Лікар Комаровський: «У нас багато романтиків, які вірять, що свічка в попі вбиває віруси в носі»

Якби в списку кандидатів на пост президента України стояло прізвище Комаровський, можна було б не витрачати час на рейтинги, дебати і екзит-поли – мільйони матерів, батьків, бабусь і дідусів беззастережно віддали б йому свої голоси, будучи абсолютно впевненими, що людина, яка все життя лікує і рятує їхніх дітей, здатна вилікувати і врятувати державу.

За найбільш приблизними підрахунками, річна аудиторія Дон Кіхота Комаровського, або українського лікаря Спока, як його часто називають, – з урахуванням сайту, телебачення, соцмереж і книг, складає 160 мільйонів чоловік. Але Євген Олегович не йде в політику, не претендує на головне крісло МОЗ і навіть не змінює рідного Харкова на прописку в столиці. Він просто вчить нас виживати в країні зі зруйнованою медициною, знищеною педіатрією і нескінченними реформаторськими експериментами. Приймає у своїй клініці «Клініком», консультує, їздить на ефіри, дає інтерв’ю, витирає дітям носи, а мамам сльози, переводячи тисячі тонн словесної руди заради одного слова, потрапившого в ціль.

Віддавши 35 років медичній практиці, колишній лікар відділення реанімації Харківської обласної дитячої клінічної лікарні, а нині кандидат медичних наук, автор багатьох книг, ведучий телепрограм і найпопулярніший дитячий лікар на просторах колишнього СРСР, Євген Комаровський чудово знає: стати лікарем набагато легше, ніж бути. Часто на це йде все життя. Але набагато гірше, якщо життя пацієнтів.

Вранці пацієнти – ввечері гроші

– Євген Олегович, мені здається, що найблагородніша професія на землі – дитячий лікар. Спасибі вам за те, що ви не втомлюєтеся вправляти мізки батькам і допомагати виховувати здорове покоління. Хоча здоровим його навряд чи назвеш. Як ви оцінюєте в цьому плані ситуацію в країні?

– Я не маю відношення ні до організації охорони здоров’я, ні до статистики і можу орієнтуватися тільки на величезну кількість дітей, яких бачу, на свою пошту і на те, що спостерігаю по телевізору. Звичайно, мене пригнічує той факт, що профілактичну медицину ми втратили, безкоштовний дитячий спорт взагалі відсутній, уявлення про нормальний відпочинок у нас зводиться переважно до відпочинку на пляжі, можливостей рухової активності менше. Чи може сучасна мама уявити ситуацію, коли дитина прийшла додому, кинула портфель, втекла на вулицю гуляти і прийде, коли сонце сяде? А якихось 30 років тому інших алгоритмів поведінки не було.

– Все тому, що вдома не було комп’ютера, ігрових приставок, планшетів та інших гаджетів і девайсів.

– Це окрема тема. З одного боку, у дітей менше можливостей займатися спортом і витрачати енергію, а з іншого – більше задоволення в зв’язку з тим, що не треба виходити з дому, а можна вдома сидіти на дивані й дивитися на екран. На додачу до цього ще й величезна кількість продуктів харчування – дуже солодких і дуже некорисних. Ось всі ці фактори і впливають на здоров’я. Ну і, звичайно ж, стрімко деградуюча система охорони здоров’я.

– Ось про це я і хочу поговорити з найпопулярнішим в Україні лікарем, чиї поради і рекомендації не викликають страх, який більшість людей відчуває при вигляді медичного халата. Вас не бояться, вам довіряють. Лікар Комаровський, на мій погляд, це ідеальний образ сімейного лікаря, до якого ми прагнемо. Як ви думаєте, наша медична реформа здатна коли-небудь прийти до якісної сімейній медицині?

– Давайте почнемо з головного. Пам’ятаєте, як звучить головний постулат сімейної реформи? «Гроші йдуть за пацієнтом». Тобто, якщо у вас немає пацієнтів, то у вас немає і грошей.

– По суті лікарів перетворюють в підприємців, які повинні укладати договори з пацієнтами, оскільки мета реформи – перехід від медицини як соціальної послуги до платної.

– Виходить, що рівень добробуту лікаря безпосередньо повинен залежати від обсягу медичних послуг, які він надає населенню. І головна проблема виникає вже на цьому етапі – лікарі повинні бути зацікавлені в кількості пацієнтів. Ось ви говорите, що лікар Комаровський – ідеальний сімейний лікар. А чому? Та тому, що він більше всього на світі хоче, щоб ви приходили до нього якомога рідше і робить все, щоб ви могли самостійно (без його допомоги) вирішувати найрізноманітніші проблеми, пов’язані зі здоров’ям.

