in , ,

Зворушливі слова про те, що кожен з нас в чомусь — найкращий

Мене звати Ольга, і якось я завітала в гості до подруги Тані й отетеріла. Все так ідеально і так красиво, що хочеться запитати, де купити квиток в цей музей. Все так чисто, що хочеться дістати скальпель і негайно почати оперувати. Не квартира, а рай перфекціоніста.
Книги поскладані від найбільшої до найменшої.
Різнобарвні свічки на поличках поєднуються з малюнком на шторах. Цукерки в вазочці під колір шпалер.
Шарманнн.

– Вибач, я не встигла прибрати, — сказала подруга і поправила декоративну подушку, яка несиметрично лежала на модному дивані.
«Знущається, чи що? — подумала я. — Кокетує?»
– Нічого, якось витримаю, — підіграла я.

Я сама ні одного дня не жила в такому порядку і, мабуть, не буду. Мій дім — це оселя хаосу: всі кудись біжать, щось кидають, забувають чашки з недопитим чаєм, дві купки шкарпеток лякливо визирають з-під ліжка, по підлозі в красивому безладді розкидані ляльки — Катю, прибери!!! — і підручники сина — ти домашню написав? — і хтось, зніміть вже білизну з сушки, ви ж бачите, я не маю часу, я прибираю за кішкою, яку знудило шерстю на диван.

Йдучи в гості, в мене впала вішалка для верхнього одягу, на яку навішали цілу гору одягу, причому не обов’язково верхнього.
«Зі мною щось не так, — думала я, насолоджуючись чужим затишком. — Напевно, тільки суперлюди живуть ось так, як на листівці…»
Я ніколи так не зможу.

Наступного дня вранці я посварилася з дочкою. Їй 2 роки, а це вік протесту.
В садку планувалося урочисте фотографування — вимагали ошатного одягу. Моя нехочуха відкидала одну сукню за іншою, вимагала улюблену «спідичку», яку я вчора кинула прати, коли дочка заплямувала її супом.
Я пояснювала, просила, переконувала. Врешті вибухнула, вийняла з кошика з брудною білизною спідничку, на якій суп підсох і став непомітним, чим негайно ощасливила дочку. Та весело і покірно одяглася і, щаслива відправилась в садочок.

Гарну сукню я взяла з собою в пакеті — а може передумає?
В садочку поруч з шафками юрмилися батьки й діти. Дівчатка-принцеси, в бантиках і шпильках, в розкішних бальних сукнях пхинькали тому, що «мама взяла не ті туфельки» або «мені спекотно».
Моя ганяла в спідниці від супу і реготала над іграшковим їжаком.
Мами обговорювали, чи варто прасувати трусики та маєчки. Більшість схилялися до думки, що варто, тому що «тканина після прасування стає м’якшою», і взагалі «я кожного дня прасую».

Я тихо сповзала від сорому під лавку. Я ніколи в житті не попрасувала жодних трусів, ні своїх, ні чужих, а головний критерій при виборі одягу — зручно і не мнеться.
Одна мама прямо в роздягальні відпарює доньці… бантик.
«Зі мною щось не так, — думала я, дивлячись на ідеальні дівчачі сукеночки. Напевно, тільки суперлюди живуть ось так, прасують кожного дня…»
Я ніколи так не зможу.

Я поцілувала дочку в маківку. Вона пахла копченостями. Суп був гороховий.
– Катю, давай сукню одягнемо? Красиву! Га?
– Ні, не хочу! — затялася моя принцеса.
Я не наполягала. Я хочу, щоб на світлині вона була в чудовому настрої, як зараз. А не красива, але заплакана. Через багато років я буду дивитися на цю знимку і радіти її солодкій кокетливій усмішці та блискучим оченятам, а спідничку навіть не помічу і про суп забуду.

