Любіть людей сьогодні, поки їх не забере завтра

“Любіть людей сьогодні, поки не прийшло завтра, бережіть дорогих людей, цінуйте їх сьогодні”

Мішель Усташескі

Минулого року мій дідусь помер.

Він багато разів їздив до лікарні. Іноді скаржився на незначну хворобу, іноді на важку. На жаль, нещодавно ми дізналися, що йому ще залишилося мало часу. У нього діагностували рак сечового міхура останньої стадії.

Це був шок для нашої сім’ї. Мій дід завжди перемагав. Він пережив війну, найтемніший період у історії країни. Ми не могли собі уявити, що він отак помре.

Я повернулася додому, щойно почула про цю сумну звістку. І, на щастя, коли я була вдома, він був ще при свідомості. Дідусь був кремезним чоловіком, але я запам’ятала одне: він лежав у ліжку і був таким маленьким і слабким, що нагадував хвору маленьку кішку під величезною ковдрою. Я була вдячною за можливість побути з ним в ті останні години, і він радів від того, що знав про мою присутність.

Після цього я приїжджала у гості та щодня його відвідувала. В останній день, коли я була удома, я обійняла його і сказала, щоб він одужував, і що я повернуся, коли йому стане краще.

Я знала, що цього ніколи не станеться. І пообіцяла виконати те, чого ніколи не змогла би.

Я повернулася до міста на роботу і через кілька тижнів отримала звістку, що він помер.

Всі мої спогади про нього раптом хвилею накотилися на мене. Він завжди був присутнім у моєму дитинстві, цілий день доглядав за мною, щоб моя мама могла піти на роботу, тобто виконував роль батьків.

Я згадала, як він ніжно обгорнув мені голову пов’язкою: я бігла, вдарилася у стіну і з чола текла кров. І як він терпляче вислуховував всі мої дитячі проблеми, від скарг на сукню, яка була занадто старою чи про бійку з сестрою. І як він часто купував мені обіди, хоча у нього не було багато грошей.

Після того як я виросла, він цікавився моїм навчанням та успіхами. Але я відвідувала його лише кілька разів на рік, коли мала вільний час.

Я так звикла до його присутності, що не цінувала його, а час втікав.

Мені пригадався один випадок, коли я приїхала до своєї старої школи і побачила старе дерево. Я на ньому гралася ще в дитинстві – воно мовби 20 років очікувало на мої відвідини. Я зрозуміла, що і з моїм дідусем я поводилася так, як з тим деревом, проте не знала одного – як довго він зможе ще на мене чекати.

Я ридала, сльози текли по щоках. Мені було важко дихати, боліла голова. Сьогодні того дерева вже немає, як і мого діда. І вже не буде. І тепер щоразу, коли я буду проїжджати повз його дім, хвіртка буде зачинена, двері замкнені, і я вже ніколи не побачу, як він сидить в кріслі, п’є свій чай, сяючим поглядом вітає мене.

Та ж сама вулиця, той самий будинок, але вона ніколи не буде такою самою.

Я не приїхала додому на похорон діда через вагітність, але приїхало багато інших його онуків. Багатьох з них я не бачила роками, навіть після повідомлення про недугу дідуся. Насправді я забула про їхнє існування. А як я мала пам’ятати? Вони ніколи не приїжджали до нього порозмовляти, навіть коли він був ще при свідомості. Чому вони з’явилися після його відходу? Для чого? Кого вони намагалися вразити?

Але потім мене осяяло.

Вони були схожі до мене: ставилися до нього, як до старого дерева, в чиїй тіні завжди можна було погратися. Вони не зрозуміли, де поділося дерево і чому вони зараз ходять по сонцю.

Я не можу їх звинувачувати. Так буває. Життя тече. Ми буваємо зайняті, мусимо працювати, щоб платити за життя, щоб купити дім, щоб отримати підвищення. І ми просто забуваємо. Поки не обпікаємо на сонці шкіру і так хочемо знову потрапити в тінь того дерева.

Можливо, настав час для всіх нас сповільнитися, озирнутися назад і впевнитися в тому, що ми проводимо час з людьми, які дійсно важливі для нас.

Якщо вам також потрібно переглянути свої пріоритети, як це зробила я…

Заплануйте провести час зі своїми близькими.

Я впевнена, що ви – дуже зайнята людина. Ми всі такими є, або принаймні хочемо в це вірити. Є велика спокуса витратити весь наш час і енергію на досягнення своєї мети. А вже опісля, гадаємо, точно будемо мати час для близьких людей.

А що якщо – а так дійсно буде – близькі наші підуть від нас?

Не чекайте зручного часу для дорогих людей. Знайдіть час. Заплануйте собі це – ви точно не пошкодуєте.

Відкладіть свій телефон та проживайте дійсність.

Скільки разів ви гортали телефон, читали електронні листи або стрічку новин, переглядали сповіщення під час розмови з кимось?

Так, ми всі мусимо виконувати поліфункціональні завдання. Але чи дійсно ви слухали людину, яка сиділа перед вами?

Покладіть телефон і подивіться на обличчя вашої мами, коли ви розмовляєте з нею. Чи ви помітили нові зморшки і сиве волосся, яких раніше не було?

Зміни на маминому обличчі болять мені найбільше: я стою на місці, а вона повільно віддаляється від мене, і я нічого не можу з цим вдіяти. Нам на Землі відведено дуже короткий проміжок часу. Не тіште себе, що для розмови може ще знайтися час: сьогоднішній момент може стати останнім.

Після смерті мого дідуся я пообіцяла, що цінуватиму кожну мить з близькими. Я дивлюся їм у вічі, тримаю їх за руку та розмовляю з ними. Я сподіваюся, що спогади про ці теплі моменти втішать мене, коли прийде час прощання.

Розкажіть їм про свої почуття

Люди, яких ви любите, не завжди якнайкраще поводяться – іноді дратують, не погоджуються з вашою думкою. І так має бути, бо не буває нічого досконалого – ні людей, ні стосунків. Ми маємо робити все, що в наших силах, щоб цінувати їх, навіть якщо стосунки – мов ті американські гірки. Поки ще не пізно, скажіть цим людям, як ви їх цінуєте.

Справді, розкажіть їм, як ви цінуєте їх: надішліть милі тексти, квіти – побачите, як сяятимуть їх очі. Цих моментів неможливо забути до кінця життя. Коли ми будемо відходити з цього світу, ми не будемо думати про роботу, дім, підвищення, але про ці чудові миті, які розділили з близькими людьми.

Я б так хотіла провести такі моменти з моїм дідом, хотіла б ще мати таку нагоду подарувати йому такі приємні миті. Але це неможливо.

Якомога більше часу проводьте з рідними, адже невідомо, скільки нам цього часу ще залишилося.

За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів

Пов'язані статті

Back to top button
Close