in ,

“Гойдалка”

“Вона все рідше ставала на ноги без його допомоги. Все частіше однієї його руки було мало їй для опори. А він жартував: «Ми в молодості стільки не обнімалися, як тепер». Якось, відклавши книгу, сказала: «Тут езотерик пише: якщо ти стоїш, ти не стоїш, а падаєш. Якщо йдеш, значить рухаєшся в просторі і часі. А якщо відриваєшся від землі, то підносишся над самим собою. Літаєш… Знаєш, я хотіла б ще політати».

Він силувано всміхнувся.

«Хочу гойдалку», – тихо мовила.

«Добре. Я куплю крісло-гойдалку».

«Ні, – сказала вона, – я хочу справжню гойдалку. Таку, як у дитинстві».

Вона все ще вміла дивувати. А йому потрібні були клопоти, щоб розвіювати сумні думки. Майстер приніс дощечки: «Ця гойдалка буде з самісінького явора, легка як перо. Лише вісь металева».

Коли надворі вгрівалося, він виводив її на веранду й саджав у зручне сідельце.

Відштовхуючись від перил, вона розгойдувалася.

«Крім усього, це ще й руки тренує», – бадьорила не стільки себе, як його.

Тішився, що кілька годин дружина проводила на свіжому повітрі, а він міг попрацювати в кабінеті за розчахнутим вікном.

З часом гойдалка стала поскрипувати, нагадуючи давню колиску.

«Може б, її змастити чимось, – сказала вона. – Тобі, музикантові, це, мабуть, ріже слух».

«Ні, навпаки. Я чую цей заколисуючий скрип і знаю, що ти поряд. Це по-своєму надихає».

«Правда, дідусю?» – її голос був усе ще дзвінкий і грайливий.

Дідусем вона називала його з того часу, як у їхньої доньки в Києві народилася дитина, їхня онучка. А в скрипінні яворини, по правді, було щось живе, питоменне. Простенька музика для простого засмученого серця.

…Потім, після похорону, звуків стало зовсім мало. Вони або завмирали в осиротілому домі, або змішувалися в гнітючу какофонію. Ці звуки одинокості він чув шкірою. Час і простір злилися в одно. В ніщо.

І раптом гойдалка озвалася. Холонучи серцем, він визирнув у вікно. Пташки! Виніс кашу, щоб остудилася, і забув про неї. Птахи ярмаркували на гойдалці, розхитали її і вона легенько поскрипувала. Відтоді він щодня підсипав їм крихти чи насіння і прислухався до звуків ожилого явора. Тепер він був уже не сам.

На канікули приїхала донька з онукою. Мала одразу ж уподобала гойдалку на веранді. Всідалася з книжкою, з планшетом чи телефоном і звільна колихалася. Їй туди і їсти носили.

«Тату, ви б чимось змастили цю гойдалку, – буркнула якось донька. – Бо скрипить, аж на нерви діє».

«Мамо, це музика дерева, – озвалася внучка. – Правда, дідусю?»

Він здригнувся. Ті ж слова і той же голос… До болю знайомий, такий рідний голос – дзвінкий і грайливий – пробився через час і простір. Відтворений мудрою природою, цей голос прилинув до нього з тієї ж гойдалки і вплівся в той же заповітний скрип. І розбудив, розгойдав у душі хвилю забутого тепла.

«Правда, – відповів нароком твердо, щоб у самого голос не затремтів. – Усе, що звучить, – музика».

Автор: Мирослав Дочинець

Сподобалось?

15+ спокійних тварин, які досягли максимального рівня релаксації

2 серпня – яке сьогодні свято та чого не можна робити. Іменини, традиції, заборони, прикмети та визначні події