Кожна дитина приходить у свій час!

Саме тоді, коли треба, і саме така, яка потрібна саме вам. Якщо у вас хлопчики, отже, вам потрібні ті уроки і ті цінності життя, які дають сини. Якщо дівчатка – отже, ті, які дають дочки.

Хлопчик чи дівчинка, пустун чи спокійна дитина – це саме те, що вам потрібно саме зараз.

Приймайте уроки своїх дітей з любов’ю і вдячністю!

Цікаве
Loading...

У кожної дитини своє призначення і своя місія!

Знаменитий педагог і вчений Шалва Амонашвілі, автор цілого напряму в науці – гуманної педагогіки, провів цікаву лекцію. Він дав запитання: ким є дитина? І ким ми, дорослі? Чи є у нас філософія погляду на дитину? Як нам жити і спілкуватися з нею? Яке призначення вчителя?

До речі, він навіть провів урок, темою якого стали таємниці слов’янської абетки. «Матеріалістичний погляд на освіту принижує дитину і самого вчителя», – переконаний Амонашвілі. Чому? – про це й відбулася наша розмова після уроку.

– То чому, Шалво Олександровичу? Дивно чути це з вуст представника точних наук.

– Тому що треба мати розширену свідомість, сприймати і світ, і космос, і нашу долю, і техніку широким духовно-моральним поглядом. А матеріалістична свідомість не дає такого погляду.

З лекції Амонашвілі:

«Ми не знаємо напевно, чи справді існує вищий світ, але можемо прийняти це як припущення. Можете називати його як вам ближче – світ Бога або вищого розуму. Друге припущення: душа людини – це якась вічна, непорушна субстанція, вона спрямована до вічного вдосконалення, інших завдань у неї немає, і тільки ми самі можемо або вдосконалювати, або зруйнувати свою душу. І третє припущення: наше земне життя – лише короткий відрізок шляху душі, всі ми – подорожні у Всесвіті.

Так, жодне з цих припущень не доведене, в це лише можна вірити. Але саме ці ідеї лежать в основі релігій, світової класичної літератури. І в основі гуманної педагогіки. І якщо всі ці припущення просто прийняти як основу, тоді з’являється філософський погляд на дитину.

Хто ж вона, дитина? Ні, вона не випадковість і не примха батьків, а явище нашого життя. Діти приходять в цей світ зі своєю місією, призначенням, кожна людина трохи змінює вигляд світу. Як змінювали його Христос, Пушкін або Ейнштейн. Хтось скаже: звичайно, адже це були генії. Але і у «маленької людини» Аріни Родіонівни була своя місія.

Люди народжуються одне для одного, ми допомагаємо одне одному підніматися.

І ось якщо вчитель буде ставитися до дитини з такої позиції, то навряд чи в класі прозвучить крик, роздратування, злість: «Негайно всі закрили роти! Швидко відкрили зошити! А ти завтра без мами до школи не приходь!». Тому що завдання педагога – НЕ подати параграф, і навіть не просто знання – це не так вже й важко, а допомогти дитині знайти своє призначення, свій шлях. Як, яким методом, інструментом? А ось тут і починається творчість вчителя».

– Шалво Олександровичу, ви стверджуєте, що у кожної людини своє призначення. Вибачте, але яке воно у вбивць і терористів?

– Якщо виходити з тих філософських поглядів, на які я спираюся, людина в цей світ не приходить з поганими намірами, в ній – образ Бога або, якщо хочете, космосу, адже хоч би що там було, ми залежимо від безлічі космічних явищ. Але щось може спотворити шлях людини: хтось не допоміг, не опинився вчасно поруч, не сказав головних слів. І виникає спотворення життєвого призначення. Але думаєте, поганій людині такою хочеться бути? Багато хто хотів би спокутувати свою провину. А хтось витрачає мільйони на благодійність – щоб купити індульгенцію…

– На семінарі ви показали урок: спілкування педагога з дітьми… А батькам з дітьми теж порадите спілкуватися з позиції, що твоя дитина прийшла в цей світ не з порожніми руками, а з місією?

