«Ти — сильна. Ти старша дочка і сестра». Чесний текст про те, як не треба допомагати близьким

Відповідальність — дуже корисна річ, проте де її межі? Як розпізнати, чи не накладають на нас додаткову відповідальність за рідних і близьких? І чи зобов’язані ми її приймати на свої плечі? Чи добре нам буде від неї? Чи може відповідальність стати токсичною?

Тутка розповість і поділиться чудовою історією, щоб кожен зміг провести межу між турботою й особистими кордонами дорослої людини.

Як багато на світі токсичної відповідальності? То цим себе навантажиш, то тим, то щось своє вигадаєш… а що найгірше — нести на собі інших людей. Світ тьмяніє, життя стає невеселим, вірші, танці зникають з обрію та горизонту. Допоки інша людина не щаслива — хоч складай руки та вмирай!

Чи варто згадувати, що така відповідальність поширена в моїй родині? І що найчастіше вона лягає на жінок? «Чому ти не погладила сорочку чоловікові? Що про тебе подумають, якщо побачать його таким?» «Ти повинна подавати приклад сестрі та братам. Якщо кинеш аспірантуру, що вони подумають про це?» «Вибирай квартиру поруч. Хто дбатиме про мене, якщо я захворію?» і так до безкінечності…

Цьому віриш. Бо ти сильна. Ти старша дочка і сестра. Ти психологиня. Ти завдячуєш і маєш віддати абсолютно всім їх душевне щастя. Так, ти маєш однією своєю появою в кімнаті виліковувати неврози та проганяти тривогу. Ти повинна абсолютно всіх зрозуміти та пробачити. А як інакше? Ти повинна бути вище цього, мудрішою. Просто закрий рота і терпи!

І коли о 04:00 ранку ти лежиш в ліжку і думаєш про всіх отих “залежних” від тебе, нарешті доходить: ти нічого нікому не винна. Це як вистрибнути з літака у відкрите небо. Так хочеться і так страшно. А якщо все ж таки повинна? А якщо не подбаю і всі помруть? Отак відпущу відповідальність і стану поганою, винною, жахливою?

Робиш стрибок і відчуваєш, як внутрішні органи падають вниз. А потім… політ. У мене найкращі стосунки з родиною, коли я ставлюся до них як до дорослих людей. Чоловік в 33 роки сам здатен вирішити, чи піде він у випрасуваній сорочці чи у зім’ятій. Сестра і брати самі виберуть свій шлях, без оглядки на мене. А якщо хтось серйозно захворіє, то краще викликати швидку. Я тут нічим не можу допомогти. І мої клієнти — дорослі люди. Вони самі несуть відповідальність за своє життя.

Я нічого не можу вдіяти з тим, що моя знайома з цукровим діабетом їсть шоколад. Вона знає, що не можна, але я не маю права відбирати. Я не можу змусити відвести до лікаря родичку, яка вважає, що її хвора спина — це нормально. Я не можу.

Я — практичний психолог, дочка, сестра. Я можу допомагати, але не робити за когось. Я завжди готова підставити плече. Але тільки якщо воно там дійсно необхідне. І так добре дихається без цієї відповідальності за інших дорослих. Відразу з’являються сили співати, писати статті, читати й думати. Немовби хтось подарував крила. А насправді просто час перестати їх самій собі обрізати.
Пам’ятайте, навколо вас дорослі люди. Допомагайте, але не всиновлюйте. І бережіть себе.

Як гадаєте, чи слушна думка нашого експерта? Діліться думками в коментарях.

Залиште свій коментар

коментарів

Пов'язані статті

Back to top button
Close