in , ,

10+ чудесних історій про усиновлення, які доведуть, що наш світ ще не повністю пропащий

Чужих дітей не буває — такими словами керуються люди, які беруть до своїх сімей прийомних дітей. Світ і життя цих малих однозначно стають світлішими й радіснішими, а нам — вкотре нагадування, що у світі ще багато добра.

Тутка впевнений, що кожна дитина заслуговує любові, тепла і піклування. І прийомні батьки — справжні герої добра. Наші 15 історій — тому пряме підтвердження.

  • Ми прийняли у свою сім’ю 17-річну дівчинку-наркоманку. Допомогли їй пережити довге лікування, реабілітацію, оточили її турботою і любов’ю.

 

  • 1,5 роки тому ми побачили в лікарні цього чудесного хлопчика. Сьогодні він — частина нашої сім’ї.

  • Ми з дружиною одразу після весілля зважилися на удочеріння. І які ми сьогодні щасливі: з нами вже 2 роки живе наша 19-річна донечка. Нам було 27 і 24 роки відповідно, і разом з нею ми пережили смерть її рідних батьків, її вступ до вузу, відкриття банківського рахунку й одержання водійського посвідчення. Не шкодуємо за жодну витрачену копійку. Наскільки змінилося життя нас усіх після цього вчинку.

 

  • Люди чомусь прагнуть усиновлювати лиш маленьких діток і виховувати їх впродовж цілого їх дорослішання. Та скільки по притулках залишається вже дорослих дітей, які також потребують любові! Тож ми зважилися, і понад рік тому взяли собі 16-річного хлопця.

 

  • Ми з чоловіком давно мріяли усиновити дітей. Маємо вже своїх рідних, розуміємо, що не ідеальні батьки, та все ж так хотілося! Якось на пляжі, спостерігаючи, як наші діти бігали по пляжі, повз нас пройшла вервечка із діток, віком від 1 до 17 років. Мама швидко покупала погодків, і на моє велике здивування розповіла мені, що це все — їх діти: 4 свої, 7 – усиновлені. Її спокій та слова “Хто, як не ми” мене остаточно переконали. Тепер і я скажу так чоловікові: “Хто, як не ми?”

  • 2006 рік. Після роботи забіг до супермаркету по справах. Мою увагу привернула молода матуся. Її дитина просила їсти, я бачив, що це не примхи, а справді голодна дитина, та жінка насварила на дівчинку. Потім горе-мати покинула заплакане маля і пішла собі. Я 20 хвилин зачекав і викликав поліцію, та мені з голови не виходила та дитина!
    2008 рік. Ми вдочерили цю дівчинку! Їй 8 років, вона ходить вже у 2-ий клас! Малеча настраждалася, жила в дитбудинку певний час, ми до неї часто приїжджали та привозили подарунки.
    2015 рік. Доньці вже 15! Мене ніхто з друзів не підтримував, вони осуджували мене за процес удочеріння. А я жодного дня не пошкодував, що маю таку доньку!

 

  • Нашому прийомному синові — 10 років, він нарешті переїхав до нас. Дитину в дитинстві били, з нього знущалися, — тепер йому важко, він дратується і розкидає речі. Та я впевнена, що кожна дитина заслуговує на рідню і дорослі мають бути свідомі свого вибору та всіх труднощів, які будуть далі.

 

  • Якось я познайомився з чудовою сім’єю, яка взяла собі дівчинку з притулку. У них вже було двоє хлопчиків – 12 і 10 років. Чоловік з дружиною дуже хотіли дівчинку, та лікарі заборонили народжувати через ризики для здоров’я. Перед процесом двох старших діток питали їх думки — і ось 6-річна дівчинка переїхала жити до них.
    Сказати, що вони забезпечили її всім необхідним, — це нічого не сказати: окрема кімната, закладена найкращими меблями та іграшками, новенький одяг, старші брати ходять за нею назирці та охороняють від інших діток навіть на вулиці, приносять солодощі та всілякі ласощі. Справжній приклад любові для всіх нас.

  • Я — мама чудової доньки, вона закінчила магістратуру та готується до заміжжя, виросла дуже розумною і талановитою, й іноді не віриться, що вона мені не рідна. Ми взяли її до себе, коли їй було 10, її рідна мама не заперечувала, і за 16 років ми багато всього пережили, працювали з психологом. Та все позаду — вона щаслива і я з нею.

 

  • Коли я тренував футбольну команду, то звернув увагу на 13-річного хлопчика. Поспостерігавши за ним деякий час, зрозумів, що його опікуни — дуже погані люди. Ми порадились з дружиною, знайшли відповідального соціального працівника, і попри молодий вік (24 і 27 років), ми взяли його до себе. Нашому синові вже 22, він скоро закінчує коледж і планує стати поліцейським.

 

  • Цю історію пригадувала ще моя бабуся — вона трапилася в її класі. Одна сім’я довго не могла завагітніти й взяла собі додому хлопчика з дитбудинку. Малий ріс спокійною і розумною дитиною, і саме в той час у них народився і їх власний син: рудий забіяка, який взагалі не хотів вчитися. Тато навіть жартував: “Рудий — то усиновлений, наш — отой білявий”.

  • Моя майбутня дружина вже мала сина, коли ми познайомилися. Малий спитав, чи можна йому мати моє прізвище. Два роки судів — і хлопчик має моє прізвище.

Чи відомі вам історії з усиновленими дітьми? Розкажіть про них нам.

Всі ілюстрації та фото з відкритих інтернет джерел

Сподобалось?

Грибок на нігтях втече від наших 3-х простих домашніх засобів

7 речей, яких батьки повинні навчити дітей до 10 років