Гоніння матері-невдахи

Двоє моїх подруг після народження другої та третьої дитини звернулися до психіатра, ще двоє – до психолога. Депресія, тривога, загострення психосоматичних захворювань, нічні жахіття і навіть галюцинації, напади паніки – це неповний перелік того, через що їм довелося пройти.

Всі згадані «пацієнтки» – це люди з вищою освітою, з високим рівнем інтелекту, які вийшли заміж з великого кохання, діти для них – бажані. Щоб ви помилково не подумали, що такі речі не трапляються з тими, хто добрий, розумний, вихований. Тобто, що це точно не станеться з вами.

ТУТКА в TELEGRAM – не пропустіть найцікавіше

Чотири випадки – це ніщо в порівнянні з числом тих, хто не скаже нікому про такі “візити”, тому що боїться почути від близьких людей: “А навіщо тоді народжувала?”. Чи серед тих, хто ніколи не піде до лікаря. Адже ось ти – в перших-ліпших джинсах, без косметики, ти, яка нічого не встигає, яка зривається на навколишніх – і ось акаунт в Інстаграмі Ольги Хілл, яка носить під серцем сьому дитину, шосту несе у «кенгуру» на спині, п’яту везе у візочку перед собою, вона модно одягнена, нафарбована, живе у сонячному Сан-Франциско, встигає заробляти, займатися йогою, має тисячі шанувальниць.

А у когось щось пішло не так. Чи все таки все гаразд? А все починалося, як і у всіх: бажана дитина, колискові, щасливі фотографії в Інстаграм, втома додавала натхнення, здавалося, що не спати можна вічно. Хто може сказати, чому так сталося, які події почали накладатись одна на одну? Дітей раптом стало троє, всі вони по черзі хворіли весь рік. Коли молодшому раптом знадобилась реабілітація? Коли раптом на прийомі у психолога стає зрозуміло, що вас давно пригнічують образи на такого бажаного, коханого чоловіка, бо в той час-ікс він спокійно спав, повернувшись до стіни – йому завтра треба на роботу, а ти ж можеш вдень виспатися!

Одного разу я поскаржилась подрузі, що нічого не встигаю, що сама собі не подобаюсь, лаюсь з чоловіком. На той момент вона була вагітна першою дитиною й оцінювала стадії материнства лише за чужими публікаціями в Інстаграм. Вона дала мені посилання на сторінку тієї самої Ольги Хілл – для натхнення. Подруга була зачудована її фотографіями. У неї немає доглядальниць – вона встає в 5 годині ранку і має дві години на себе. Бажання – це тисяча можливостей, а небажання – тисяча причин.

Зайшла я в той Інстаграм і, чесно кажучи, заклякла. Жінка завжди нафарбована і розкішно одягнена. Діти або чемно обідають за столом, або весело граються, або смішно стрибають в басейн. Квартира дорога, візочків – десь зо десять. Але до цього часу я вже знала, що в Інстаграм немає фотографій, про те, як діти б’ються і смикають одне одного за волосся, де всі одне за одним хворіють. Там немає фотографій, де двоє малюків ревуть, третій наклав у штани, а в тебе теж температура, немає фотографій, коли закінчуються сили і терпіння, і стійка в планці вже не може допомогти. Як висновок – подруга переконана, що в будь-якій ситуації можна сісти в позу лотоса, варто зробити лише кілька вправ і розслабитися. Але це небезпечно, тому що вона має маленьку дитину і рано чи пізно може сама опинитися в безнадійній ситуації.

Три роки тому я теж захоплювалася профілями Інстаграм, Фейсбук, стежила за дописами матусь, які успішні та все встигають. Здається, я мала десь біля десяти збережених сторінок. Вони публікували 10 фактів про себе, вони годували дітей до 4-ох років, подорожували та заробляли на вебінарах. Зі свого боку я не хочу брати участь у переслідуванні успішної матері. Я вірю, що є люди геніальні, вірю в те, що в деяких людей материнство викликає те, що у танці фламенко називається «дуенде» – енергію творчості, коли ти отримуєш кайф від того, що знаходиш вихід із найбільш заплутаних ситуацій – нові можливості приходять самі (тоді як у інших людей з’являється паніка та знесилення). І жінки діляться своїми рішеннями – дякуємо їм за це.

Але нехай тоді діляться не лише успіхами, але і невдачами – щоб було справедливо. Тому що на цей час я бачу, що деякі з “успішних” матерів лицемірять, а іноді багато лицемірять. Хтось недоговорює про заробітки у “своїй справі” – одну випадкову цифру оголошують за постійну. Хтось хитрує, що діти не хворіють або майже не хворіють, тому що вона докладає до цього зусиль. Хтось недоговорює, що діти чудово сплять або їдять, тому що якийсь чарівний спосіб діє на них безвідмовно. Вони не брешуть, вони часто дійсно думають, що це так. Тільки коли дитина або ситуація змінюється – стає зрозуміло, що справа була не в способі та не в їх навичках. А в ситуації. А ситуація змінилася і потрібно виробляти нові механізми виходу з неї. І доки на вироблення цих механізмів йдуть твої сили, ти перестаєш бути успішною та встигаючою. Лицемірство для себе, для оточуючих стало для багатьох матусь способом “підтягнути” себе до успішного образу все більш успішної та заможної жінки в декреті.

Я не вірю в те, що треба відповідати планці, заданій генієм. І коли, наприклад, у мене не вийшло годувати грудьми під час вагітності (відшарування плоду і загроза викидня, про що попереджали мене троє лікарів, але я не вірила в це, бо читала блоги геніїв). Одна з подруг сказала: Ну як так може бути? А ось блогер Н. зуміла під час вагітності вигодувати двох старших”. Що відчувала я? Провину? Образу? Заздрість? О так! Поки не зрозуміла, що емоційні, інтелектуальні, фізичні і матеріальні ресурси геніїв Інстаграм можуть відрізнятися від моїх. І треба порівнювати себе – з собою.

І коли я написала у Фейсбук емоційний, важкий пост про те, що дитина годину билася в істериці, випрошуючи полуницю (а вона має на неї алергію і не можна було більше однієї спробувати – це був перший раз), і про те, що я хочу втекти від дітей за офісний стіл (начебто така проста думка, що хоч раз проскакує в голові багатьох мам, – “куди б втекти”), в публічному просторі така думка виявилася ганебною. І я отримала приголомшливий коментар від знайомої. Вона написала: “А навіщо тоді народжувала”?
Нібито мати має бути тільки щасливою і успішною. Ніби бажана дитина не може розчаровувати. Нібито ми або ідеальні, або не маємо права на існування.

Сталася приголомшлива річ. Ми, матусі, створили купу сайтів і акаунтів свого імені та навсібіч роздаємо поради, як все встигати, перестати дратуватися, відновлювати сили, займатися спортом. Зупиніться! Що ми робимо?!

Нас навчили підтримувати цю ідеальну картинку.

Дівчатка, ви серйозно? Як можна вставати в 5 ранку і бігати вранці, якщо ти не спав до 5 ранку? Так, напевно, можна в якийсь невеликий сприятливий період, коли твої діти здорові. Але ти за цей період відзвітуєш про свої успіхи у Фейсбук і твої читачі подумають, що у тебе так – завжди!

Давайте зруйнуємо вже цю ідеальну картинку і перестанемо натягувати на себе нездійсненні стандарти соціальних мереж про “успішних мам”. Не зобов’язані ви заробляти гроші на улюбленій справі і мати приголомшливу фігуру. Не зобов’язані ви встигнути позайматися англійською з дітьми і знайти 10 нових приголомшливих ігор. Не зобов’язані ви годувати грудьми до 2 років і знати більше одного намотування слінгу – і взагалі ви не зобов’язані мати його.

Ми виходимо на вулиці і бачимо реальних мам. Які сперечаються з чоловіками та покрикують на дітей. Які годують з пляшечок і дають прочуханки своїм малюкам.

Де ви бачите на вулицях таких, як Ольга Хілл? Чи бувають вони такими? Так, бувають. Чи хочуть би такими? Хочуть. Але чи дійсно життя мами сімох дітей таке, яким є в Інстаграм? І чи реально намагатися відповідати їй?

І коли я написала про страшну, істерику дитини, яка первернула мій світ з ніг на голову, подруга запитала, “навіщо це писати”.

Навіщо писати про це?

Для того, коли у тебе, моя дорога, голова вибухатиме від материнства і коли ти поділишся з подругою тим, що ти втомилася, щоб вона не склала губки бантиком і не сказала тобі: “Ну, а навіщо було народжувати”?

Для того, якщо тобі доведеться звернутися до психіатра, ти не визнала б цю думку ганебною.
Щоб у людей був реальний погляд на материнство і була напрацьована практика допомоги втомленій мамі, у тому числі організовані групи психологічної підтримки.

Давайте запустимо флешмоб під тегом #реальнамама і сфотографуємо себе такою, якою ти є. Не успішну. У одязі з плямами. З сопливою вередливою дитиною на руках.

Тому що таких нас, реальних, теж люблять і підтримують.

Це не означає, що потрібно залишатися в одязі з плямами, з синцями під очима і продовжувати кричати на дітей. Але визнати, що це буває і буває часто, і буває в усіх – ми зобов’язані. Заради усіх інших мам, які з жахом думають, що вони такі – одні.

За матеріалами