– Але, на жаль, іноді виникають серйозні хвороби і на лікування йдуть шалені гроші. За даними ЗМІ, тільки розтин банального фурункула пацієнтові тепер обійдеться в 7 тис. грн., не кажучи вже про складні операції на життєво важливих органах.

– Річ в тому, що прейскуранти нам ще ніхто не показав, а то, що є в ЗМІ, – це фейки. Ви ж прекрасно розумієте, що у нинішньої команди МОЗ кількість ворогів просто виходить за рамки пристойності.

– А ви вважаєте, що вони цього не заслуговують?

– Ні, звичайно.

– Проте в середовищі експертного співтовариства медреформу називають «годиною смерті», «соціальним дарвінізмом» і «розстрілом медицини». Ось ви не політик і не популіст, який заробляє рейтинг на критиці влади, ви – практикуючий лікар. Скажіть, це дійсно та реформа, яка зможе поліпшити здоров’я людей чи черговий бізнес-проект з метою розпилу бюджету?

– Я, звичайно, не великий фахівець в бізнесі, але бізнес-інтересів, які принципово відмінні від тих, що були в МОЗ попередніх складів, там не бачу. І мушу вам сказати, що від нинішньої команди МОЗ я принаймні почув правильних слів набагато більше, ніж за попередні 26 років. І не розумію, чому нинішня команда гірша за тих людей, які три роки поспіль взагалі забували вакцини купувати.

Інша справа, що у нас вибудована система, при якій медицина деградує з кожним роком, набираючи обертів. І є кілька факторів, які до цього призвели. Наприклад, відсутність адекватної оплати праці. Ми можемо собі уявити ситуацію, щоб у нас в країні працював програміст, який отримує 200 доларів? Це неможливо, тому що ми знаємо, що такий фахівець коштує мінімум 1000 доларів на місяць. Тому нормальні програмісти заробляють у нас стільки ж, скільки їхні колеги в Італії або в Америці.

У медицині ж ситуація абсурдна. Держава вибудувала систему, при якій послуги лікаря не оплачуються в принципі і він повинен якимось чином заробляти собі не тільки на хліб, але і на масло, придумуючи економічно вигідні способи спілкування з пацієнтами. І тут вже винахідливість залежить від ступеня його порядності: він отримує відсоток від аптеки, відсоток від іншого лікаря, відсоток від лабораторії, придумує вам неіснуючі хвороби, розповідає, що «всі навколо негідники і тільки я можу вас врятувати» і т.д. і т.п. Або призначає пацієнтові в 10 разів більше ліків, ніж йому потрібно, причому половина з тих, що продаються в наших аптеках, якщо не всі 80%, – це чисті «фуфломіціни».

Але це тільки одна проблема. Інша – це, наприклад, відсутність комп’ютеризації. Тобт,о повна невідповідність технологічним вимогам сучасної медицини.

Сільська медицина: скайп викликали?

– До речі, з приводу комп’ютеризації. Реформатори обіцяють сільських жителів лікувати через інтернет. Ви вірите в таку перспективу?

– Я ставлюся до цього позитивно. Але щоб пояснити, як це все має працювати, чому це дуже круто і здорово, нам з вами треба окреме інтерв’ю записати. Інакше у людей залишиться багато питань і вони мою думку, можуть неправильно витлумачити. Наведу тільки такий приклад: серед людей, які до мене звертаються за допомогою, 95% я можу вилікувати по скайпу. Тому я не просто вірю в перспективу, про яку ви запитуєте, але вважаю, що це наше майбутнє.

Тримати в селі лікаря взагалі немає сенсу. Там потрібно мати амбулаторію, грамотно обладнану цифровою технікою, нормальними веб-камерами і спеціальними пристроями. Наприклад, спеціальними датчиками і ліхтариками з камерами, які можуть «зазирнути» в вухо, в око, в рот, сфотографувати шкіру, зняти електрокардіограму, прослухати легені і т.д. І я вас запевняю, що для цього там навіть медсестру тримати не треба. Можна взяти секретаря голови колгоспу – умовно кажучи – і за тритижневі курси навчити її користуватися цим обладнанням, за допомогою якого лікар дистанційно зможе будь-яку бабусю і будь-яку дитину проконсультувати. А ось якщо вже не зможе, тоді він скаже: «Терміново везіть!»

– Тобто справа за малим – залишилося охопити села інтернетом і поставити в кожну хату комп’ютер.

– А ось тут я вам розповім інше – може, для вас це не секрет, але 50% лікарів в Україні взагалі не знають, що таке електронна пошта. Тому ми повертаємося до того, з чого почали розмову: якщо ми збираємося впроваджувати сімейну медицину, то починати потрібно з кадрів.

