Не сваріться через розбиті речі. Історія про те, як дітям варто казати правду, а батькам — бути мудрішими

Напевно, у кожного з батьків був випадок, коли дитина зламала якусь річ і чесно зізналася в цьому. Деякі батьки після такого одкровення починають сварити своє чадо «за зроблену роботу», інші ж відносяться до цього більш спокійно, як, наприклад, герой оповідання “Про добро” письменника Сергія Кобаха.

Ми в Тутка переконані, що основа виховання наших дітей повинна будуватися виключно на любові та повазі одне до одного, як у персонажів цієї розповіді.

Цікаве
Loading...

Вчора в обід малий зателефонував з дому (я часто без обіду працюю) і страшним голосом повідомив: «Ми абсолютно випадково (котом клянусь!) розбили твій об’єктив». До речі, разом з котом, яким клялися. Об’єктив стояв на підвіконні та, як я думав, нікому не заважав. Але коли вдома дитя та кіт, то в ньому (в домі) не залишається безпечного місця. Що і було підтверджено.

Ну, думаю, прийду додому — вуха всім повідкручую. Бо погляньте на себе, які ви активні стали під час моєї відсутності! Тим більше що зараз цей об’єктив Canon коштує приблизно 1500 доларів. Одним словом, недешева гра у них вийшла. Хоча поруч стояв Canon 16-35, той взагалі зараз до двох тисяч вартує. Так що, нормально гримнули.

На моє запитання, що розбилося, сумний голос повідав, що «все розбилося». І по всій кімнаті уламки, друзки й осколки.

Подумки поховавши об’єктив і прочитавши над ним урочисту проповідь, ввечері завалююсь додому, з суровим виглядом, готовий справедливо покарати винних.

Переодягнувся, вмився. Послухав, як «кіт туди стриб… а я такий до нього… а він скок… а я йому допомогти… а він туди… а я… а він… і об’єктив впав… ось».

Ну що, — кажу, тепер доведеться всі твої іграшки продавати. Планшет, ноутбук, колонки — і купувати мені новий об’єктив.

Малий лиш кивнув і пішов до своєї кімнати. Через деякий час, дивлюся, тягне колонки на стіл. Навіщо, питаю. Будемо тобі на об’єктив збирати, каже. І такий сумний-сумний.

…У нього коліно травмоване, вже 3-й місяць вдома сидить, на домашньому навчанні. У чотирьох стінах. Ми в будні на роботі, він сам з котом. Ну і вчителі ще приходять. А хлопцю 9 років, саме час стрибати й гасати у дворі, а він вдома сидить. Подумав я про це — і аж серце защеміло. Та хай з ним грець, з тим паршивим об’єктивом! І з тими уламками!

За навчання насварю, якщо буде треба. За не чоловічі вчинки — теж. За брехню. А за це… Хай котяться під три чорти, ці залізяки зі скельцями!

Слова йому не сказав поганого за об’єктив, не лаяв, не карав. Розповів тільки, що за ціну розбитого об’єктива можна цілу його кімнату конструктором Лего викласти. Хлопець вразився…

…А потім згадав, як я в 16 років розбив батькове авто. Серпень 1989-го. Він дозволив мені селом проїхатись, а я на трасу виїхав. І при з’їзді з неї на путівець не розрахував — пролетів мимо містка, влетів у канаву. Морда вся розбита, причому в автівки від удару, а в мене від страху. Прийшов додому і, знаючи татка, чекав добрячої прочуханки.

Він зиркнув на мене, мовчки одягнувся і пішов до авто, яке досі стирчало в канаві. Потім поліційним, які приїхали, пояснив, що сам був за кермом і не впорався з керуванням. А мені — ні слова, ні півслова докору. Лиш запитав: «Живий? І добре…»

Жодна зламана (тим більше не спеціально) річ не вартує сварки між люблячими людьми. І що б мені не казали премудрі педагоги-теоретики, зараз я вчинив правильно. Як і мій батько. І я дуже хочу сподіватися, що схожий на нього. І не тільки цим вчинком. І мій син буде схожий на мене в тому доброму, що є в мені.

Залиште свій коментар

коментарів

Завантаження...

Пов'язані статті

Back to top button
Close