Діти, які приходять брати

Важливо розуміти, що на світі є діти, які приходять давати, а є ті, що приходять брати

Перші – це діти, про яких батьки при кожному зручному випадку говорять, що їх дитина сонце, яке осяяло цілу нашу сім’ю, з нею життя стало світлішим, вона принесла радість і любов в наш дім, вона благословила нас своїм світлом.

Полюбити її і себе – справжнього, різного, слабкого.

Про них іноді говорять як про тих, хто нібито ще і малюк, але вже маленький Будда, мудра, вічна душа, ніби “він старший за всіх нас”. Вони не вимагають багато чого, вони дуже прості, легкі і навіть труднощі з ними проживаються ніби з подихом попутного вітру.

На самому початку свого шляху вони вкривають все новим благополуччям, удачею, сприятливими змінами в родині та в матеріальній сфері, народження таких дітей піднімає мою жіночу самобутність, виховання – НЕ запалює мій батьківський нерв провини.

ТУТКА в TELEGRAM – не пропустіть найцікавіше

Є діти, які приходять давати, а є ті, що приходять брати

А про других кажуть щось зовсім інше. По-перше, про них майже не говорять, тому що незрозуміло як треба про них говорити. Всі думки про таких дітей соціально дуже заборонені, самій собі в них зізнаватися ой як важко, але якщо вирішуються пошепки – комусь розповідається про них, в безпечній атмосфері кабінету психолога, близькій подрузі, в розпачі – то це звучить вагомо: “Якби тебе не було, то все було б по-іншому, краще”. Здається, що все в цих дітях не так, як повинно бути у нормальних дітей, здається, що вони прийшли всі сили висмоктувати і нічого не віддавати натомість. З ними багато що руйнується, з ними приходить багато болю.

Починаючи з вагітності, яка зовсім не нагадує рожеві поні, пелюстки троянд, безтурботні прогулянки з чоловіком під ручку і спільне сімейне очікування. Це період жорсткого катування тілом душі, відлунням чого постійно є тривоги, страхи, відчай, втома, злість, самотність. Пологи таких дітей спустошують мене, виявляють щось таке, що я довго хочу розгледіти, тому що не можу приміряти їх на себе і тоді стає простіше вважати, що вони про дитину, до якої я відчуваю все менше і менше любові. Ця дитина приносить так багато болю, що бажаючи закритися від болю, ми закриваємося і від неї, призначаючи її в цій болі козлом відпущення.

Знаєте, хто такий цап відбувайло з архетипової точки зору?

Це тварина, яку приносили в жертву богам, щоб вона відкупила всі гріхи суспільства. Тобто на неї символічно вішалася колективна вина, загальне виродження. Так і з такою дитиною. У нас була би ідеальна сім’я, якби не вона. Я була би ідеальною мамою перед самою собою, якби не моє батьківство саме цим малим (адже з іншими дітьми я гарна!). У мене ідеально був би побудований день, тиждень, якби не її поведінка. У нас з чоловіком були б хороші стосунки, якщо б не ця дитина. Це така дитина – яка здається,… покаранням.

У розпачі мама дає запитання: “За що мені це?” або м’якше – “Чому?”

Але фішка вся в тому, що всі діти – благословення. Тому що життя – це благословення і любов в чистому вигляді. Якщо брати це за аксіому, то починається справжнісінька праця душі.

Найважче – це повернутися обличчям до цієї дитини, до Бога всередині неї, який говорить з нами.

Це допустити, що ця дитина теж прийшла давати, але тільки цей дар не знаходиться на долоньці, відкрито, але це – сила, народжена з болю, любов, закута в травмах.

Саме такі діти подарунком своїм несуть не активну, на сонячній стороні життя радість, а приховану, заблоковану в нашому болю. Вони ніби підривають все приховане, здирають маски, провокують на зміни, знімають захист, вони виявляють приховане, виводячи на світло таємне, куди я або вся моя родина не збиралися дивитися – отакий бруд, заметений під килимок, такі скелети в шафі. Ці діти створюють найстрашнішу ломку – розбиваючи на друзки наш перфекціонізм, правильність на ідеально виконаних умовах, роблячи нас уразливими або улюбленими і прийнятими собою і іншими, або ні.

І тоді – не вагітність в цьому винна, що я відчуваю себе такою самотньою і безпорадною, а я виявляю гірку, давно відому мені правду, в якій дуже прикро розуміти, що любов моїх батьків до мене вельми і вельми умовна, а свекри не дуже і вважають мене своєю, рідною.

Що чоловік знаходиться ще в дуже незрілій фазі, досі дуже прив’язаний до мами і не може піклуватися про мене повноцінно, він сам – дитина.

І тоді пологи виявляються безкомпромісними щодо мого невміння ставити кордони, вибирати дійсно потрібне, а не з ввічливості і страху образити чужих людей. Тоді поведінка цієї нестерпної дитини віддзеркалює мене, маленьку, зранену, якій не давали бути такою, а вона ось що собі дозволяє!

Якщо відчинити душу назустріч цій дитині, то дорога, яка зближує вас, буде як та, яка тане  навесні – повна струмків, що пахне землею, зносить все колишнє, мертве і багато-багато-багато води буде потрібно, щоб ступити на тверду опору – контакт.

Благословення цих дітей – у праці душі, у тому виклику на дорослішання і зцілення, який вони нам кидають. Сміливість і мужність душ їх не знає меж, щедрість їх любові до нас і довіра – це риси Ісуса, адже ця дитина підставляє другу щоку, коли ми б’ємо її, насправді морально – відкидаючи. Такі діти здаються слабкими, і в них дійсно куди більше дитячого, ніж у дітей “сонячних” – “дорослих душ”.

Дитячість їх розм’якшує серце, милосерднішими робить нас, тому що головне, до чого ми йдемо на цьому важкому шляху – це допущення любові до нашого внутрішнього малюка (ох, вибачте за завуальовану субособистість, але в цьому випадку це дійсно так), та наша дитяча частина, котра не мімімі, а про яку соромно згадувати і самим хочеться відкинути, тому що вона крижана, втрачена і в ній настільки багато болю, що колись ми зробили вигляд, що її немає.

Ці діти – прийшли віддзеркалювати її.

Щоб ви полюбили – і її, і себе – повністю, не сонячну, ретельно вибілену, доросло-причесану особистість, а справжню, різноманітну, слабку.

Переклад Тутка автор Марьяна Олійник