинішній шкільній програмі. Варя дуже хвилювалася перед кожним іспитом і все питала: “А якщо я не здам, мене не переведуть, так?” Ось навіщо маленьким дітям вся ця ситуація, поясніть?

А позавчора в її школі був випускний. Вручали грамоти відмінникам. І врешті до мене по черзі підійшли кілька осіб і здивовано запитали: “А що, Варя хіба не відмінниця?” “Ні, не відмінниця!” – відповіла я. І з внутрішнім полегшенням зрозуміла, що мені зовсім не прикро. У мене прекрасна, розумна, добра дівчинка, і головне, щоб вона була щаслива.

Правда, Варя все це чула і потім запитала мене: “А що, це дуже погано, що я не відмінниця?” (мабуть, та моя помилка все ж таки глибоко в ній засіла). “Ні, не погано. Головне, що ти старалася, донечко!”…

У вересні йде в школу наша друга донька, Соня. Я так сподіваюся не повторити з нею таких помилок… І так боюся їх повторити… Але головне – я зрозуміла, що сварити за оцінки не можна. Потрібно любити, допомагати, підтримувати, вірити в дитину, в будь-кого. І робити так, щоб вона вірила у нас – в маму і тата. А не боялася.

І ще про ці оцінки… Хтось пише, що їх взагалі не потрібно ставити. Я не знаю. Є, напевно, діти, яким вони необхідні. Необхідно щось, що демонструвало б, чого вони досягли або над чим потрібно працювати.

Пам’ятаю, в моєму класі був хлопчик-трієчник з усіх предметів, окрім математики і чогось ще… В цьому він був геній. Він вирішував завдання якимись нереальними ним же відкритими методами. За що математичка теж періодично у виховних цілях “вліплювала” йому трійки, але вона його обожнювала. І приводила в приклад відмінникам. “От ви такі розумні, все по програмі, а у нього МІЗКИ! Такі мізки! А у вас крок вправо-вліво від програми – і все, загубилися”. Він і вступив легко кудись у математичний.

А пам’ятаю ще круглого двієчника. Це було у старших класах в Африці, в школі при посольстві. Хлопець був взагалі страшною міською шпаною і “батьківським хрестом”. Але він розбирався в техніці таааак! Розбирав і збирав по запчастинах не тільки комп’ютер, але взагалі техніку будь-якої складності. До нього зверталися за допомогою. Що з ним стало потім, не знаю, ми поїхали.

Я знаю точно, що оцінки – не показник. І до них потрібно змінювати наше, батьківське ставлення.

Фото заголовку
Переклад Тутка автор Олена Кучеренко

Залиште свій коментар

коментарів

реклама

Пов'язані статті

facebook
Close

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: