Ми відібрали у своїх дітей свободу: сильний текст про труднощі сучасних батьків

Ольга Нечаєва – підприємець, письменник і екс-віце-президент компанії 20th Century Fox. А ще вона терпляча, мудра, чуйна і ніжна мама, яка довіряє. Ольга веде популярний блог «Жінка з Марсу», де пише про своє життя і виховання дітей.

Тутка публікує важливий текст Ольги про те, як важко бути батьками в сучасному світі.

У 1985 році в моєму рідному місті я приходила зі школи і займалася, чим хотіла. Читала, лежала зі смаколиками в ліжку, гуляла з подружками в нашому районі, бігала в парк лазити по деревах і цупити яблука, лазила через паркан на будови, крала смальту з сусідньої фабрики, стрибала в снігові замети, палила багаття, бігала по під’їздах і дзвонила в двері сусідам, кидала «Капітошки» з балкону, билася, раз на тиждень ходила на гурток малювання, який мені подобався. Починала в різний час займатися бадмінтоном і лижами, але кинула – не моє.

Мої батьки працювали, приходили ввечері. Вони не дуже контролювали те, як я проводила час, але допомагали, коли я просила. Вдома було багато книг, ввечері ми багато розмовляли, на вихідних гуляли, іноді ходили до театру або музею.

Те, чим я наповнювала свої дні, вважалося нормальним, а батьки – «досить гарними». Назвемо такий спокійний, самостійний, автономний розвиток і батьківство базовим, нульовим рівнем.

Рівень № 0: Дитина зайнята тим, що її цікавить. Батьки допомагають їй за потреби. Захотіла малювати – купили їй альбом. Захотіла танцювати – записали у гурток. Захотіла кинути – кинула. Не захотіла – бігай у дворі або стирчи вдома з книжкою. Намагайся не вбитися і приходь о 19:00 вечеряти.

Звичайно, рівні є ще вищі й нижчі.

Рівень № -1: Батьки не беруть участі, їм начхати. Дитина росте сама. Чим вона там займається – всім байдуже, аби не було звуку від неї чути. “Іди звідси, не плутайся під ногами!”

Рівень № +1: Коли батьки спланували, відвели, де треба, наполягли, де треба – змусили, вмовили, простежили, добилися. Музична школа, танці, спорт, корисні розвивальні відвідини консерваторії замість того, щоб сидіти вдома або стирчати у дворі незрозуміло з ким.

Я росла в чудовій свободі рівня № 0 і хочу так само виховувати своїх дітей.

Але тут починаються проблеми.

Те, чим я заповнювала дні свого дитинства, не вважалося «шкідливим, токсичним, руйнівним». Моїх батьків не бомбардували статті й громадська думка: «Я-а-а-а-к, ваші діти гуляють у дворі?!» Вони не сиділи на форумах, де 9 з 10 мам розповідали, як вони засікають час для читання книг на таймері, і щоб не більше години на день.

Для того, щоб бути «досить гарними батьками», їм не треба було буцатися, стежити, контролювати, забороняти, боротися і конкурувати. Їм досить було дозволити мені робити те, що я виберу.

Але зараз дітей цікавлять інші речі. Замість лазіння по будовах вони будують в Minecraft, замість балаканини в під’їзді базікають в WhatsApp і замість козаків-розбійників граються в Fortnite.

Все, що цікаво дітям, тепер вважається токсичним злом.

І тепер «досить гарні батьки» більше не можуть дати дітям свободу і автономію. Вони зобов’язані йти на рівень № +1, контролюючи, засікаючи, відбираючи, створюючи всілякі заборони і перешкоди, торгуючись, ловлячи за руку, конкуруючи і влізаючи в життя дитини.

Якщо іти за загальними правилами, після школи я зобов’язана вступити в боротьбу з дітьми, не допускаючи їх до того, що їх цікавить.

Це якщо би у 1985 році моя мама не приходила з роботи о 19:00, а нависала б наді мною після школи і говорила: «Олю, на книжку – 45 хвилин, ставлю таймер, а то зіпсуєш очі», «Олю, не можна їсти в ліжку, а то зіпсуєш харчову поведінку», «Олю, не можна бігати і лазити по деревах – виростеш дурненькою і станеш двірником», «Олю, ти вже годину гуляєш у дворі – це шкідливо, зіпсуєш мозок», «Олю, що за тупість ці ваші “вишибали” і козаки-розбійники! Краще повтори гами».

І це не тільки досить сумнівна радість дитинства, це ще й сумнівна радість батьківства. А я не хочу бути своїм дітям  наглядачем, який контролює, і розважальним клоуном за сумісництвом.

Так, напевно, у віртуальному світі повно небезпек, шкоди і комусь це може зіпсувати життя. Так, як в під’їздах і дворах нашого дитинства було повно небезпек, шкоди і комусь це зіпсувало життя. Страх, що дитина виросте залежним геймером, порівнюється зі страхом, що вона виросте двірником-п’яничкою.

І я, так само переживаючи постійне відчуття страху і провини, яке дбайливо плекає громадський невроз «Діти підуть у віртуальний світ» (що б це не означало), проте інтуїтивно відчуваю, що життя, наповнене системою заборон і контролю, – це ще страшніше. Що невроз «скільки часу можна проводити перед екраном» гірший шкоди від екрану, невроз «не більше 1 500 калорій на день» гірший шкоди від зайвих калорій, а невроз «не більше 50 хвилин в день на гаджети» гірший за шкоду від гаджетів.

А ви згідні з думкою Ольги? На якому рівні перебуваєте ви як батьки?

За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів

Пов'язані статті

Back to top button
Close