– У тому-то й справа, адже далеко не кожен терапевт може стати сімейним лікарем. Тим більше в умовах екстреної перепідготовки за принципом: «зліт – посадка». Виходить, сімейна медицина в Україні – це утопія?

– Сімейний лікар – це фахівець високого класу, який володіє широкими знаннями. Готують таких лікарів не один місяць і не один рік. А взяти просто і заявити, що ми переходимо на систему сімейної медицини – як мінімум наївно. Призначити терапевта або лора сімейним лікарем за допомогою наказу не вийде, перевчити їх за кілька місяців – це абсурд. У нас далеко не всі люди з дипломом педіатра можуть лікувати дітей.

І якщо політики, які вважають, що сімейну медицину можна впровадити голосуванням у Верховній Раді, цього не розуміють, я хочу, щоб вони викликали до себе або до своєї дитини такого «фахівця» і подивилися на результат лікування. Я взагалі заборонив би нашим чиновникам лікуватися за кордоном. Ось тоді б і реформи пішли швидше.

Так, що які б круті і правильні речі не декларував сьогодні МОЗ, що б він не намагався впроваджувати, без кадрів, економіки, фінансів і чинних законів – все це фігня на пісному маслі. Але я ще раз кажу, влада повинна зрозуміти, що стан охорони здоров’я катастрофічний – це снігова брила, що котиться з гори. І якщо нам пощастить, ми можемо цю швидкість зменшити.

– А може, щоб зменшити цю швидкість, треба не руйнувати те хороше, що у нас було? Не відрікатися повністю від радянської моделі медицини Семашко, яка, до речі, допомогла перемогти епідемію і додати до неї найкраще з німецької моделі Бісмарка, наприклад?

– Мені дуже важко озвучувати думку, оскільки я не є експертом в області організації охорони здоров’я. Ось якби ми з вами обговорювали, чи можемо ми лікувати запалення легенів або дифтерію так, як це роблять в Америці, я б з вами посперечався і сказав, що можемо і робимо це не гірше. Тому можу тільки сказати, що якби в систему Семашко додали протоколи і комп’ютер, тобто електронний документообіг, то ми при мінімумі змін отримали б шикарний результат. І були б вже точно не гірше, ніж багато навколо нас.

Все, що нам було потрібно, – усунути писанину, весь цей документообіг нікому не потрібний і зробити так, щоб у нас не було української медицини. Щоб всі лікарі чітко зрозуміли, що ніякої української, російської, казахської медицини не буває. Медицина буває науковою і ніякою іншою. Все інше – доморощені вишукування і не потрібно тут мудрувати. Є чіткий протокол, як треба лікувати гіпертонічну хворобу, ось і не будуйте з себе великих українських академіків. Досягніть спочатку результатів, як в найкращих країнах з лікування цієї хвороби, а потім можете йти своїм шляхом.

Міністр охорони здоров’я – самогубець чи бізнесмен?

– Крісло міністра охорони здоров’я у нас по суті досі вакантне – Уляна Супрун все ще в.о. міністра. От якби вам запропонували головний міністерський портфель, ви б змогли реанімувати нашу медицину?

– Я б зміг це зробити тільки за двох умов. Перше – в країні є закон і порядок. Друге – в країні є гроші. Ми ніколи не зможемо реформувати нашу медицину, не реформувавши владу, яка робить все, щоб нас стало менше.

Що мені найбільше сьогодні незрозуміло: як людина при здоровому глузді може погодитися очолити Міністерство охорони здоров’я при тотальному беззаконні навколо і відсутності адекватного фінансування? Чим керується людина, яка йде керувати в МОЗ при відсутності економіки, нормальних законів, людей і грошей? Не розумію. Або це «Олександр Матросов» – тобто, просто самогубець, або це бізнесмен. Нічого іншого я просто не бачу. Але сподіваюся, що це «щось інше» там є.

Я не самовбивця і однозначно не бізнесмен. Я знаю, що таке добре і що таке погано. Тому чітко розумію, що нинішній стан охорони здоров’я – це фактично загроза національній безпеці й країна не може в рамках існуючих в ній норм і законів його реформувати. Хоча б тому, що коли в країні катастрофічно погано і треба приймати швидкі рішення, вона не може собі дозволити весь цей складний ланцюжок вибудовувати: МОЗ – комітет Ради – узгодження з Кабміном – винесення в Раду – прийняття закону і т.д. Люди просто повмирають, поки ви приймете свої закони. І до Європи, як то кажуть, дійдуть не всі.

