Зворушлива історія про синдром відкладеного життя, яким страждає багато хто з нас

У багатьох з нас є звичка відкладати все хороше і приємне на потім. А якщо особливий випадок, градус важливості якого ви підвищили до межі, ніколи не настане?

Нам в Тутка здається, що ця зворушлива розповідь нагадає читачам, з чого дійсно складається життя.

У мами в буфеті мешкав кришталь.

Салатниці, для фруктів, для рибки.

Все громіздке, непрактичне.

І ще порцеляна.

Гарна, з переливчастим малюнком квітів і метеликів.

Набір з 12 тарілок, чайних пар і страв під гаряче.

Мама купувала його ще в радянські часи і ходила кудись вночі з номером 28 на руці.

Вона називала це: «урвати».

Коли у нас бували гості, я стелила на стіл сніжно-білу скатертину.

Скатертина вимолювала ошатної порцеляни.

– Мамо, можна?

– Не треба, це для гостей.

– Але у нас вже гості!

– Та які це гості! Сусіди та бабуся Поліна…

Я зрозуміла: щоб порцеляна вийшла із буфету, треба щоб англійська королева кинула Лондон і заглянула до спального району Святошино, в гості до мами.

Раніше так було прийнято: купити і чекати, коли почнеться справжнє життя.

А те, яке вже сьогодні, не рахується.

Що це за життя таке?

Одне животіння.

Мало грошей, мало радості, багато проблем.

Справжнє життя почнеться потім.

От раз – і почнеться.

І в цей день ми будемо їсти суп з кришталевої супниці та пити чай з порцелянових чашок.

Але не сьогодні.

Коли мама захворіла, вона майже не виходила з дому. Пересувалася на інвалідному візку, ходила з милицями, тримаючись за руку того, хто супроводжує.

– Відвези мене на ринок, – попросила мама одного разу.

– А що тобі треба?

Останні роки одяг мамі купувала я і завжди вгадувала.

Хоча і не дуже любила шопінг для неї: у нас були різні смаки. І те, що не подобалося мені, напевно, подобалося мамі.

Тому це був такий антишопінг: треба було вибрати те, що ніколи не купила б собі, і саме ці новинки приносили мамі задоволення.

– Мені білизну треба нову, я схудла.

У мами гарна, але складна фігура, невеликі стегна і великі груди, підібрати білизну на око неможливо.

В результаті ми поїхали до крамниці.

Вона була в торговому центрі – при вході, на першому поверсі.

Від машини, припаркованої біля входу, до крамниці ми йшли сорок хвилин. Мама важко переставляла хворі ноги.

Прийшли. Вибрали. Приміряли.

– Тут дуже дорого і не можна торгуватися, – сказала мама. – Підемо ще кудись.

– Купи тут, я ж плачу, – кажу я. – Це єдина крамниця, яка доступна для тебе.

Мама зрозуміла, що маю рацію, вирішила не сперечатися.

Мама вибрала білизну.

– Скільки коштує?

– Неважливо, – кажу я.

– Важливо. Я повинна знати.

Мама фанат контролю. Їй важливо, що це вона прийняла рішення про покупку.

– Тисяча гривень, – каже продавець.

– Тисяча за спіднє?

– Це комплект з нової колекції.

– Та яка різниця під одягом! – мама обурена.

Я з усіх сил підморгую продавцеві, показую пантоміму. Мовляв, збреши.

– Ой, – каже дівчинка-продавець, дивлячись на мене, – я зайвий нуль додала. Сто гривень коштує комплект.

– Отож! Він, звичайно, і того не вартий, але ми просто втомилися… Може, скинете трохи?

– Мамо, це крамниця, – втручаюся я. – Тут фіксовані ціни. Це не ринок.

Я оплачую карткою, щоб мама не бачила купюр. Одразу викидаю чек, щоб зайвий нуль не потрапив їй на очі.

Забираємо покупки. Йдемо до машини.

– Хороший комплект. Ошатний. Я спеціально сказала, що не подобається, щоб інтерес не показувати. А раптом  скинули б нам трохи. Ніколи не показуй продавцеві, що річ тобі сподобалася. Інакше ти на гачку.

– Добре, – кажу я.