– У мене є свій погляд на виховання в сім’ї, і я теж батько, дідусь. Колись нас виховували, потім ми виховували дітей шляхом спроб і помилок…

Скажу головне: якщо батьки хочуть покращити виховну систему в сім’ї, в першу чергу вони повинні відмовитися від будь-якого покарання дитини. Від будь-якого покарання!

Ви запитаєте: а якщо дитина пустує, щось погане робить, що робити? Маємо різні підходи, але всі вони вимагають дуже багато зусиль з боку батьків. Якщо у вас є дитина, то будьте ласкаві, будь ласка – віддавайте час дитині! Виховуйте її не абияк, а постійно. Тому  якщо абияк – тоді не обійтися без покарань, адже у вас немає часу, щоб вгамувати її, тому треба гарно дати по п’ятій точці, накричати, заборонити, відібрати, посварити. Але якщо я віддаю більшу частину душі вихованню дитини – такі прийоми навряд чи знадобляться.

Це не означає, що я не буду вимагати від дітей чогось, просто розмова стане іншою. Зробила дитина щось погане, я ставлю перед нею умову: давай, щоб цього в нашому житті не було. І вмовляю.

Але як тільки вона починає розуміти і робити добро – я сто разів буду заохочувати, щоб вона зміцнилася в цьому прагненні. Або навіть спробує зробити щось добре – я буду перебільшувати, хвалити, захоплюватися: бачиш, синку, ти чоловіком стаєш! І так постійно. Хваліть дітей! Ми повинні підняти дитину в її ж очах.

– Все одно дитина не виростає без «фокусів»…

– Звичайно, в тому числі, тому що в ній є «пристрасть до дорослішання» – дуже потужне природне почуття, заради якого вона піде на все. І ось раптом син починає курити – він так розуміє дорослішання, а тим більше, якщо ще тато курить. Що робити? Заборонити, накричати? Але він буде красти цигарки, гроші… Адже він дорослішає, всі курять, і він повинен курити.

Важливо, щоб дитина дорослішала в спілкуванні з дорослими, а якщо сваритися, конфліктувати, виникає глухота, що і буває в багатьох сім’ях: крики, батько ганяється за сином… Виходить, тато не годиться для дорослішання і спілкування, не приймає сина, і тоді підліток знаходить компанію, де його приймають.

Краще нехай батько виховує сина як брата, скаже йому: «Синку мій, ти вже дорослішаєш… Дивись, ось моя остання цигарка, і ти більше не побачиш, як я курю». Якщо тато це зробить, він любить дитину, якщо не зробить – він себе любить.

Якщо дитина робить щось погане – не карати треба, а плакати! Зі сльозами на очах говорити, наскільки вони страждають – тато чи мама. Сльози матері – в тисячократ більш потужний засіб, ніж руки матері, коли вона б’є свою дитину. Б’є, нібито, щоб закликати до кращого, від любові, бачте, б’є… Але таку любов дитина не прийме ніколи! Насильство не виховує дитину, а призупиняє її розвиток. Відбирає духовну опору. А потім ми, батьки, й жахаємося…

– А як вмовити читати?

– Чи читає тато вдома? Дитина повинна бачити людей, які читають навколо себе, які люблять і бережуть книгу. І як тільки у батька знаходиться кілька хвилин – він не пиво п’є, не телевізор дивиться, а бере мудру книгу, сідає і читає. І мама теж читає.

А чи погано буде, якщо перед сном мама, тато, бабуся чи дідусь підсядуть до дитини, навіть дорослої, і прочитають якісь сторінки: синку, послухай, будь ласка! Щось з Біблії, або казки, розповіді, і нехай він засне, а ви продовжуйте читати – ще 10-15 хвилин…
Дитина вбирає це. Якщо у вас в родині читальне середовище та люди, які читають – неможливо, щоб дитина не полюбила читати. Але бачите, все це важкий для батьків шлях. Не дарма ми говоримо: діти – наша радість, наші сльози…

Автор: Марина Івлєва

Залиште свій коментар

коментарів

Завантаження...

Пов'язані статті

Back to top button
Close