in , ,

19 історій з дитинства, які краще за психолога прояснять, звідки беруться наші комплекси

Екзюпері колись написав, що “всі ми родом з дитинства”. Яким ви пригадуєте своє дитинство? Яскравим і пустотливим чи сумним і безрадісним? Все ж, образа за ситуації з дитинства ховається в серці на багато-багато років наперед, дитячу душу так легко зранити, і так важко вилікувати.

Тутка хоче сьогодні поділитися ніби незначними для батьків словами та вчинками, але такими нищівними для маленького світу. Нехай кожен, хто має дітей, буде обережним у діях і висловлюваннях.

Соромити дітей

Щоразу, коли я грався з дівчатками, батьки дражнили: “Хто це — твоя дівчина?” Так до старших класів я переживав труднощі у спілкуванні з дівчатами.

Несправедливе покарання

Мене — єдину дівчину в класі — перевчили писати з лівої руки на праву, тож я нічого не встигала. На уроці рідної мови, зрозумівши, що нічого не встигаю, я гарячково записала слова до дитячої анкети, яка лежала на парті. Вчителька мене насварила і поставила двійку за те, що я невідомо чим займаюся на уроці.

Я так плакала від такої несправедливості, так бігла до мами пожалітися. Та цього не сталося: мама гнівно переглянула щоденник, а потім розірвала злощасну анкету на клапті. Разом з цими аркушиками в мене зникло бажання ділитися своїми таємницями з найріднішою людиною.

Обман сподівань

Після розлучення батьків кожен почав жити своїм життям. Я залишилася жити з татом, з мамою нечасто бачилася, та чітко запам’ятала одне: мама ніколи не виконувала того, що обіцяла мені.

Найяскравішим і найбільш сумним спогадом був день мого 5-річчя. Вранці тато мене розбудив, гарно одягнув, ми організували фотосесію з моєю улюбленою лялькою. Але увесь той ранок я дуже чекала маму. Я вийшла на ґанок, сіла там і сказала, що чекатиму на її автівку. Потім по мене прийшла татова дружина і попросила піти лягати спати, бо вже настала друга година по обіді. Я відмовилася, зіславшись, що очікую на маму, на що вона лагідно сказала: “Сонечко, вибач, та вона не приїде сьогодні”. Я була такою розчарованою, і до вечора просиділа на тому стільчику. Моє серце досі розбите. Виконуйте те, що обіцяєте дітям.

Опіка, якою душать

Після нашого з братом народження мама пожертвувала роботою й аж до мого 20-річчя завжди була поруч. Вона — дуже добра й співчутлива людина, всім мені допомагала, кожна наша невдача розбивала їй серце. Та такою надмірною опікою я відчував себе загнаним у глухий кут і падав у страшну депресію. Такий мій стан її дуже ображав. Аж поки не пішов на 5 років до армії. Досі картаю себе, що не виправдав її очікувань.

Втручатися в особисте життя

В дитинстві в мене був особистий щоденник. Там я записувала всі найпотаємніші думки та переживання. А мій тато, якщо зошит потрапляв йому до рук, читав його вголос, щоб усі почули, що в ньому написане. Тато навіть порпався в моїх речах, і йому було байдуже до того, що мені було так боляче та ніяково через його вчинки. З часом я перестала вести щоденники, а тато навіть оком не моргнув, коли я вже в дорослому віці спитала його, навіщо він так робив. Для нього це було нормальним.

Не сприймати всерйоз

Коли я ділилася чимось з батьками, вони з мене насміхалися. Тож досі я нічого серйозного їм не розказую.

Не поважати дитячих таємниць

В 7 років я поділився з мамою нічним жахом та попросив нікому не розповідати. А на родинному святі вона розповіла про нього всім, хто там сидів. Довірі настав кінець.

Немає поруч у скрутну хвилину

Ми у 5-му класі ходили до школи в другу зміну. Поруч зі школою жили цигани, які досить часто зачіпали дітей. Ми страшенно їх боялися. Декотрі діти згрупувалися і пішли додому разом, а ми з подружкою вирішили перечекати в школі.

Я згадала, що мама сьогодні вихідна, в сльозах зателефонувала до неї й попросила нас забрати. Минуло 2 години, цигани вже пішли додому, а мама так і не прийшла. Вона сиділа вдома, пила чай з моїм старшим братом і весело балакала. Отакий бар’єр недовіри оточує мене і досі.

Заборона на почуття

Тато завжди ставився до моєї емоційності з насмішкою. Будь-які прояви слабкості чи сльози були для нього табу, він лютував ще сильніше, від чого я ще сильніше плакала. В підлітковому віці я звернулася до психотерапевта — він і за це мене ганив. Я працюю з психологом і досі, хоч мені вже 21 рік, про що боюся йому зізнатися. Напевне, допомога потрібна саме йому.

Вбита самооцінка

Мої батьки змалку гарно виглядали: вони піклувалися про себе, тато займався спортом, а мама була, як жартують, відьмою: їла і не гладшала. Я теж завжди була на голову вищою від однокласників, та після виразки шлунку почала різко набирати вагу. Рідні одноголосно винесли вердикт “товста”, і немилосердно змушували дивитися за собою і скидати ненависні сантиметри на талії. Вони критикували абсолютно кожен мій вибір — від одягу до зачіски.

