Історія, після прочитання якої хочеться міцно обійняти своїх батьків або просто зателефонувати їм

Іноді у погоні за особистим щастям, кар’єрним зростом та іншими життєвими благами ми забуваємо приділити час нашим батькам, бабусям і дідусям. Ми забуваємо, але вони про нас пам’ятають завжди, саме про це і розповідь «Жила собі жінка».

Прочитавши її, ми в Тутка одразу ж схопилися за телефони й зателефонували своїм рідним, щоб просто запитати, як у них справи.

Цікаве
Loading...

Ми придбали будинок в селі. Продавала його молода пара, мовляв, батькам дача не потрібна, а бабуся померла рік тому… Після смерті старенької ніхто до хати не навідувався, тільки от продати приїхали. Запитуємо, будете забирати речі? А вони відповіли: навіщо нам цей непотріб, ми ікони забрали, а решту можете викинути. Чоловік на стіни поглянув, де світлішали квадратики від ікон.

– А чому ж світлини не взяли?

Зі стін сільської хати на нас дивилися жінки, чоловіки, діти… Ціла династія. Колись стіни любили знимками прикрашати.

Я, пам’ятаю, приїду до бабусі, а у неї нова світлина в рамочці з’явилася, моя і сестрички.

— Я, — каже бабуся, — зранку прокинуся, батькам уклін, чоловікові поцілунок, дітям усмішка, вам підморгну — ось і день почався.

Коли бабуся померла, то ми додали її світлину на стіну, і тепер, приїжджаючи в село (яке почало називатися дачею), завжди вранці бабусі посилаємо повітряний поцілунок. І здається, що вдома відразу пахне пирогами й топленим молоком. І відчувається бабусина присутність. Дідуся ми ніколи не бачили, він загинув під час війни, але його знимка висить в центрі. Бабуся багато про нього розповідала, а ми в цей час на знімок дивилися і нам здавалося, що дідусь з нами сидить, тільки було дивно, що він молодий, а бабуся вже старенька. А тепер ось її знимка висить поруч з ним…

Для мене ці вицвілі знимки настільки цінні, що якби довелося вибирати, що забрати з собою, то я б безсумнівно забрала світлини. А тут їх не просто самотиною залишили на стіні та в альбомах, а й цинічно покласифікували як мотлох. Але кожен — сам собі пан.

Після покупки ми взялися за прибирання і, знаєте… рука не піднялася викинути речі цієї жінки, яка жила для своїх дітей і онуків, а вони її просто покинули. Звідки я це знаю? Вона їм писала листи. Спочатку писала і відправляла, без відповіді. А потім перестала відправляти, і три охайні стосики любові та ніжності так і спочивали в комоді. Каюсь, ми їх прочитали… І я зрозуміла, чому вона їх не відправила. Побоялася, що загубляться, а тут вони в безпеці. Вона думала, що після її смерті вони все ж прочитають… А в листах ціла історія про роки життя під час війни, про її батьків, бабусь, дідусів і пра-пра — вона переказувала те, що їй передала її бабуся, щоб не померли сімейні цінності, щоб пам’ятали. Як викинути таке?

— Давай, відвеземо її дітям? — зі сльозами запропонувала я чоловікові. — Таке не можна викидати!

— Думаєш вони кращі за онуків? — з сумнівом протягнув чоловік. — Жодного разу не з’явилися…

— Може, вони старенькі, хворі, все може бути…

— Я їм зателефоную, спитаю.

Через онуків дізналися телефон і почули бадьорий жіночий голос:

— Ой, та викиньте ви все! Вона нам ці листи пачками слала, ми навіть вкінці не читали! Вона не мала чого робити в селі, от і розважалась.

Чоловік навіть не дослухав, трубку кинув. Каже, ось стояла б вона зараз поруч — придушив би!

— А знаєш що? Ти ж письменник, ось і перепиши ці листи як оповідання!

— Вони потім заявлять…

— Так, вони, я впевнений, і книжки такі не читають! – буркнув чоловік. – Але я заради тебе поїду до цих, хай їм грець, візьму у них письмовий дозвіл.

І він дійсно поїхав і оформив все нотаріально. А я тим часом дісталася до підпілля. Знаєте, в сільських будинках прямо з хати спускаєшся вниз під підлогу, і там прохолодно так, начебто в льосі. А там банок з соліннями, варенням… А на кожній баночці папірець приклеєний з вицвілим написом: «Іванкові — його улюблені хрущі-молочники» (Іванко помер 10 років тому, так і не знадобилася баночка), «Софійці — лисички», «Солоні огірки для Анатолія», «Малина лісова для Сашка»…

P.S. Всього в Анни Лук’янівни було 6 дітей. Всі вони померли раніше за неї (в основному нещасні випадки), крім останньої, пізньої дочки, яка все хотіла викинути, мов сміття…

А мама чекала, що діти приїдуть з онуками, дбайливо закручувала банки, з любов’ю підписувала… Останні банки з грибами датовані минулим роком, їй на той момент було 93 роки. 93 роки!!! А вона до лісу ходила, щоб онукам грибів-ягід назбирати! А вони…

Залиште свій коментар

коментарів

Завантаження...

Пов'язані статті

Back to top button
Close