«Чому відвідини шкільного туалету – випробування не для дитячої психіки». Чесний текст про проблему, яку ми не хочемо помічати

Згідно з проведеним у Британії опитуванням, люди вважають унітаз зі змивним бачком одним з найбільших винаходів людства. Він займає місце у першій десятці поряд із двигуном внутрішнього згоряння. Серйозні вчені зайняті тим, щоб зробити наше перебування в туалеті максимально комфортним і не бачать у цьому нічого ганебного.

Ми в Тутка запитали себе, чому ж наші діти змушені в цьому питанні залишатися в кам’яному віці та чому досі для того, щоб вийти з класу до туалету, потрібно просити дозволу.

У початковій школі моя сусідка по парті Оля — тиха, невиразна дівчинка, яку мало хто помічав у класі, — попісялася прямо на уроці. Вона тягла руку, але вчителька не звертала на неї уваги — сварила чергового непосиду, і їй було не до Олі з її несміливими спробами привернути увагу. Зате коли з-під нашої парти потік жвавий струмок, це помітили всі.

Я пам’ятаю свій дитячий жах. Найголовнішим у той момент було відхреститися, показати всім, що це не я, бо це ж ганьба! У нас у всіх у головах з дитячого садка було міцно закарбовано: немає нічого гіршого, аніж ось це! При цьому попросити когось зрозуміло пояснити, у чому ж біда, якщо ти просто не впорався з фізіологією, нікого не обдурив, не вдарив, не взяв чужого, а просто не зміг більше терпіти — ні, ми б не змогли.

Вчителька у нас була, на думку батьків, гарна, а я скажу так — звичайна, така сама, як сотні інших викладачів. Вона м’яко посварила Олю за те, що вона не втерпіла, і відправила додому. Її коротка промова остаточно розставила для всього класу крапки над «i»: винний той, хто напудив у штани. І якщо Ольгу колись просто не помічали, то тепер від неї почали гидливо відвертатися.

Кажуть, що школа має готувати дітей до дорослого життя. Знаєте, якщо хоч в одній компанії керівництво зобов’язало б працівників уголос при всіх відпрошуватися в туалет, то подальше майбутнє фірми було б незабутнім — галас у пресі, меми в соцмережах, обурення співробітників.

Ми, впевнені в собі, особи, які зреалізувалися в житті, дбайливо несемо у долоньках будь-які психологічні травми дорогим психологам, у житті не стерпіли б такого приниження. А для більшості дітей це – звичайна справа, звична реальність, і головне в ній — докричатись до вчителя та не допустити конфузу, бо шкодувати тебе ніхто не стане.

Багато дітей намагаються в школі взагалі не ходити в туалет — терплять до останнього, що не найкращим чином, до речі, позначається на фізичному здоров’ї. І терплять не лише через те, що перед усім класом треба розповісти про свою потребу, а й через те, що замість комфортного та безпечного «кабінету для роздумів» у громадському туалеті на них чекає добре ще якщо кабінка, а то й просто ряд унітазів, де займатися «своїми справами» треба у всіх на очах.

У школі моєї дитини – пластикові вікна, у кабінетах – комп’ютери та проєктори, у роздягальнях – шафки, а в туалеті – кілька стареньких унітазів, розділених хиткими перегородками, а ще з вікон дує. Який сенс заклеювати там щілини, якщо діти, на думку завуча, не мають затримуватись у цьому приміщенні надовго? «Вони ж за знаннями прийшли, а не попісяти» — так вона аргументує свою позицію.

Батьківський комітет нашого класу дійшов до директора з питанням про шкільний туалет. Класна керівничка благала не ганьбити її, завучка цідила крізь зуби: «Декому лише б заколоти організовувати». А чому? Бо батьки просили поставити у туалеті дверцята. І навіть були готові оплатити цей ремонт зі своєї кишені, оскільки шкільним бюджетом ця «небачена» розкіш не передбачена. Але вчителі стояли намертво: викладач повинен мати можливість будь-якої миті зазирнути в будь-яке приміщення школи та одним поглядом оцінити ситуацію.

Психологи можуть писати трактати про дитячу психіку та формування людської гідності, фізіологи — розповідати про те, чому шкідливо довго терпіти та як це веде до різних захворювань, але сформований у багатьох шкіл порядок залишається непорушним. Вчитель може навіть не пустити дитину в туалет, якщо йому здасться, що вона, наприклад, хоче втекти з контрольної. А як довести, що тобі справді «треба»? Шановні батьки, ми заплющуємо очі на ці проблеми. Ця тема табуйована, незручна.

І головне, що не всі вчителі готові бути нашими союзниками. Деякі жахаються від припущення, що діти можуть виходити з класу в туалет не запитуючи. Вони пророкують зрив навчального процесу, постійні ходіння сюди-туди, кажуть: «Ми ж терпимо, і вони потерплять!» Будьмо чесними: жоден дорослий не зможе тягнути до останнього, а діти можуть загратися, не розрахувати свої можливості – не варто їх порівнювати з дорослими.

Знаєте, складається враження, що у багатьох із нас у цьому питанні своєрідна сліпа пляма саме через дитячі травми. Ми не хочемо згадувати той безпорадний та принизливий стан, намагаємося дистанціюватися, і нам на думку не спадає, що це просто наш обов’язок — захистити дітей та зробити так, щоб їм було комфортно реалізовувати одну з найпростіших і найосновніших людських потреб. Щоб більше жодній дитині не довелося терпіти до свого дому або стояти посеред класу в мокрих трусах просто тому, що вона занадто несмілива й сором’язлива.

А як ви вважаєте: чи варто обговорювати проблеми туалетів чи в наших школах є справи важливіші?