Чесний монолог про те, чому треба слухати, що каже мама, але жити своїм розумом

«Слухай маму, вона поганого не порадить» — це кліше міцно засіло в наших головах з раннього дитинства. З одного боку, все правильно: у батьків більше життєвого досвіду і вони бажають своїм дітям найкращого. Однак якщо замислитися, то правила, які були актуальними для наших батьків, для нас можуть виявитися застарілими, а то і взагалі шкідливими.

Тутка сьогодні ділиться з вами цікавими роздумами психолога, де зрозуміємо, чому кожній людині важливо вибудовувати свою особисту систему цінностей.

В якомусь сенсі кожна сім’я — це маленька сувора Англія зі своїми традиціями. Вони можуть торкатися стосунків, дозвілля, ведення побуту. Перевірені поколіннями, такі правила спрощують життя. Якщо лише ми не забуваємо дивитися на традиції крізь призму сучасності.

Моя мама завжди казала, що м’ясо треба солити вкінці приготування, вікна мити двічі на рік, а чоловіка не залишати наодинці з найкращою подругою. Вона навчила мене розрізати кружечки ковбаси на дві частини перед тим, як їх підсмажити, обов’язково їсти на обід супи, а головне — виконувати свої обіцянки.

Досі я, не найбільш слухняна дочка на світі, виконую ці заповіти, сприймаю їх частиною себе. Я взагалі не припускаю відмови від усіх цих супів, вікон та обіцянок. Бо це те, що робить мене цілісною, а наші стосунки з мамою — міцними. Це традиції. Завдяки їм мама передала мені те, що додало її власному життю більше зручності й безпеки. І вона зробила це з любові до мене.

Її мама так само передавала їй традиції: прядіння вовни, турботи про чоловіка-алкоголіка і маніпулювання довколишніми за допомогою своїх хвороб. З огляду на те, що шерсть для в’язання мама купує, а з її соціальними навичками та з моїм татом все гаразд, цими традиціями вона не користується. Їй приходиться самостійно створювати навички поведінки, більш корисні в її реальній ситуації, ніж досвід предків.

Те ж саме випадає робити й мені. Наприклад, я створюю традиції самостійної літературної діяльності або найму фахівців з ремонту. Цього моя батьківська сім’я не вміє. Та й не повинні вони навчити мене всього, що може колись стати в пригоді, тому що так моє життя було б точною копією їх життя, а це неможливо.

Ось це створення копій і є сенсом будь-якої традиції: дій так само, як діяли твої предки, і не помилишся. Позитивне у своїй суті, спрямоване на виживання навчання не завжди виправдовується в реальності. Тому що реальність змінюється — і старі навички можуть виявитися непотрібними, марними, а то й відверто шкідливими.

Отож традиції бувають функціональними та дисфункціональними. Перші виконують свою пряму функцію: пристосування прийдешніх поколінь до життя, їх виживання найкращим чином. У сільських районах це можуть бути традиції, пов’язані з доглядом за домашньою худобою, роботою в полі й об’єднання сім’ї в одну велику спільноту робочих рук. Воно корисно, адже чим більше в родині людей, тим більше роботи вони виконають, тим кращим буде їх життя, що залежить від результатів цієї праці.

У місті ці навички стають вже дисфункціональними: велика сім’я в маленькій квартирі буде не ефективним робочим підрозділом, а перетвориться скоріше на табун людей, які одне одному не дуже подобаються. В реаліях великого міста ефективна відособленість.

Так відбувається з будь-якою іншою традицією. Створена в певних умовах, спрямована на краще пристосування до навколишнього середовища, в інших обставинах традиція перестає працювати.

Так, наприклад, сьогодні чітко простежуються дисфункціональні традиції, що залишилися з часів дефіциту. Продуктові запаси, які ніхто ніколи не з’їсть. Нагромадження товарів за тегом «не викидай, а раптом колись стане в пригоді, річ гарна». Ми тримаємося за поганого лікаря, мовби інших немає, зберігаємо вірність певній марці товару (з тієї ж причини), ходимо в поганий спортклуб (взагалі з незрозумілих міркувань).

Цей вибір ми робимо не замислюючись — просто тому, що так нас навчили, такі традиції передали, та й мама завжди так казала.

Завдяки сімейним традиціям, наше життя може стати і кращим, і гіршим. Для того, щоб оцінити передані нам навички та зрозуміти, чи варто залишати їх у власному житті в тому ж вигляді, потрібен процес, який називається «усвідомлення інтроекцій». Інтроекція — це те, що нам, маленьким, доноситься як істина, і те, що маленькі ми як істину і сприймаємо.

Трава зелена, небо блакитне, а в цьому житті треба бути насторожі й нікому не вірити: всі ці твердження, що звучать з улюблених батьківських вуст, стають абсолютною правдою. Так ми й починаємо жити — доти, поки не розуміємо, що речення «Земля обертається навколо Сонця» і «якщо ти не будеш чистити унітаз двічі на день, то твій чоловік тебе покине» мають в нашій голові однакову цінність.

Для того, щоб помітити ці неефективні переконання, потрібна так звана монада, тобто досвід життя поза сім’єю. Це самостійний побут, в якому ми маємо можливість зрозуміти: чи дійсно необхідно готувати щодня обіди з 3 страв? Чи подобається мені нікому не вірити? Чи згоден я прожити все своє життя в оточенні 2 собак і 3 кішок чи насправді мене ці клопоти обтяжують?

Це і називається усвідомленням інтроекції. Переоцінити правила і традиції, засвоєні з батьківської сім’ї, необхідно для корекції непотрібних переконань. Зрештою кожен з нас у свою чергу несе відповідальність за те, щоб створити нові, більш корисні моделі поведінки та передати їх своїм дітям у вигляді традицій — і з їх допомогою створити свою власну, міцну і щасливу сім’ю.

Отож слухайте маму. Але живіть окремо.

Залиште свій коментар

коментарів

Пов'язані статті

Back to top button
Close

Adblock Detected

Please consider supporting us by disabling your ad blocker