У нас величезна кількість романтиків, які вірять, що засунута в дупу свічка вб’є віруси в носі, а якісь проковтнуті краплі підвищать імунітет. Багато романтиків, які ходять до лікарів і мріють отримати від них чарівні пігулки. А коли я людині намагаюся пояснити, що їй треба не свічки засовувати, а головою думати, то бачу, що почути лікаря Комаровського і робити так, як він сказав, що є простіше, дешевше і ефективніше, – здатні максимум 15% населення.

Привид катастрофи

– За словами Супрун, з серпня минулого року в Україні захворіли на кір 6,5 тисячі осіб, і вона запевняє, що ситуацію вдалося стабілізувати. Вона пообіцяла рівень вакцинації 90-95% і запевнила, що спалахів більше не буде. Але народ вірить слабо – паніка вже посіяна. Що порадите?

– Заяв про те, що спалахів більше не буде, особисто я не чув, і сумніваюся, що хто-небудь в здоровому глузді може таке заявити. Зараз є спалахи кору, обумовлені вкрай низьким рівнем вакцинації. Пораджу мінімізувати суспільну балаканину і спрямувати зусилля на те, щоб максимальна кількість людей була щеплена. Тільки в цих умовах ми можемо зупинити поширення кору. Але знаєте, що мене особливо засмучує? Тільки зараз, коли до нас прийшов кір, в школах раптом стали вимагати довідку про те, що ви вакциновані від кору! А потім будуть вимагати довідку від дифтерії? Чому ми починаємо турбуватися, тільки коли люди починають помирати? Замість того, щоб подивитися на два кроки вперед і зрозуміти, що з вакцинацією від дифтерії у нас така ж ситуація, якщо не гірше. Але ж ця хвороба набагато серйозніша і небезпечна навіть для тих дорослих, які колись в дитинстві прищеплювалися від неї.

– Наскільки я знаю, у нас менше половини населення щеплено від дифтерії.

– Зрозумійте, справа навіть не в половині населення. Якщо від кору потрібна одне щеплення, а наступне робиться в 6 років, то від дифтерії в перші півтора року необхідно зробити чотири ін’єкції. Можна припустити, що з цих 50% по одній ін’єкції отримали 20%, ще менша частина – по дві або три, але повністю щеплених серед нас, може, всього 10% – це катастрофа реальна!

Ми повинні чітко розуміти, що дифтерія – хвороба смертельно небезпечна. Так, вона не така заразна, як кір, проте при спаласі захворювання з невакцинованих може захворіти кожен п’ятий – це величезна кількість людей. При цьому, якщо немає протидифтерійної сироватки, смертність сягає 50%, але навіть з сироваткою 10-15% летальних випадків – звичайні справи. Помирає кожен десятий хворий.

Я попереджав про спалах кору рік тому, але суспільство мої слова проігнорувало, вирішивши почекати переповнених реанімацій, розтинів, похорону, паніки. Тепер так само не вірять в загрозу дифтерії. До речі, саме в той період, про який ви говорите, рівень вакцинації впав до 80% і цього вистачило, щоб стільки людей померло. Але треба враховувати, що ця хвороба має циклічний характер і повертається кожні 15-25 років. Зараз її спалахи зафіксовані в Венесуелі, Ємені та Бангладеші. Там, де є війна, міграція і обмежений доступ до медичної допомоги, – всюди є дифтерія. З огляду на відкритість наших кордонів, дифтерійна паличка може легко опинитися на нашій території. І тоді доступні МОЗ 900 доз сироватки – це навіть не крапля в морі!

– Наостанок дайте пораду нашим читачам: як вижити в умовах випробувань, які переживає країна? Що-небудь оптимістичне можете сказати – як лікар, як тато, дідусь і як людина, що живе тут?

– Перш за все потрібно перестати на когось сподіватися, зрозуміти, що порятунок потопаючого – справа рук того ж потопаючого. Треба бути трохи лікарями, трохи юристами, трохи бухгалтерами і трохи сантехніками. Тому що подітися вам нікуди. А для того, щоб бути трохи педіатрами, треба трохи читати, розбиратися, не довіряти сліпо комусь життя і здоров’я своєї дитини. І розуміти, що виховання дітей, догляд за ними, спільне життя з дітьми, подорож з ними – це не подвиг, а щастя. Про все це я написав у своїх книгах і не втомлююся повторювати на моїх сайтах і на моїх каналах в соціальних мережах. Все – у вільному доступі.

Беріть, вчіться, радійте життю, посміхайтеся і пам’ятайте, що вашій дитині потрібні не тільки свіже повітря, гарне харчування, подорожі і хороший одяг. Найбільше їй потрібні люблячі одне одного, добрі, усміхнені мама і тато.

Фото заголовку
За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів

реклама

Пов'язані статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

facebook
Close

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: