in , ,

У кожній школі є безпорадна і бідно одягнена дитина, яку цькують. Колись це була я

В середньому кожен 3-й школяр страждає від цькування однолітків, якщо вірити офіційній статистиці. При цьому величезна кількість випадків булінгу залишається поза увагою влади. Часто навіть батьки не підозрюють, що у дитини проблеми. Гірше того, лають за погані оцінки та прогули, навіть не здогадуючись про справжню причину зміни поведінки.

Сьогодні ми в Тутка поділимося з нашими читачами досвідом однієї жінки та розповімо, з чим стикається дитина, яку ображають в класі, і як це впливає на її життя в майбутньому.

Все почалося, коли я пішла до 5-го класу в новій школі

Я після закінчення 3-го класу — рівно за 3 місяці до зустрічі з новими «друзями».

Точкою відліку стало соціальне опитування в новому класі: у кого двоє батьків, а у кого — хтось один. Я заздалегідь підійшла до класного керівника і попросила не акцентувати на мені увагу. Вона погодилася, а під час опитування чітко запитала: «Хто живе з опікунами?» Всі мовчали, і я теж. Вона підійшла до мене і сказала: «Чому ти не піднімаєш руку, адже живеш з тіткою?» – зрозуміло, пролунав дружний дитячий сміх. Кілька тижнів на мене показували пальцями й голосно обговорювали, що у мене немає батьків. На щастя, ніхто не знав, що мій батько загинув, а мати через певні обставини змушена була відмовитися від мене, інакше обговорювали б і це.

Це було страшенно гірко. Навіть через багато років, коли я вчилася в університеті, все одно кожного разу здригалася, коли хтось із соціальної служби публічно обговорював мій статус. Хоча, звичайно, ніхто над цим більше не сміявся.

У школі ситуацію ускладнювало ще й те, що я завжди була відмінницею і піднімала руку, навіть коли вчитель давав риторичні запитання. Звичайно, до довгого переліку образливих прізвиськ додалося ще одне — Ботанка. В університеті, до речі, любов робити все раніше за всіх і краще за всіх теж мені не прислужилася: серед одногрупників друзів у мене не знайшлося.

Однокласники ховали мій рюкзак і кидалися жуйками

Відчувала я себе приблизно так, як героїня фільму «Опудало».

У мене, на жаль, не було можливості купити гарний рюкзак, тому я ходила зі старим портфелем двоюрідного брата. Брат був старший за мене на 11 років. Його рюкзак виглядав відповідно — над ним сміялися всі, кому не ліньки. Його закидали на високу шафу, звідки я не могла дістати його, навіть якщо вилазила на стілець. З нього витягали зошити, підручники, ручки й розкидали по цілому кабінету. Його раптово крали та ховали, а я ніде не могла його знайти й плакала від безсилля і злості. Десь до 7-го класу я почала залишати рюкзак на вулиці та ходити в школу з пакетом. Злощасний портфель забирала на зворотному шляху.

На жаль, таку штуку не вдалося прокрутити з іншим «символом» мого дитинства — спортивними штанами, які були схожі на чоловічі треники та скупчувалися в зрадницькі складки взагалі скрізь. Я вже казала, що грошей було не багато, тому мені навіть на гадку не спало попросити опікунів купити мені інший одяг.

Коли я вперше прийшла на урок фізкультури в цьому, то хотіла провалитися крізь землю: навколо сміялися всі. Навіть дівчата. Більше я на фізру не ходила (всім брехала, що ходила), а вкінці чверті мені за це добряче перепало від тітки. Хоч і правди я так і не сказала, а треба було. Впевнена: дорослі посміялися б тоді з мене і купили інші спортивки, але було соромно зізнаватися. Причина сорому досі мені не зрозуміла. Загалом, до кінця року я ходила на фізру в джинсах, вчитель фізкультури мене сварив, зате ніхто не сміявся.

Третій — і кінцевий — епізод. В один з тих «прекрасних» днів двієчник і хуліган, який сидів на останній парті, прямо під час уроку підкрався до мене і заліпив жуйку прямо у волосся. Я несподівано розревілася, здається вперше при всіх. Вчителька відпустила мене додому і накричала на кривдника. Ніхто не прийшов в школу з’ясовувати, ніхто не обіцяв насварити його — одним словом, він відчував себе безкарним. А мені кілька місяців доводилося робити високий хвіст або косу, щоб нічого не стирчало, тому що волосся на тім’ячку мені благополучно вистригли: забрати жуйку не вийшло.

Цей самий однокласник через 10 років після закінчення школи знайшов мене в соцмережі й написав: «Привіт! Пам’ятаєш мене?» Я, звичайно, не втрималася і запитала: «А ти пам’ятаєш, як заліпив мені жуйку у волосся?» Він сказав: «Ні» – і поставив кілька смайликів, які регочуть. Так я з’ясувала, що річ, яка одній людині врізається в пам’ять на ціле життя, в душі іншої може взагалі не залишити сліду.

Я закінчила школу з медаллю, а університет — з червоним дипломом

Цькування припинилися на початку 9-го класу, коли на носі була державна атестація. Нікому не хотілося закінчити школу з довідкою, а я вважалася найрозумнішою. Звичайно, їм знадобилася моя допомога — і я її зробила. Хтось через кілька років навіть написав мені «дякую».

Школу я закінчила зі срібною медаллю, тому що рівно в середині 10-го класу за сімейними обставинами переїхала жити в селище до бабусі. Через злощасне срібло я взялася навіть за ножиці, що добре видно на світлині вище. На щастя, це було дуже легке ушкодження, в прямому сенсі подряпини. Просто школа була нова, і перший час відповідати на уроках я не могла, тому що було страшно: раптом знову хтось буде мене засуджувати або побачить, що я ношу старі джинси, і почне сміятися. Цей страх, на жаль, залишився зі мною досі. Жодна логіка не в змозі його перемогти.

У той час я вирішила, що стосунки між людьми повинні бути економічно вигідними: ти — мені, я — тобі. Тому я намагалася отримувати найкращі оцінки, щоб в разі чого можна було б обміняти їх на «безпеку». В університеті вже не було ні тролів, ні людей, які знущалися, а ось рефлекс залишився: досі нервую, коли не можу зробити щось ідеально. Напевно, тому в мене червоний диплом, а на черзі другий — теж червоний.

У списку того, чим я хотіла втерти ніс своїм шкільним кривдникам, є багато чого:

  • книжка з оповіданнями, видана за свої кошти, і друга книга, яка вийде у світ через кілька місяців (її оплатила вже держава);
  • кілька перемог в міжнародних і вітчизняних літературних конкурсах;
  • більше десятка публікацій в літературно-художньому журналі;
  • ґрант від держави, самостійно виграний і реалізований;
  • кілька сертифікатів різних курсів — від програмування до малювання;
  • і навіть прес, на якому видно кубики, якщо добряче напружитися/

Думаю, у мене не було б внутрішньої сили робити все це, якби не було в моєму дитинстві дітей-тролів. Тому почасти я їм навіть вдячна.

Зараз я намагаюся розв’язати проблеми за допомогою психолога

Через 3 роки після університету я вирішила звернутися до психолога. Проблема була дивна, і я не пов’язувала її з цькуванням в школі: у мене насилу виходило бувати в людних місцях. Я губилася, соромилася, а частіше поверталася на вході і йшла.

Психолог розповіла, що підлітки організовують «зграї» і для них важливо бути частиною групи, а не самодостатньою особистістю. Мене в дитинстві не прийняли ні в одну зі «зграй», тому я не змогла пройти цей етап і перейти до наступного, коли важлива вже не група, а людина сама по собі — така, якою вона є.

Після першої бесіди з фахівцем я змогла майже без хвилювання покататися на коні (там була — о Боже! – величезна кількість людей і початківців жокеїв), зробити коси у незнайомого майстра і навіть політати на повітряній кулі з незнайомим пілотом.

Взагалі, у психолога я була тричі — цього виявилося цілком достатньо, і стало зрозуміло: щоб впоратися з проблемами, треба робити більше від того, що здається страшним. Не зайвим виявилася і порада постійно нагадувати собі, що я не беззахисна школярка, а молода жінка, котра за бажання сама може наїхати на кривдників. Це працює, якщо повторювати що мантру.

Хоча було б ще краще, якби багато років тому поруч опинився хоч один дорослий, який би зрозумів, що я перебуваю у важкій ситуації. На жаль, такої людини в моєму дитинстві не було.

Від імені колишньої третьокласниці хочу звернутися до батьків: будь ласка, пам’ятайте, що якщо дитина раптово починає прогулювати уроки або навіть отримувати трійки, це не означає, що вона погана. Можливо, вона просто не може зізнатися вам у чомусь, що вважає ганебним”.

Сподобалось?

Парамедик так докладно все пояснив: «Ви навчитеся надавати першу допомогу не гірше, ніж я!»

10 звичних продуктів, які заборонені в різних країнах через свій склад