Сьогодні в мене булімія, мені соромно за кожен шматочок їжі, яку я кладу до рота. А ще я ніколи не відчуваю ситості — мене мучить постійний голод та їм доти, доки не починається блювання. Хотіла б я, щоб тоді мене батьки підтримали. Можливо, таких проблем в мене не було б.

Великі хлопчики не плачуть

Така невинна на перший погляд фразочка руйнує в людини можливість будувати соціальні зв’язки. Вони виростають бездушними та стримують свої емоції.

Розбиті мрії

У молодшій школі я захотіла навчитися грати на скрипці, та й вчителька підтвердила, що в мене є здібності. Однак батьки не хотіли купувати мені інструмент. І вчителька подарувала мені свій задарма — нам залишилося купити тільки футляр. Та тато і того не захотів зробити, і я відвідувала заняття, загорнувши скрипку і смичок у пакет. Знаю, звучить жорстоко…

Ніхто не вірив у мою мрію, тато забажав почути “концерт” і “за що він платить гроші”. Татові не сподобалося, він обізвав мене нездарою, свою 8-річну дитину. І дуже сильно цим образив. А в гостях у моєї тітки всі розхвалювали її дочку, мою двоюрідну сестру, яка займалася на фортепіано. Всі захоплювалися нею, а коли мама заїкнулася про мою скрипку, тітка недовірливо скривилася: “Та нащо їй того? Вона і так буде прибиральницею”.
Зі скрипкою я давно порвала, та досі їх усіх ненавиджу.

Якщо інші завжди кращі

Колись в дитинстві по телевізору показували рекламу солодощів, і кожного разу мама розсипалася в коментарях і похвалах тій акторці: “Ох, яка красуня! Ах, яка талановита”. Я нарешті не витримала і посварилася з нею, що не така вона вже й красуня.

Натомість мама парувала: “Вона значно красивіша за тебе”. Вона так холодно і злісно це сказала, що я довіку не забуду її тону. Мов ножем по серці, і я досі не можу збагнути: як можна сказати дитині, що вона не така красива, як якась тітонька з телевізора.

Прищеплювати недовіру до світу

Батьки лякали, що мене вкрадуть. Нічого не дозволяли робити самостійно. Варити їсти не можна — спалиш дім, прибирати теж — ще вб’єшся і все зламаєш. Самій не вулицю не можна — погані дядечки тебе вкрадуть, будеш погано поводитися — віддамо тебе до притулку. Сьогодні мені 25 років, я боюся людей і нічого не вмію робити. Зате підозріливість у мене “100-тий рівень”.

Іншим потрібніше

Ми з сестрою відпочивали в таборі. Там я удостоїлася звання “Почесний читач бібліотеки”: тим дітям, які справно відвідували бібліотеку, дарували призи. І я отримала телефон, де кілечка треба було закидати на мішені. Якої то було радості! Я стала і зіркою зміни, і всієї вулиці вдома!

Якось я залишила приз вдома, а сама з сестрою побігла купатися на річку. Повернувшись додому, приз зник. А мама спокійно зізналася, що віддала його маленькому синові своєї подруги. Мале ревіло і просило його віддати — от мама і послухалась.

Я вперше кричала на батьків, з болю та образи. А іграшку мені так і не повернули — хлопчик її поламав. І навіть не вибачилися. Відтоді я розчарувалася в людях назавжди.

Відповідальність за чужі прогріхи

Ми з батьками та моїм троюрідним братом поїхали в гори збирати суниці. Поки той з’їдав усе, що назбирував і намагався вкрасти ягоди з мого кошика, я чесно трудився і давав йому відсіч. Я вже мріяв, як вдома буду ласувати чесно “заробленими” скарбами!

В автівці, коли він знову намагався вкрасти в мене частину ягідок, я не витримав і дав йому запотиличника. А тато забрав моє відерко, і так мені й не віддав. Минуло 20 років, а я досі пам’ятаю ту разючу несправедливість.

Обмеження

Батьки не відпускали мене гуляти з друзями, обирати з ким дружити. В 17 років я вперше подружився з однолітками. Турбота неймовірно потрібна, але гіперопіка нищівна. Сьогодні я борюся із соціальною тривожністю.

Якщо батьки мають “улюблену” дитину

Тато після розлучення одружився вдруге, і в нього народилося двоє синів від другого шлюбу. Тобто, ми з сестрою маємо ще двох зведених братів.

Десь у віці 14 років тато запросив нас до себе на Різдво. Ніколи не забуду ту величезну ялинку, і купу подарунків, які тато розкривав зі своєю сім’єю. А ми одержали лиш джемпер і подарунковий сертифікат.

Мене вразили не подарунки, а турбота, з якою батько ставився до своїх менших дітей, але не до нас.

Вчинки, не гідні дорослих

Тітка завжди відсилала мене в магазин, зате потім щедро частувала цукерками. Одного разу я знову ішла по продукти, і друга тітка мене підмовила з’їсти кілька цукерок по дорозі. Що я і зробив, а вона, коли я прийшов додому, переконала першу тітку перерахувати, чи не з’їв я довірені солодощі. Отак і сталося: мене прозвали брехуном. Це було 35 років тому. Образа тримає і досі.

Які неприємні спогади з дитинства не відпускають вас і досі? Поділіться ними з нами та відпустіть.

Всі ілюстрації та фото з відкритих інтернет джерел

Сподобалось?

Правила мудрої жінки — зустрічаємо старість гідно

Військовий лікар порадить, як схуднути за 6 хвилин