Чоловік розповів про те, що означає взяти дорослу дитину з дитбудинку

У наш час не кожен наважується народити своїх дітей, що вже й казати про те, щоби взяти дитину з дитячого будинку. Але світ не без добрих людей. Одним із таких виявився Максим Гладких, який розповів у твіттері про те, як вони з дружиною взяли під опіку дорослу дівчинку.

Ми в Тутка захоплюємося такими людьми та хочемо, щоб ви познайомилися з ними та побачили життя сімей-опікунів з виворотного боку.

• Давно, ще коли ми з Настею були студентами (мені 22 роки, їй 21) і жили разом, у нас відбулася серйозна розмова, чи ми готові бути разом і чи однаково думаємо про сім’ю. Саме тоді я дав 3 обіцянки: велика сім’я (мінімум троє дітей); свій будинок, а не квартира; і обов’язково одна дитина з дитбудинку.
• Будинок ми почали будувати, потім народився син. І ось коли йому виповнилося 4 роки, Настя підняла питання про те, коли ми вже подумаємо над питанням удочеріння (усиновлення). Я довго вагався: страшно, йде будівництво дому, всі гроші йдуть туди, жити й так складно, а тут ще одна дитина. Але зрештою сказав: «Ок, запускаймо цей механізм».

• Приблизно в цей час ми дізналися, що Настя вагітна, але вирішили, що від плану не відмовимося. Однак навесні у мене трапилося лихо, яке дуже ускладнило нам життя. Я не зміг закінчити цю школу, і питання опіки залишилося відкритим. У 2017 році народилася донька, у 2018 ми переїхали до свого дому. Питання опіки відклали, бо попереду було багато будівельних робіт, які потрібно було провести, щоб органи опіки надали дозвіл. 2019-го народилася молодша донька, продовжувався ремонт, була зміна роботи, розв’язання проблем — одним словом, нічого особливого.
• У 2020 році Настя знову підняла це питання, але тепер уже ми зважилися не на усиновлення, а на опіку над дорослою дитиною. Це та категорія дітей, яких уже не беруть, і вони виходять із дитбудинків із нульовими знаннями про життя. Ні, ми не рятуємо дитину, хочемо бути добренькими, не вирішили нажитися коштом держави. Ми хочемо допомогти їй не повторити шляху своїх батьків і щоб її діти не опинилися в дитбудинку.

• Зрештою вона обрала дівчинку Дарину. В неї був старший брат (17 років) та сестра (16 років), у дитбудинку вона з трьох років. Сестра переїхала з дитбудинку, навчається в училищі, живе у гуртожитку. Брат навесні теж вийде з дитбудинку, тому що він стане повнолітнім. І ось у вересні Настя їде знайомитися з Дариною, привозить до нас на режим гостя (це коли дитину беруть додому на вихідні, канікули, свята), щоб вона сама вирішила, чи ми їй підійдемо.
• Настю відмовляли у дитбудинку, бо у Дарини погані справи з навчанням (дуже), бо вона хамка, грубить та взагалі дуже погано поводиться. Дарину відмовляли від нас, переконували, щоб вона залишилася (думаю, через те, що вона танцювала та брала участь у конкурсах).

• Дарину ми забирали на гостьовий режим до кінця першої чверті. Та й потім забрали взагалі. За цей час вона познайомилася з нами, побачила, як ми живемо, дізналася про наших друзів. Скаржилася, що жити треба в «селі» і ходити до «сільської» школи. Для неї ми зробили ремонт у колишньому кабінеті дружини, тепер це кімната Дарини. З нею їздили купувати шпалери, текстиль, люстру. Вибирала сама, Настя лише стежила, щоб усе збігалося за кольором та стилем. Кімната невелика з люком на дах.
• Коли були у будівельному гіпермаркеті, Дарина дивувалась, що є такі великі магазини. Вона навіть спочатку бігала між стелажами — «огого, скільки тут всього». А ще вона дуже рада, що в неї тепер є двері, які можна зачинити на ключ, і ніхто не увійде. Поки що я потихеньку намагаюся її відучити робити це постійно. Вона каже, що це звичка, адже так її ніхто не потурбує. Я не тисну. Мені знадобилося 2 місяці, щоб вона почала залишати зубну щітку, пасту, рушник у ванній. Я якось помітив усе це на підвіконні та здивувався. Також вона не хотіла речі в кошик кидати та прала вручну. Через 3 місяці здалася — почала прати в пральній машинці.

