Повчальна притча, яка допоможе вам по-іншому подивитися на свій біль від образ

– Я не пробачу, – сказала Вона. – Я пам’ятатиму.

– Пробач, – попросив її Ангел. – Пробач, тобі ж легше буде.

Цікаве
Loading...

– Ні за що, – уперто стиснула губи Вона. – Цього не можна пробачати. Ніколи.

– Ти мститимеш? – стурбовано запитав він.

– Ні, мстити я не буду. Я буду вище за це.

– Ти жадаєш суворого покарання?

– Я не знаю, яке покарання було б достатнім.

– Усім доводиться платити за свої рішення. Рано чи пізно, але всім – тихо сказав Ангел. Це неминуче.

– Так, я знаю.

– Тоді пробач! Зніми з себе вантаж. Ти тепер далеко від своїх кривдників.

– Ні. Не можу. І не хочу. Немає їм пробачення.

– Добре, справа твоя, – зітхнув Ангел. – Де ти маєш намір зберігати свою образу?

– Тут і тут, – доторкнулася до голови і серця Вона.

– Будь ласка, будь обережна, – попросив Ангел. – Отрута образ дуже небезпечна. Вона може осідати каменем і тягнути до дна, а може породити полум’я люті, яке спалює усе живе.

– Це Камінь Пам’яті та Благородна Лють, – перервала його Вона. – Вони на моїй стороні.

І образа оселилася там, де вона і сказала – в голові і в серці.

Вона була молода і здорова, вона будувала своє життя, в її жилах текла гаряча кров, а легені жадібно вдихали повітря свободи. Вона вийшла заміж, народила дітей, завела друзів. Іноді, звичайно, вона на них ображалася, але в основному пробачала. Іноді гнівалася і сварилася, тоді пробачали її. У житті було всяке і про свою образу вона намагалася не згадувати.

Пройшло багато років, перш ніж вона знову почула це ненависне слово – “пробачити”.

– Мене зрадив чоловік. З дітьми постійно сварки. Гроші мене не люблять. Що робити? – запитала вона літнього психолога.

Він уважно вислухав, багато уточнював, чомусь увесь час просив її розповідати про дитинство. Вона гнівалася і переводила розмову, але він знову повертав її в дитячі роки. Їй здавалося, що він блукає по закутках її пам’яті, намагаючись розглянути, витягнути на світло ту давню образу.

Вона цього не хотіла, а тому чинила опір. Але він все одно побачив, цей прискіпливий дядько.

– Чиститися вам треба, – підсумував він. – Ваші образи розрослися. На них налипли пізніші образи, як поліпи на кораловий риф. Цей риф став перешкодою на шляху потоків життєвої енергії. Від цього у вас і в особистому житті проблеми, і з фінансами не ладнається. У цього рифа гострі краї, вони ранять вашу ніжну душу. Усередині рифа оселилися і заплуталися різні емоції, вони отруюють вашу кров своїми відходами життєдіяльності, і цим притягають усе нових і нових поселенців.

– Так, я теж щось таке відчуваю, – кивнула жінка. – Час від часу нервова стаю, іноді  така депресія, а іноді усіх просто вбити хочеться. Гаразд, потрібно чиститися. А як?

– Пробачте ту першу, найголовнішу образу, – порадив психолог. – Не буде фундаменту – і риф розсиплеться.

– Ні за що! – відрізала жінка. – Це справедлива образа, адже так воно усе і було! Я маю право ображатися!

– Ви хочете бути правими чи щасливими? – запитав психолог. Але жінка не відповіла, вона просто встала і пішла, несучи з собою свій кораловий риф.

Пройшло ще декілька років. Жінка знову сиділа на прийомі, тепер уже у лікаря. Лікар розглядав знімки, перегортав аналізи, жував губи.

– Доктор, що ж ви мовчите? – не витримала вона.

– У вас є родичі? – запитав лікар.

– Батьки померли, з чоловіком в розлученні, а діти є, і онуки теж. А навіщо вам мої родичі?

– Бачте, у вас пухлина. Ось тут, – і доктор показав на знімку черепа, де у неї пухлина. – Судячи з аналізів, пухлина нехороша. Це пояснює і ваші постійні головні болі, і безсоння, і швидку стомлюваність. Найгірше, що в новоутворення є тенденція до швидкого росту. Воно збільшується, ось що погано.

– І що, мене тепер на операцію? – запитала вона, захолонувши від жахливих передчуттів.

– Та ні, – і доктор спохмурнів ще більше. – Ось ваші кардіограми за останній рік. У вас дуже слабке серце. Таке враження, що воно затиснуте з усіх боків і не здатне працювати на повну потужність. Воно може не перенести операції. Тому спочатку треба підлікувати серце, а вже потім.

Він не договорив, а жінка зрозуміла, що “потім” може не настати ніколи. Чи серце не витримає, чи пухлина задавить.

– До речі, аналіз крові у вас теж не дуже. Гемоглобін низький, лейкоцити високі. Я пропишу вам ліки, – сказав доктор. – Але і ви повинні собі допомогти. Вам треба привести організм у відносний порядок і заразом морально підготуватися до операції.

– А як?

– Позитивні емоції, теплі стосунки, спілкування з рідними. Закохайтеся, врешті-решт. Погортайте альбом з фотографіями, згадайте щасливе дитинство.

Жінка тільки криво усміхнулася.

– Спробуйте усіх пробачити, особливо батьків, – несподівано порадив доктор. – Це дуже полегшує душу. У моїй практиці були випадки, коли пробачення творило дива.

– Та невже? – іронічно запитала жінка.

