in , , ,

Мама завжди має рацію

Цінуйте час. З нею….кожну мить.

Мама — криниця мудрості, та ми не завжди з неї черпаємо.

В 16 років я вважала себе дуже розумною й точно знала, що проживу краще життя, ніж вона. Я постійно з нею сперечалася, переконуючи у своїй правоті. А вона злилася. Суперечки наші завершувались приблизно так:

– Довго не гуляй, бо змерзнеш.

– Поїж, як збираєшся кудись іти.

– Закрий рота.

У 23 роки я свято вірила, що вона все в житті робить не так. А я — саме так, як треба. Ми вже не так часто сварилися, я давала їй читати “правильні книги”, які вона одразу повертала. “Ну нічого, не читай, тобі ж гірше”, – крутилося в голові. Розмови наші закінчувалися:

– Коли тебе чекати?

– Гроші маєш?

– Закрий рота.

У 25 років, з головою занурившись у психотерапію, я зрозуміла, хто ж причина всіх моїх проблем. Здогадалися? Вона! Я не мовчала, вона ж не захищалася. Лиш відповідала:

– Тобі з батьками не пощастило.

– Колись і в тебе будуть діти.

– Закрий рота.

Від 30 до 35 я металася, як розгніваний бик під час кориди, перекроїла своє життя, перевернула все з ніг на голову. Лише вона мовчала й посміхалася, була такою спокійною, раділа, коли я атакувала її кухню. Нічого не запитувала, а я б і не знайшлася чого їй відповісти. Я сиділа і мовчала. І вона мовчала. А могла б й щось сказати. А я б не мала чого відректи.

Як їй це вдавалося? Поняття не маю. Вона ні мудрих книжок не читала, ні до психологів не ходила, і зараз, на порозі 40-річчя, я чітко побачила свій образ у молодості: розгніваний хом’як, який пишається своєю мудрістю, амбіційною й ефемерною, та не життєвою.

Вона мовчала, бо звикла важко жити й працювати, як і всі попередні покоління жінок в її родині. Вона звикла боротися за своє місце в цьому світі.

Впродовж усього мого життя мама завжди ставилася до мене з турботою, навіть коли я намагалася боляче її вколоти.

Завжди чекала на мене вдома зі смачною та свіжою їжею, в будь-яку годину дня і ночі.

Завжди безпомилково ідентифікувала покидьків у моєму житті, навіть побачивши їх хоч на мить. І не картала потім: “я ж тобі казала”.

Давала повну свободу дій і не обмежувала мою волю.

І зараз я собі думаю, що в ті 16, 23, 30 треба б було змовчати… не вколоти… не сказати того й цього… Мама каже, що не пам’ятає цього. Бреше. Обіймає і цілує. І я закриваю рота.

Тиша навколо, лиш час минає… а я подумки прошу — не спіши, втікай повільніше…

Сподобалось?

15 шокуючих фотодоказів того, що колись люди виглядали старшими, ніж зараз

10 таємниць для схуднення, про які замовчують учені