• Виявляється, в дитбудинках вони рідко бувають на вулиці: дитбудинок — школа (звичайна міська) — дитбудинок. Іноді всіх водять у кінотеатр або батутний клуб. А тут гуляй — скільки душі завгодно. Хоч і не було дуже варіантів, куди піти погуляти, але їй подобалася можливість просто бути на вулиці.
• Як до нашого рішення поставилися інші люди. Моя мама нічого не сказала (вона морально була готова). Тато і тітка почали відмовляти, на що отримали відповідь, що я їх просто повідомив, а не питаю дозволу. Основна претензія — доросла дитина. Батьки Насті сказали “ок”. Друзі кажуть, що ми великі молодці, з одного боку, але з іншого — нам клепки бракує. Сусіди кажуть, що ми робимо важливу справу. Ми ж не вважаємо, що це щось неймовірне. Тут немає нічого героїчного, просто живемо за принципом «допомагаємо коли хочемо».
• Навчання. У попередній школі Дарина навчалася у класі корекції за програмою для дітей з ОВЗ (обмеженими можливостями здоров’я). Їх майже не навантажували домашніми завданнями та майже нічого не навчили. У неї лише трійки були. У 1-й тиждень Настя знайшла для Дарини репетиторів з математики та мови. З навчанням у неї не просто погано, а дуже погано. Рідну мову Дарина почала вивчати за програмою 5-го класу, з математики навчалася ділити в стовпчик. І це дитина у 14 років. Недавно вона прийшла зі школи та з радістю розповідала, що її з української викликали до дошки та вона змогла розповісти правило. Це дуже багато.
• 1-у чверть ми не перевіряли її домашню роботу: вона була проти, ми ж не тиснули, тому що хотіли, щоб вона вливалася у навчання та нові умови життя без сильного стресу. У школі знову запропонували обрати програму ОВЗ. Настя не погодилася, сказала, що нехай навчається, як усі. Буде складно, але так треба. Дарина проти навчання, бо вважає, що це їй не потрібне. У відповідь на питання, як вона зароблятиме собі на життя, ми почули кілька версій.

• Настю рази зо 4 за місяць викликали до школи. Стандартний набір: Дарина не слухається, не готується до занять, хамить, пащекує, лінується. Аж до того, що їй однокласники роблять зауваження, щоб вона не поводилася так зухвало. На що Настя відповіла: «Що ви від мене хочете? Щоб я її карала? Це не працює. Ми для неї не авторитет, і станемо ним через 2–3 роки. А зараз ми можемо лише вчити її та чекати на виправлення».
• З плюсів: класна керівничка сказала, що Дарина досить сильно змінилася за 2 чверть. Стала уважнішою і вже не занурюється в себе. (Захисна реакція дитбудинку: коли на них кричать, лають їх або їм нудно, вони просто замикаються в собі та дивляться порожнім поглядом.)
• Ми помічаємо, що живучи в нас, вона змінюється як психологічно, так і фізично. Зараз я вчу її, що таке особисте місце, що таке повага до інших. Що навіть у кішок та собак є особисті межі та не треба їх хапати за лапи, коли вони сплять. Важко, але потрібно. Так само як і поводження з кишеньковими грошима. Настя відкрила їй карту та раз на тиждень перераховує 200 грн. Але лиш за умови, що Дарина робить 3 справи на день та допомогає нам (прибирає, сидить з дівчатками, допомагає готувати їжу).

• Бачу по ваших очах, що Дарина — втілення зла. Ні, звичайний підліток, який чогось не вміє. Вона добра дівчинка, з якою можна домовитись, поговорити, обговорити різні питання.
• Трохи про Даринину сім’ю: мати — позбавлена ​​батьківських прав, батько помер, діти втрьох були під опікою у бабусі, і вона здала їх до дитбудинку. Бабуся брала їх на новорічні свята, іноді на вихідні. Настя із нею познайомилася.
• Про «дресирування» дітей у дитбудинку. Цими вихідними до нас приїжджала Даринина старша сестра Таня. Увечері ми сіли грати в настільну гру. І я регулярно гальмував Дашу та сина: коли вони грають, у них починається боротьба. Постійно одне одного підганяють, намагаються вразити. Ну і Дарина починає: «Ой, мені нецікаво. Ой, я пішла звідси. А чого ти довго думаєш?» Намагається шахраювати, підглядати, змінювати правила. На що син обурюється (що логічно).
• Ну, сидимо, граємо, і я розумію, що Таня буквально кожні 2 хвилини смикає Дарину: «Заспокойся, сиди спокійно». А потім каже: «Якщо чесно, то я здивована, що ви її не повернули назад через тиждень. Це ж Дарина. Через неї всі плакали». А Дарина сидить і сяє, як сонечко. Потім підхоплює: «А коли я з речами виходила, до мене підійшла вихователька і сказала: „Ну що, Дарино, їдеш? Нічого, нічого, вони зрозуміють, яка ти, і одразу повернуть. Але ми тебе не візьмемо, поїдеш до іншого дитбудинку»».

• І ось що мене більше вражає: це яке ж там залякування, якщо Таня, яка сама підліток, боїться поводитися трохи голосніше. У звичайній дитячій поведінці вони бачать щось таке, через що їх можуть повернути. Ми Тані запропонували, щоб вона до нас приїжджала у вихідні, коли захоче. Обом дівчаткам це буде корисно.

А як ви ставитеся до опіки над дорослими дітьми?