Вся гірка правда про материнство від матусі-блогера

Б’ємось об заклад, ви теж стежите за матусями-Інстаґрам блогерами. Що найчастіше можна побачити в їх профілі: веселих діток, ідеальну чистоту вдома, чоловік-супермен і фігура богині одразу після пологів. Ех, скажете, мені б так… А річ у тім, що воно не все так, як нам хочуть показати. А де втома, страхи за дитину, депресія, вигоряння, де ці всі симптоми “молодої матусі?”

Окрім цього, яскравого боку життя в мережі публікуються ще й “темні сторони” буття. Дівчина під ніком mama.inkognito — одна з тих жінок, які не бояться розповідати всю правду про материнство. Хоча вона бажає залишатися анонімною, але підписники тягнуться до неї насамперед за її щирість.

Цікаве
Loading...

Тутка захопився публікаціями цієї відважної матусі, тож мусить поділитися ними з вами.

  • Привіт, я Еліна. І я так змучилася. У мене ідеальна сім’я, прекрасний чоловік і чудова 7-місячна дитина. Я страшенно їх люблю. А проте… Я замучилася. Я ніяк не можу зрозуміти, чому існує мільйон курсів підготовки до пологів, а курсів підготовки до життя з дитиною немає. Пологи — це квіточки, ягідки будуть потім. Люди бояться зізнатися собі чи близьким, що вони насправді відчувають.
    Проте троє моїх знайомих, які чули від мене мою правду, ще будучи вагітними, подякували мені, коли народили дитину. Попереджений — це озброєний. І вони не скотилися на моральне дно і депресію, як це сталося у мене в перші три місяці життя мого малюка. Вони були готові. Саме тому я вирішила почати писати.
  • Моя дитина досі не грає на скрипці, а вже 7 місяців, а вже час! Звідки в матусь береться постійне бажання хизуватися своїми малюками, їх навичками. Дитина не буде розумнішою, якщо ви постійно тероризуватимете її “розвивальними” іграшками і завданнями. Моє токсичне оточення розповідає мені про те, що замість того, щоб розвивати свою дитину, я часто сиджу в телефоні. І це міцно засіло в моїй голові, справді. І склалося враження, що я повинна постійно розвивати, розвивати, розвивати. Мій психотерапевт зобразив мені дуже просту картину: уявімо самотню матір з 2 тисячами декретних грошей. У цьому випадку мама змушена працювати, розвивалки не нагодують. А таких матерів дуже і дуже багато. І що? Всі діти дурні? Ні. У перший рік життя для дитини набагато важливіший психоемоційний стан. Щаслива мама = щаслива дитина.

  • Сьогодні мене трохи штормить. Зустріла маму свого однокласника — і пішло-поїхало. «А ти довго народжувала? Ох, ах, 30 годин… А я теж, пам’ятаю, намучилася». «Не спить досі нормально? Ось мій Саша до 3 років нормально не спав». «Тобі допомагають? Ні? Мені теж ніхто не допомагав». Ну і на завершення: «Ти тільки не затягуй, треба відразу другу народити, щоб погодки були!» Ви серйозно? Ще раз повторити всю цю круговерть і відтягнути час ще на кілька років? Чи так треба, щоб потім розповідати всім, який я герой, як я вистраждала все сама — і ось сьогодні я щаслива мати двох дітей? Крім змагань в розвивальних заняттях, є ще дивне змагання матерів у своїх стражданнях. Більш доросле покоління подає це під соусом «ми всі так жили».
  • В мені живуть дві різні людини, які ділять світ на біле і чорне. До мене приходять думки про те, як було добре в житті «до» і що краще б я не народжувала, при цьому я сильно люблю свою дитину. Я можу розкричатися: «Ну що ти знову скиглиш, як ти дістав!» — а потім розплакатися і просити вибачення у сина. Я мрію виспатися і нескінченно злюся через неспокійні ночі, при цьому про себе думаю: «Боже, нехай не спить, тільки щоб був здоровий». Я мрію про відпустку без сина, при цьому розумію, що ніколи його не залишу. І якщо пів року тому я абсолютно точно хотіла б відмотати час назад і ніколи не народжувати дітей, то зараз я вдячна долі за те, що у мене є дитина. Сьогодні ввечері я вип’ю винця за всіх тих матусь, які щиро замучилися. Я з вами.

  • Як можна не радіти материнству? Це ж твоя частинка. Твій синочок. Ти повинна бути щаслива кожну мить! Наступного разу, коли людина-маразматик мені це заявить, я просто дам прочитати їй ці слова. Я кохаю свого чоловіка. Але якби 24/7 ми були разом — прокидалися разом, душ приймали разом, чистили зуби разом, потім разом їли, гуляли і так до нескінченності, — я б його зненавиділа. Прошу зауважити, син до того ж 100 разів будить мене ночами, а все, що ми робимо разом, часто супроводжується його незадоволеним криком. Проте я його люблю. Все, що відбувається — ні. І дуже щиро чекаю, коли ж мій синок підросте. Я розумію те, що поки що я — обслуговуючий персонал моєї маленької людини. І все-таки те саме «легше» настане у мене лише тоді, коли я зможу займати в цьому житті не тільки роль мами. Так, можливо, це все ж нормально — не насолоджуватися тим, що 24/7 ти не належиш сама собі? Хочете стати власницею ярлика «погана мати»? Просто скажіть вголос про те, що ви втомилися.
  • У перший місяць після пологів в голові билася думка: «Чому я його не люблю?» Мені було страшно в цьому зізнатися. Буквально позавчора спілкувалася з психотерапевтом на цю тему. Для мене було здивуванням, що саме з «Я не люблю свою дитину» до неї за допомогою зверталися мами першого року життя дитини. Ми розібрали з нею перший місяць життя з немовлям. І вона попросила мене відповісти чесно на запитання: чи можна відчувати всепоглинаюче почуття любові після диких 30-годинних мук при пологах? Чи можна в принципі відчувати почуття любові, коли у тебе відсутня нормальна життєдіяльність, порушений сон і немає можливості трохи перепочити?