Дорогою на роботу я заїхала зробити мейк до Юленьки. Юленьці, зауважте, під 50, але виглядає вона на 25. Тому Юленька, а не Юлія Михайлівна.
Коли я її бачу, я питаю:
– Ти в холодильнику спиш, Юлю? Чи молодильними яблуками харчуєшся? Чи у тебе є портрет Доріана Грея, який за тебе старіє?
Тому що це ж нереально — мати такий вигляд у 50.
– Це ботокс, дорогенька. Гімнастика для обличчя. Косметологія. Тобі, до речі, теж треба. Он мімічні вже розперезалися, — каже Юленька і схиляється до мене близько-близько, наносячи тоналку на мої прищики.

«Зі мною щось не так, — думаю я, дивлячись на її ідеальну шкіру. Напевно, тільки суперлюди живуть ось так, завжди молоді та свіжі … »
Я ніколи так не зможу.

Потім, вже напомаджена, я побігла на роботу. Точніше, на зустріч з читачами. Нещодавно вийшла моя друга книга, і тепер я проводжу зустрічі з тими, хто мене читає, балакаю зі сцени та завжди з недовірливим захопленням роздаю автографи: «Вам справді сподобалося?» Я роблю те, що мені подобається, а мені за це ще й дякують — ну хіба не щастя?

По завершенні вечора я пішла в гардероб і присіла за стійку, перевзуваючись з туфель в чоботи. Вийшло, ніби я сховалася.
До стійки підійшли дві панянки. Вони натхненно базікали, і я не відразу зрозуміла, що мова про мене.
– Я коли на таких людей дивлюся, мені здається, що зі мною щось не так, — сказала одна.
– Ага, і я, — підтримує інша. — Я б вийшла і померла там, на цій сцені. А вона жартує, регоче, ніби не перед залом, а вдома. Дивлюся на неї й думаю: «Це якісь суперлюди. Я ніколи так не зможу!”

Я виринула з-під стійки з криком «Зможете!», вдарилася коліном і налякала дівчат. Дивом не зламала стійку.
– Зможете! Зможете!! Зможете!!! — закричала я, погладжуючи забите коліно. — Але є одне «але».
– Яке? — посміхнулися дівчата.
– Якщо захочете!!!

Моя подруга Таня — дизайнер, і її будинок — це її візитка. Створення цієї візитки забирає весь її час, сили й талант, тому що її робота — це її покликання.
Залишається тільки на фітнес, тому що до такого будинку треба пасувати. На інше часу не залишається, але Таня рада, що кожен день може повністю присвячувати улюбленій роботі, що її цінують клієнти, що у неї багато проєктів.
Це її вибір, і він робить її щасливою.

А у тих матусь з роздягальні покликання — бути мамами. Жити інтересами й потребами своїх дітей.
Вони так швидко ростуть, ці діти, і скоро вже дорослі дочки й сини підуть на побачення, тому ці мами ловлять момент і кайфують від можливості прасувати платтячка і трусики своїм дітям, які, звичайно, цього не запам’ятають.
Зате матусі запам’ятають. Запам’ятають цей солодкий період як найбільш зворушливий, коли у них було так багато можливостей бути поруч з дітьми, відчувати себе мамами, потрібними, гарними, ідеальними. Найкращими.
Це їх вибір, і він робить їх щасливими.

Я пишу тексти. І це моє покликання. Я вибираю саме цю діяльність, тому що я егоїстка і хочу бути щасливою.
Тому що в цей момент я не просто щаслива, я вчу цієї навички своїх дітей. Передаю їм ці флюїди — внутрішнього тріумфу. Хоч і роблю це в домашньому безладі, в халаті й зі зморшками, розсипаними по обличчю.
Ми всі егоїсти. Ми робимо те, що робить нас щасливими, інтуїтивно вибираючи це з мільйона інших справ. І це чудово.

Це означає, що з усіма все так!
З усіма все нормально!
Просто хтось сьогодні в непрасованих трусах.

Сподобалось?

РЕЦЕПТ: Домашній кетчуп: чудовий рецепт з натуральних продуктів

Як жінка вбиває в чоловікові чоловіка