– Уявіть собі. У медицині є багато допоміжних інструментів. Турбота. Пробачення теж може стати ліками, причому безкоштовно і без рецепта.

Пробачити. Чи померти. Пробачити або померти? Померти, але не пробачити? Коли вибір ставав питанням життя і смерті, треба тільки вирішити, в який бік ти дивишся.

Боліла голова. Нило серце. “Де ти зберігатимеш свою образу”?. “Тут і тут”. Тепер там боліло. Мабуть, образа занадто розрослася і їй захотілося більшого. Їй надумалося витіснити свою господарку, опанувати усім тілом. Безглузда образа не розуміла, що тіло не витримає, помре.

Вона згадала своїх головних кривдників – тих, з дитинства. Батька і матір, які увесь час або працювали, або сварилися. Вони не любили її так, як вона цього хотіла. Не допомагало нічого: ні п’ятірки і похвальні грамоти, ні виконання їх вимог, ні протест і бунт. А потім вони розійшлися і кожен завів нову сім’ю, де їй місця не виявилося. У шістнадцять років її відправили до технікуму, в інше місто, давши їй квиток, валізу з речами і трохи грошей на перший час, і все – з цієї миті вона стала самостійною і вирішила: “Не пробачу”!. Вона носила цю образу в собі усе життя, вона присягнулася, що образа разом з нею і помре, і схоже, що так воно і буде.

Але у неї були діти, були онуки і вдівець Сергій Степанович з роботи, який намагався невміло до неї залицятись, і помирати не хотілося. Ну правда – рано їй було помирати! “Потрібно пробачити, – вирішила вона. – Хоч би спробувати”.

– Батьки, я вас за все прощаю, – невпевнено сказала вона. Слова прозвучали жалюгідно і непереконливо. Тоді вона узяла папір і олівець і написала: Шановані батьки! Дорогі батьки! Я більше не гніваюся. Я вас за все пробачаю.

У роті стало гірко, серце стиснулося, а голова заболіла ще більше. Але вона, міцніше стиснула ручку, уперто, раз по раз, писала: “Я вас пробачаю. Я вас пробачаю”. Жодного полегшення, тільки роздратування піднялося.

– Не так, – прошепотів Ангел. – Ріка завжди тече в один бік. Вони старші, ти молодша. Вони були раніше, ти потім. Не ти їх породила, а вони тебе. Вони подарували тобі можливість з’явитися у цьому світі. Будь же вдячною!

– Я вдячна, – вимовила жінка. – І я дуже хочу їх пробачити.

– Діти не мають права судити своїх батьків. Батьків не пробачають. У них просять вибачення.

– За що? – запитала вона. – Хіба я їм зробила щось погане?

– Ти собі зробила щось погане. Навіщо ти залишила в собі ту образу? Про що у тебе болить голова? Який камінь ти носиш в грудях? Що отруює твою кров? Чому твоє життя не тече повноводною річкою, а струменить кволими струмочками? Ти хочеш бути правою чи здоровою?

– Невже це усе через образу на батьків? Це вона, чи що, так мене зруйнувала?

– Я попереджав, – нагадав Ангел. – Ангели завжди попереджають: не накопичуйте, не носіть, не труїть себе образами. Вони гниють, смердять і отруюють усе живе навкруги. Ми попереджаємо! Якщо людина робить вибір на користь образи, ми не маємо права заважати. А якщо на користь пробачення – ми повинні допомогти.

– А я ще зможу зламати цей кораловий риф? Чи вже пізно?

– Ніколи не пізно спробувати, – м’яко сказав Ангел.

– Але вони давно померли! В кого тепер просити вибачення і як же бути?

– Ти проси. Вони почують. А може, не почують. Врешті-решт, ти робиш це не для них, а для себе.

– Дорогі батьки, – почала вона. – Пробачте мені, будь ласка, якщо щось не так. І взагалі за все пробачте.

Вона деякий час говорила, потім замовкла і прислухалася до себе. Жодних чудес – серце ниє, голова болить, і почуттів особливих немає, все як завжди.

– Я сама собі не вірю, – призналася вона. – Стільки років пройшло.

– Спробуй по-іншому, – порадив Ангел. – Стань знову дитиною.

– Як?

– Опустися на коліна і звернися до них, як в дитинстві: мама, тато.

Жінка трохи зачекала і опустилася на коліна. Вона склала руки човником, подивилася вгору і вимовила: “Мама. Тато”. А потім ще раз: “Мама, Тато”. Очі її широко розкрилися і стали наповнюватися сльозами. “Мама, Тато. Це я, ваша донька. Пробачте мені. Пробачте мені”!. Груди її струснули ридання, а потім сльози полилися бурхливим потоком. А вона все повторювала і повторювала: “Пробачте мені. Будь ласка, пробачте мені. Я не мала права вас судити. Мама, Тато”.

Знадобилося немало часу, перш ніж потоки сліз вичерпалися.

Знесилена, вона сиділа прямо на підлозі, притуляючись до дивану.

– Як ти? – запитав Ангел.

– Не знаю. Не розумію. Здається, я порожня, – відповіла вона.

– Повторюй це щоденно сорок днів, – сказав Ангел. – Як курс лікування. Як хіміотерапію. Чи, якщо хочеш, замість хіміотерапії.

– Так. Так. Сорок днів. Я буду.

У грудях щось пульсувало, кололо і перекочувалося гарячими хвилями. Можливо, це були уламки рифа. І уперше за довгий час абсолютно не боліла голова.

Залиште свій коментар

коментарів

Завантаження...

Пов'язані статті

Back to top button
Close

Adblock Detected

Please consider supporting us by disabling your ad blocker