Діти, які потребують любові найбільше, поводяться найгірше

Чи бувало у вас таке, що діти вимагають вашої уваги, але ведуть себе при цьому огидно. І ви думаєте про себе: «Ну чому знову?! Знову ці нескінченні істерики, ниття, капризи…».

Нам важко постійно пам’ятати про те, що діти… всього лише діти. Вони потребують нашого часу та уваги, навіть, якщо не знають, як про це попросити.

Їм всього лише кілька років від народження, а ми очікуємо, що вони будуть вести себе як дорослі, як ми.

Але ж це наше завдання — навчити їх керувати своїми почуттями.

ТУТКА в TELEGRAM – не пропустіть найцікавіше

Моя подруга Хілларі дуже точно описала в нотатках про свій досвід батьківства:

«Моя донька — маленька 6-річна дівчинка, від якої чекають, що вона буде вести себе як 26-річна: буде знати, коли говорити, а коли мовчати, слухати маму, тата, вчителя і практично будь-якого дорослого, з яким вона  контактує.

Вона проводить 6 годин в день, тихо сидячи за партою і слухаючи вчителя. Навчаючись і вирішуючи завдання. Вона намагається зрозуміти, з ким можна дружити і що це взагалі таке — бути хорошим другом. Вона намагається зрозуміти, як це — бути доброю. Вона намагається зрозуміти, за якими правилами влаштований цей світ… і в цю мить від неї вимагають поділитися своєю улюбленою Барбі з молодшою сестрою.

І часом всього цього стає занадто багато для маленького тендітного тільця і душі. Дитина хоче дати вихід накопиченій напрузі… але як і з ким зробити це простіше всього? З тим, про кого вона точно, без тіні сумнівів, знає: поруч з ним надійно і безпечно».

Якщо це так, то що ми, як батьки, можемо зробити?

Мені подобається порада дитячого психолога Кеті Малінскі:

«Одна з перших речей, яку я розповідаю батькам на консультації і з якою працюю, — це те, що поведінка дитини — форма його комунікації з нами і щоб змінити її поведінку, нам потрібно зрозуміти, яке послання дитина намагається донести до нас з її допомогою.

Іншими словами, в основі небажаної поведінки лежить щось глибше, як те, що спричиняє або закріплює її. Ці приховані мотиви — як правило, якісь незадоволені потреби дитини. І коли батьки виявляють, що це за потреби, їм хочеться дати дитині те, чого їй не вистачає. Інакше кажучи: поведінка дитини їм не подобається, але потреби, які спричиняють таку поведінку, їм зрозумілі й викликають співчуття!

Діти, які зовні ведуть себе нахабно, швидше за все, самі відчувають себе нелюбимими, небажаними, нецінними, нездатними, безпорадними чи пораненими.

Те, чого потребують ці діти, — не підвищений контроль, особливі покарання, — а розуміння, співчуття і підтримка. ЛЮБОВ».

Як ми можемо надати їм підтримку?

Коли батьки розуміють і співчувають почуттям дитини, вона вчиться тому, що її почуття не небезпечні, вони природні, їх можна відчувати, але необов’язково діяти під їх впливом.

Як тільки дитина дозволяє собі висловити своє засмучення через поломані іграшки, свій біль з-за того, що мама була несправедлива, свій сором через те, що вона не змогла правильно відповісти на уроці, або свій страх з-за того, що їй погрожував однокласник, її душевні рани починають затягуватися. Це відбувається практично, як за помахом чарівної палички: як тільки дитина перестає відчувати необхідність захищатися від вразливіших почуттів за допомогою гніву, її гнів випаровується і їй стає легко жити далі.

І навпаки, якщо ми не створюємо безпечний простір для того, щоб дитина могла пережити найрізноманітніші свої почуття, вона буде втрачати витримку і погано себе вести, оскільки у неї не має інших способів справлятися з тим, що охоплює її зсередини. І тоді у нас створюється враження, ніби у таких дітей всередині є «кнопка гніву», яку вони готові натиснути в будь-який момент.

Наша головна порада — залишайтеся поруч з дитиною, коли вона переживає важкі почуття. Будьте її безпечним простором.

Якщо ви знаєте, що з нею в цю мить відбувається, сформулюйте це вголос для неї, щоб і вона теж могла це усвідомити. Слухаючи, намагайтеся зрозуміти. Покажіть, що ви розумієте її, за допомогою слів. Наприклад: «Малюк, ти розлютився, бо твоя башточка з кубиків впала». Або: «Тобі сумно, бо та дівчинка не захотіла з тобою грати».

Таким чином, діти отримують «дозвіл» на почуття: «Все нормально, будь-якій людині, іноді, потрібно поплакати (або посердитися, або посумувати). Я з тобою». Якщо ви можете взяти дитину за руку й обійняти, зробіть це. Цим ви посилаєте їй сигнал про міцність вашого зв’язку: «Ти в безпеці. Я тут».

Вам може бути дуже важко почати робити все це і не зірватися в звичне «а ну, марш у свою кімнату і подумай над своєю поведінкою». Але це найкраще, що ми можемо зробити для своїх дітей, яких ми, звичайно ж, хочемо в майбутньому бачити турботливими, відповідальними, самостійними дорослими, які вміють гнучко справлятися з різними людськими почуттями.

Переклад Тутка за матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів

Пов'язані статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Close