– І завжди торгуйся. А раптом скинуть?

– Добре.

Я все життя отримую поради, які не знаходять застосування у моєму світі.

Я називаю їх пейджерами.

Мовби вони є, але в еру мобільних вже не потрібні.

Одного разу мамі подзвонили в двері. Вона довго-довго йшла до дверей. Але за дверима стояв терплячий і усміхнений молодий хлопець.

Він продавав набір ножів.

Мама його впустила не замислюючись.

Неходяча пенсіонерка впустила в квартиру широкоплечого молодого чоловіка з ножами. Без коментарів.

Хлопець розповідав мамі про сталь, про те, як ніж може розрізати носовичок, підкинути вгору, на льоту.

– А я без чоловіка живу, вдома ніколи немає наточених ножів, – поскаржилася мама.

Проявила інтерес. Хоча сама вчила не проявляти.

Це було маленьке шоу. У житті моєї мами було мало шоу. Тобто багато, але тільки в телевізорі. А тут – наяву.

Хлопець не продавав ножі. Він продавав шоу. І продав.

Хлопець оголосив ціну. Зазвичай цей набір коштує 3 тисячі, але сьогодні лише 1,5. І ще в подарунок кулінарна книга.

“Ну треба ж! Ще й кулінарна книга!» – подумала мама, яка ні разу в житті не готувала за рецептом: вона відчувала продукт і знала, що і за чим треба додавати в суп.

Мама зрозуміла: ножі треба брати.

І взяла.

Пенсія у мами – 3 тисячі. Якби вона жила сама, то вистачало би на комунальні послуги і хліб з молоком.

Без ліків, без одягу, без нижньої білизни. І без ножів.

Але так як комунальні, ліки, продукти та одяг оплачувала я, то мамина пенсія дозволяла їй відчувати себе незалежною.

На наступний день я приїхала в гості.

Мама почала хвалитися ножами. Розповіла про хустку, як на льоту можна розрізати.

Навіщо різати хустки на льоту – і взагалі навіщо різати хустки? Я не розуміла цих маркетингових викрутасів, хай йдуть з Богом.

Я знала, що їй впихнули якийсь китайський мотлох у гарній валізці. Але мовчала.

Мама любить приймати рішення і не любить, коли їх засуджують.

– Ну і що, ти сховала ножі, не поклала на кухню?

– Ти здуріла? Це на подарунок комусь. Може в лікарню потраплю, лікарю якомусь подарую. Або в соцзабезі, може, кого треба буде за путівку віддячити…

Знову на потім. Знову все найкраще – не собі. Комусь. Комусь більш гідному, хто вже сьогодні живе по-справжньому, не чекає.

Мені теж генетично передалась ця безглузда навичка: не жити, а чекати.

Моїй доньці нещодавно подарували дуже дорогу ляльку. На коробці написано «Принцеса». Лялька і справді в розкішній сукні, з короною і чарівною паличкою.

Доньці півтора рочки. Решту своїх ляльок вона тягає за волосся по підлозі, волочить за ноги, а улюбленого пупса якось ледь не розігріла в мікрохвильовці.

Я сховала нову ляльку. Потім якось, коли доробимо ремонт, дочка підросте і настане справжнє життя, я віддам їй принцесу. Не сьогодні.

Але повернемося до мами і ножів.

Коли мама заснула, я відчинила валізку і взяла перший-ліпший ніж. Він був красивий, з блакитною оздобленою ручкою.

Я вийняла з холодильника шматок твердого сиру і спробувала відрізати шматочок. Ніж залишився в сирі, ручка – у мене в руці.

Така блакитна, святкова.

«Це навіть не пластмаса», – подумала я.

Помила ніж, відремонтувала його, поклала назад до валізи, закрила і сховала.

Мамі нічого, звісно, не сказала.

Потім перегорнула кулінарну книгу. У ній були переплутані сторінки. Початок рецепта – від солодкого пирога, кінець – від печінкового паштету.

Безсовісні люди, які ошукують пенсіонерів, як ви живете з такою совістю?

У грудні, перед Новим роком, мамі різко стало краще, вона повеселішала, стала сміятися.

Я надихнулася її сміхом.

