День, коли я припинила казати своїй дитині «Давай швидше!»

Коли ви живете божевільним життям, кожна хвилина на рахунку. Ви відчуваєте, що повинні перевірити щось зі списку, уп’ястися в екран, або поспішати в наступне заплановане місце. І як би я не намагалася розподілити свій час і увагу, і скільки б різних завдань не намагалася вирішити – у мене все одно не вистачало часу, щоб все встигнути.

Таким було моє життя протягом двох божевільних років. Мої думки і вчинки контролювалися електронними повідомленнями, рингтонами та наповненим вщерть розкладом. І хоча всіма фібрами у душі мій внутрішній контролер хотів би знайти час для всіх справ в моєму перевантаженому плані, цього не виходило.

Так сталося, що шість років тому я була благословенна спокійною, безтурботною, зупинись-і-понюхай-троянду дитиною.

Коли мені треба було кудись йти, вона насолоджувалася пошуком блискучої корони в моїй сумці.

Коли мені треба було бути десь п`ять хвилин тому, вона вимагала пристебнути її іграшкову тварину до сидіння автомобіля.

Коли мені треба було швидко перекусити, вона не могла припинити розмову з літньою жінкою, схожою на її бабусю.

Коли у мене було тридцять хвилин, щоб добігти кудись, вона просила мене зупинити візочок, щоб приголубити кожну собаку, повз яких ми проходили.

Моя безтурботна дитина була благословенням, але я не помічала цього. Коли ти живеш божевільним життям, у тебе виробляється тунельне бачення з прогнозом тільки на порядок денний. І все, біля чого не можна було поставити галочку в розкладі, було марною тратою часу.

Щоразу, коли моя дитина змушувала мене відійти від розкладу, я думала про себе: “У нас немає на це часу”. Отже, два слова, які я найчастіше казала моїй маленькій любительці життя були: “Давай швидше”.

Я починала свої речення з них.
“Давай швидше, ми запізнюємося!”

І закінчувала фрази ними.
“Ми все пропустимо, якщо ти не поквапишся!”

Я починала свій день з них.
“Поспішай і їж свій сніданок! Поспішай і одягайся!”

Я закінчувала свій день ними.
“Швидше чисть зуби! Швидше лягай в ліжко!”

І хоча слова “скоріше” і “квапся” не дуже прискорювали дитину, я все одно казала їх. Можливо, навіть частіше, ніж слова “Я люблю тебе”.

Так, правда болюча, але правда лікує… і наближає мене до такої матері, якою я хочу бути.

В один доленосний день все змінилося. Ми забирали старшу дочку з дитячого саду і виходили з машини. Це відбувалося не так швидко, як їй хотілося, і вона сказала своїй маленькій сестрі: “Яка ж ти повільна!”. І коли вона схрестила руки на грудях і з розпачем зітхнула, я побачила в ній себе — і у мене всередині щось обірвалося.

Я була переслідувачем, що підштовхує, тисне і квапить маленьку дитину, яка просто хоче насолоджуватися життям.

Я прозріла і ясно побачила, як шкодить моє поквапливе існування дітям.

Хоча мій голос тремтів, я зазирнула в очі дитині й сказала: “Мені дуже шкода, що я змушую тебе поспішати. Мені подобається, що ти не поспішаєш, і я хочу бути більше схожою на тебе”.

Обидві дочки здивувалися моєму несподіваному зізнанню, але обличчя молодшої освітилося схваленням і прийняттям.

“Я обіцяю бути більш терплячою”, – сказала я і обняла свою радісну дочку.

Вигнати з мого лексикону слово “поквапся” було досить легко. Що було насправді складно – то це набратися терпіння, щоб чекати на мою неквапливу дитину. Щоб допомогти нам обом, я почала давати їй трохи більше часу на приготування, коли ми збиралися кудись їхати. Але іноді, попри це, ми все одно спізнювалися. Тоді я вмовила себе, що буду запізнюватися тільки ці кілька років, поки вона не підросте.

Коли ми з дочкою пішки ходили в магазин, я дозволяла їй задавати темп. І коли вона зупинялася, щоб помилуватися чимось, я проганяла думки про плани з голови і просто спостерігала за нею. Я помічала такі вирази її обличчя, яких я раніше ніколи не бачила. Я вивчала цятки на її руках і те, як її очі примружуються під час посмішки. Я бачила, як інші люди відгукуються на неї, коли вона зупиняється на розмову з ними. Я бачила, як вона вивчала цікавих комашок і красиві квіти. Вона була спостерігачем. Ось тоді я нарешті зрозуміла — вона була подарунком для моєї напруженої до межі душі.

Я дала собі обіцянку пригальмувати майже три роки тому. І дотепер для того, щоб жити в уповільненому темпі, мені приходиться докладати чималих зусиль. Але моя молодша дочка є живим нагадуванням про те, чому я повинна продовжувати спроби. І вона часто нагадує мені про це.

Якось під час відпустки ми вирушили удвох на велосипедах до намету з фруктовим льодом. Захоплено милуючись крижаною вежею, ми сіли за столик. Раптом я побачила занепокоєння на її обличчі. “Треба поспішати, мамо?”

Я ледь не заплакала. Можливо, шрами поспішного життя ніколи не зникають повністю. Я зрозуміла, що у мене був вибір. Я могла б сидіти та журитися, думаючи про те, скільки разів в житті я підганяла її … або я могла б відсвяткувати той факт, що сьогодні я намагаюся робити по-іншому.

Я вирішила жити сьогоднішнім днем.

“Не квапся, серденько. Тільки не поспішай “, – сказала я м’яко. Її обличчя миттєво посвітлішало і плечики розслабилися.

І так ми сиділи пліч-о-пліч і балакали про все на світі. Були навіть моменти, коли ми сиділи мовчки, просто посміхалися одна одній, милуючись природою та звуками навколо нас.

Я думала, що моя дитина збиралася з’їсти все до останньої краплі, але коли вона дісталася майже до кінця, вона простягнула мені ложку кристаликів льоду з солодкого соку. “Я зберегла останню ложку для тебе, мамо“, – сказала дочка з гордістю.

Коли я дозволила крижинкам доброти вгамувати мою спрагу, я зрозуміла, що в цю мить уклала угоду усього життя.

Я дала моїй дитині трохи часу… і натомість вона віддала мені свою останню ложку та нагадала, що смак стає солодшим, і любов приходить легше, коли перестаєш так мчати по життю.

І тепер, чи буде це поїдання фруктового льоду, збирання квітів, прищіпання ременя безпеки, розбивання яєць, пошук морських черепашок, розглядання сонечок або просто прогулянка, я не буду казати: “У нас немає на це часу!”. Тому що, по суті, це означає: У нас немає часу, щоб жити“.

Зупинитися, щоб насолодитися простими радощами у повсякденному житті — це єдиний спосіб жити по-справжньому.

Повірте мені, я дізналася це від провідних світових експертів з радості життя.