Чому виховувати дитину самій часто легше, ніж разом з татом

Ми всі виросли на казках, які закінчують хепі-ендом — весіллям. Що буває після весілля, чомусь не розповідають — мабуть, вважають, що далі іде нестримне щастя. Однак далеко не всі знаходять в шлюбі лиш радість і позитив. Деякі люди вибирають шлях самітника.

Ми в Тутка думаємо, що таких жінок, як героїня цієї статті, дуже багато. І напевно багатьом з наших читачок будуть близькі її думки.

Мене звуть Олена, мені 34 роки, у мене є маленька дочка, і я розлучена. Не через те, що чоловік мене покинув, а тому, що я це вибрала.

Цікаве
Loading...

Мама завжди повторювала: «Кожна дівчинка хоч раз повинна “піти” заміж». Я вірила, адже мама заміжня, і тому у неї є я.

У моєму оточенні вважалося, що заміжня жінка автоматично успішна: у неї є найголовніше — чоловік. Знайомі самотні матері носили презирливе прізвисько «самотня матуся». Ще б пак: не змогла утримати чоловіка, народила не в шлюбі! В якомусь сенсі це була ганьба.

Трохи краще ставлення було до жінки, яка все ж таки була заміжньою і з якихось причин залишилася сама з дитиною. Таку жаліли, адже розлучаються не від гарного життя.

Вже будучи підлітком, я відчувала тут якийсь підступ: безхмарного щастя і любові між батьками я не відчувала. Дітей важко обдурити — я бачила, що вони просто живуть “як годиться”. Як родичі, як близькі, але не як люди, які пристрасно люблять одне одного.

Заміж я все-таки «вийшла», причому вже ближче до 30 років. Чоловік був гарною людиною. Правда, очікуване задоволення від того, що я вийшла заміж і тим самим виконала дуже важливе завдання в житті кожної жінки, чомусь вперто не приходило. Було лише відчуття, що я звернула не туди.

Це так мучило мене, що через кілька місяців після весілля у мене почалася депресія. Тоді я цього не розуміла, але зараз точно знаю, що це була вона: ніщо не тішило, мій зазвичай гарний настрій змінився на постійну пригніченість, стало байдуже, який у мене вигляд, постійно хотілося плакати або хоча б просто лежати й дивитися в стіну. Дивно, чому так було, адже я все зробила правильно, хіба ні?

Забігаючи вперед, скажу, що через 4 роки ми все-таки розлучилися. Не через депресію, її я згодом майже перемогла. Це сталося після народження дитини. Я зрозуміла, що мій чоловік не готовий до відповідальності за дитину в повній мірі. Наші зони дій розділилися: я приймала абсолютно всі рішення щодо дитини, тому що «ти — мама, ти краще знаєш». Роль батька звелася до того, щоб заробити гроші. Не найкращий розподіл ролей.

Я втомлювалася, але чоловік був проти няні — не пани, самі впораємося. Тобто, сама. Допомога, на яку я могла розраховувати, полягала лише в тому, що я могла прийняти душ і зробити щось по господарству без немовляти на руках у ті кілька годин, коли чоловік приходив з роботи. Оскільки дитина повинна рости в оточенні рідних людей, мій вихід на роботу також не розглядався.

А якось чоловік поїхав у відрядження і ми залишилися з однорічною донькою удвох. І раптом виявилося, що я не сумую за ним. І домашньої роботи чомусь менше. І втомлююся я не більше, хоч і сама. Але найдивніше — без нього я відчувала себе вільнішою.

Ні, я одразу не виставила його валізи за двері. Але у мене виникло запитання до самої себе: я живу з цією людиною, тому що люблю її чи є інші причини?

З дитиною він проводить мінімум часу. Абсолютно всім побутом займаюсь я сама. Навіщо мені чоловік? Відремонтувати машину? Я знайшла доброго майстра, чоловікові не до цього, він на роботі. Прибирання у квартирі зробити? Він і колись ніколи в цьому не брав участі. Вечерю приготувати? Він не вміє. Пральну машину включити? Він мені телефонує, щоб дізнатися, на яку кнопку натиснути. Батарейку в іграшці поміняти? Я сама викрутки для цього купила.

Ой, точно, ще ж є секс! Знаєте, буквально за кілька років сімейного життя хотіти одне одного як раніше вже не виходить. І коли поглинає рутина, то і квітів тобі вже ніхто не носить, і мереживну білизну купувати не хочеться. Уже ніхто не старається, обидва дуже звикли одне до одного. Непомітно для себе ми стали чужими людьми з різними інтересами.

Хоч феміністичний рух і набирає обертів, не можна не визнати, що наш світ досі належить чоловікам. Чоловіків охочіше наймають на роботу, чоловіків швидше просувають на посаді, чоловікам більше платять. Певною мірою я розумію роботодавців, жінка — часто працівник ненадійний: то в декрет пішла, то на лікарняний по догляду за дитиною. Ми взагалі більш вразливі.

І тому жінки виходять заміж: якщо відкинути емоційну складову, так більше шансів, що не помреш з голоду, якщо тебе звільнять. Можеш побути з дитиною в декреті та не тремтіти за кожну копійку, отримуючи жалюгідні декретні. Звичайно, якщо чоловік адекватний і не вважає, що ти сидиш у нього на шиї, не дорікає шматком хліба. Тому що буває і так.

Коли я відповіла собі на запитання, навіщо живу з чоловіком, я розлучилася.

І ось я сама. Вірніше, з дитиною. У побутовому плані нічого не змінилося — я як несла все на собі, так і несу. Морально стало легше — не треба озиратися на іншу думку. Та й дитина тепер законно проводить час з батьком. Причому цього часу тепер більше, ніж раніше.

Гроші? Я вмію їх заробляти. Хоча, звичайно, відмовляю собі більше, ніж колись. Складність тут тільки одна: живучи з чоловіком, ти автоматично розраховуєш на нього. На його допомогу — моральну, фінансову, фізичну. Іноді ти отримуєш цю допомогу, іноді ні. Зараз я розраховую тільки на себе. Це не додає легкості, але я розуміла, що так буде.

Ставлення суспільства. Так, тепер я самотня мама. Ні, не як нещасна, яка не змогла утримати чоловіка. А як вовк, якому не підходять закони зграї.

Як звично, незнайомі люди дивляться на мене трохи з жалем. Але не треба мене жаліти, це мій вибір. Ні, не варто мені віддавати старі речі ваших старших дітей, я в змозі купити своїй дитині все необхідне.

Патріархальна форма суспільства доживає свій вік. Зараз самотню жінку не затопчуть мамонти та не зжеруть шаблезубі тигри. Вони намагаються іноді, але я вмію захищати себе. І ще зараз я відчуваю себе більше жінкою, ніж коли я була в шлюбі.

Я не ненавиджу чоловіків, аж ніяк. Вони мені дуже симпатичні. І я готова підтримувати здорові стосунки. Але найкраща форма життя для мене — гостьовий шлюб. Я не пропагую його, просто мені так зручніше. На жаль, така точка зору не дуже популярна, а чоловіки запрограмовані так само, як і жінки. Тому рано чи пізно постає питання про те, чи не почати нам жити разом. Ні, не почати.

Можливо, комусь здасться, що це егоїстично. Але любов і вміння не зрадити себе — це найкраще, чого мати може навчити дитину.

А що ви думаєте про рішення цієї жінки? З чим згодні?

За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів

Завантаження...

Пов'язані статті

Back to top button
Close