На свято я подарувала їй красиву білу блузку з невеликим делікатним вирізом, яка мала підкреслити її великі груди, з різьбленим комірцем і акуратними гудзиками.

Мені сподобалася ця блузка.

– Дякую, – сказала мама і сховала її в шафу.

– Одягнеш її на Новий рік?

– Ні, навіщо? Заляпаю ще. Я потім, коли поїду кудись.

Мамі вона явно не сподобалася. Вона любила яскраві кольори, кричущі відтінки.

А може, навпаки, дуже сподобалася.

Вона розповідала, як в молодості їй хотілося гарно одягатися. Але ні одягу, ні грошей на це не було.

Була одна біла блузка і багато шарфиків.

Вона змінювала шарфики, пов’язуючи їх кожен раз по-різному, і завдяки цьому прославилася модницею на заводі.

До тієї новорічної блузки я теж подарувала шарфики. Я думала, що подарувала мамі трохи молодості.

Але вона сховала молодість на потім.

В принципі, все її покоління так зробило.

Відклало молодість на старість.

На потім.

Знову потім. Усе найкраще на потім. І навіть коли очевидно, що краще вже в минулому, все одно – потім.

Синдром відкладеного життя.

Мама померла раптово.

На початку січня.

У цей день ми збиралися до неї всією сім’єю. І не встигли.

Я була вражена. Розгублена.

Ніяк не могла взяти себе в руки.

То плакала. То була спокійна, як удав.

Я мовби не встигала усвідомлювати, що відбувається навколо.

Я поїхала в морг.

За свідоцтвом про смерть.

При ньому працювало ритуальне агентство.

Я байдуже тикала пальцем в якісь картинки з трунами, атласними подушечками, вінками і іншим. Агент щось складав на калькуляторі.

– Який розмір у покійної? – запитав мене агент.

– П’ятдесятий. Точніше, зверху 50, через великі груди, а знизу… – навіщось детально стала відповідати я.

– Це не важливо. Ось такий набір одягу в нас є для неї, в останню дорогу. Можна навіть 52 взяти, щоб вільно їй було. Тут сукня, тапочки, білизна.

Я зрозуміла, що це мій останній шопінг для мами.

І заплакала.

– Не подобається? – агент неправильно трактував мої сльози: я сиділа зібрана і спокійна ще хвилину тому, а тут істерика. – Але, в принципі, вона ж зверху буде накрита ось таким атласним покривалом з вишитою молитвою.

– Нехай буде, я беру.

Я оплатила покупки мамі на день похорону, і поїхала до її спорожнілого будинку.

Треба було знайти її записну книжку і обдзвонити друзів, запросити на похорон і поминки.

Я увійшла в квартиру і довго мовчки сиділа в її кімнаті. Слухала тишу.

Мені дзвонив чоловік. Він хвилювався. Але я не могла говорити. Ніби клубок у горлі.

Я полізла в сумку за телефоном, щоб написати йому повідомлення, і раптом зовсім без причин відчинилися двері шафи. Містика.

Я підійшла до неї. Там зберігалася мамина постільна білизна, рушники, скатертини.

Зверху лежав великий пакет з написом «На смерть».

Я відкрила його, заглянула всередину.

Там лежав мій подарунок. Біла блузка на Новий рік. Білі тапочки, схожі на чешки. І комплект білизни. Той самий, за тисячу.

Я побачила, що на ліфчику збереглася ціна. Тобто мама все одно дізналася, що він коштував так дорого.

І відклала його на потім.

На найкращий день її справжнього життя.

І ось він, мабуть, настав.

Її найкращий день.

І почалося інше життя…

Дай Боже, щоб воно було справжнім.

Зараз я допишу цей пост, вмиюся від сліз і віддам доньці принцесу.

Нехай вона тягає її за волосся, забруднить сукеночку, загубить корону.

Зате вона встигне.

Пожити справжнім життям вже сьогодні.

Справжнє життя – те, в якій багато радості. Тільки радість не треба чекати. Її треба створювати самому.

Ніяких синдромів відкладеного життя у моїх дітей не буде.

Тому що кожен день їх справжнього життя буде найкращим.

Давайте разом цьому вчитися – жити сьогодні.

За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів

Пов'язані статті

Close