  • Один день з життя мами. Ранок почався, як завжди, спозаранку. Погодувала сина, переодягнула памперс, збираємося на вулицю. Поки міняю памперс і одягаю, син кричить, ніби його ріжуть. Йдемо до ветеринарної клініки робити собаці уколи. На зворотному шляху заходимо в магазин. Приходимо, перевдягаємося, реве далі. Погралися, подивилися мультики. Приготувала чоловікові обід під нескінченні спроби сина впасти, прийшов час спати. 40-хвилинна істерика, збираємося на вулицю. Півтори години сну у візку під мої нескінченні ходіння нон-стоп. Прийшли додому, погралися, встали-впали, помили підлогу, час знову спати. Пів години плачу, і в сусідній квартирі почали свердлити. Одягаємося на вулицю, годинний сон, а я знову ходжу без зупинки, на шляху поїдаючи якийсь бутерброд і запиваючи його кавою. Приходимо додому. Їмо, чистимо ніс, міняємо памперс. Все, план виконаний, можна попити чай. І тут просто нелюдський крик. Не витримую, кричу: «Ти вгамуєшся вже чи ні!». Тиша. А ні, здалося, — це син набирав ще більше повітря в груди, щоб несамовито заволати на всю квартиру. Беру на руки. Приходить чоловік, збираю останні сили і йду з собакою на укол. Підсумок: пройдено 20 тисяч кроків. З їжі тільки кава і бутерброд з магазину. Попереду ще багато таких самих абсолютно однакових, в шаленому ритмі днів. І я зовсім забула. Я ж У ВІДПУСТЦІ.
  • Ще вагітною я зачитувалася сторінками успішних матусь. Тих самих матусь сімох дітей, які встигають все, починаючи від ранкового спорту і закінчуючи зволожувальними масочками перед сном. Дуже у багатьох період відразу після пологів супроводжується окриленням і станом «Я все зможу, і не спати теж». Найстійкіші витримують довго, але навіть у них за відсутності реальної допомоги настає та сама межа, коли вони зізнаються своїй мамі або подрузі: «Я більше не можу!» Про це не заведено казати знайомим, а тим більше писати в соціальних мережах. Тому що, написавши або сказавши, можна запросто отримати болючу для себе відповідь: «А навіщо тоді народжувала дитину?»

  • У день, коли я зрозумію, що щастя материнства — це не міф, я опублікую свою світлину і напишу лише одну фразу: «Я щаслива». Або знимку з сином і з надписом: «А ось і винуватець свята». Якщо почитати мої публікації, може здатися, що світла в кінці тунелю немає. Але якщо бути чесною, я його чекаю. І сподіваюся дочекатися набагато швидше, ніж мені поки здається. Я не знецінюю материнство, а просто пишу про те, що це нелегка праця і до неї потрібно бути готовою. Якщо запитати мене, чи хочу я назад життя без дитини, відповім однозначно: ні. Я люблю сина більше за життя, просто період дитинства потрібно пережити.
  • Материнство мене дуже змінило. 9 місяців моєму синові. 9 місяців мені. У момент народження дитина плакала від того, що з води потрапила у незвичний для себе повітряний світ. А у мене було відчуття, ніби я занурилася глибоко під воду, кричу, а мене не чують. Мій шлях материнства почався непросто. В одну мить зруйнувалися стосунки з моєю родиною, в якій я виросла. Коли я морально вмирала і билася головою об стіну, мене звинувачували в егоїзмі. Коли я не хотіла жити, мені казали, що всі так живуть і я повинна забути про себе. За ці 9 місяців моє світовідчуття сильно змінилося. Я познайомилася з емпатією. Я вчуся виставляти свої особисті кордони. Перегортана величезна кількість літератури на цю тему, багато переосмислено. Я зрозуміла, що найдорожче, що у мене є, — це я сама. І якщо я хочу, щоб моя дитина виросла щасливою, то почати потрібно з себе. 9 місяців мені знадобилося, щоб звільнити себе від почуття провини і зрозуміти, що погана мати для світу не дорівнює насправді погана мати. І що під маскою щастя часто ховається біль. І знаєте, що дивно? Я не хочу себе колишню. Такою я подобаюся собі набагато більше.

Серед наших читачів є батьки? Вам знайоме те, про що пише @mama.inkognito?

Залиште свій коментар

коментарів

Завантаження...

Пов'язані статті

Back to top button
Close