Покоління 40-50-річних батьків сучасних 15-20-річних дітей безнадійно застаріло

 
У листопаді у мене було кілька сімейних консультацій з приводу того, що дитина не хоче вчитися, прогулює школу. Мабуть, до кінця півріччя в 10-11 класі, семестру в коледжі/університеті батьки вже не витримують напруги і звертаються до психолога за допомогою. Окрема тема: чого батьки хочуть. Хтось хоче, щоб психолог пояснив їх дитині, що вчитися потрібно. Вони, по суті, хочуть чарівну таблетку, завдяки якій юнак нарозумиться і візьметься за навчання.
 
Покоління 40-50-річних батьків: наші діти трохи інші, ніж ми. І є батьки, які хочуть зрозуміти свою дорослу дитину, чого вона хоче, які рішення прийняла, чого потребує від батьків. Вони приходять за медіацією – посередництвом в розмові зі своїм старшокласником/студентом. Бо самостійно вдома це зробити дуже важко.
 
Проблема в тому, що ми – 40-50-річні батьки сучасних 15-20-річних юнаків і дівчат в прямому сенсі застаріли, ми – останнє покоління попередньої, індустріальної епохи. Вони, наші діти, – перше покоління нової епохи, цифрової. А це означає, що ми опинилися на перехідному періоді, на демаркаційній смузі між двома ерами.
 
Навіть наші старші діти інші: вони вже дорослішали, коли в життя тільки почали входити стільникові телефони, інтернет, персональні комп’ютери. Вони ще дивилися телевізор і відеомагнітофон та разом з батьками втягувалися у велику кількість доступної інформації. Вони ще були дуже сприйнятливі до нашої, радянської системи виховання, тому що всі навколо були вихідцями з радянської школи. 
 
А ось їхні молодші брати і сестри вже народилися в епоху ПК, ноутбуків і вільного доступу до Інтернету. А тут і смартфони поспіли, надавши безмежний доступ до цифрової інформації в будь-який момент в будь-якому місці. Їм не потрібне ТБ. Вони краще за нас і своїх старших братів і сестер володіють англійською мовою, тому що грають в англомовні гри і спілкуються в чатах з іноземцями – такими ж 15-20 літніми. 
 
Вони дивляться виступи спікерів, які вчать, що в сучасному світі бути найманим працівником не вигідно, потрібно прагнути до створення власного бізнесу. І вибрати напрямок потрібно вже в юності. 
 
Що в результаті робить сучасний юнак? Приймає рішення дотримуватися цих порад, тому що жити в бідності, в малому достатку не хочеться. Хочеться фінансового благополуччя. Прекрасне рішення! Я тільки за.
 
І ось тут криється небезпека: підліток, чиї батьки в абсолютній більшості є найманими працівниками, не отримує ні розуміння, ні підтримки від своїх близьких. 
 
Чому? Та тому, що основний рушійний мотив найманого працівника – безпека (постійне місце роботи, гарантована зарплата, соціальні гарантії). Ми ж пам’ятаємо важкі 90-ті! Ми тоді закрилися за залізними дверима і ґратами на вікнах, і вижили. Наше покоління в більшості своїй не вміє ризикувати і розраховувати на себе. Бізнес? Це небезпечно. Фріланс? Ледарство. 
 
Ми виховані в жорстких рамках соціальних норм, переступити які було майже неприпустимо. Скільки уроків в школі за 8-10 років пропустили ви? Я – два дні в 10 класі.
 
Вчили всі та все. Кожен в міру своїх можливостей. Були бунтарі, звичайно. Але і вони вчилися. Так-сяк, але вчилися, ходили до школи. Адже, елементарно, їм ні з ким було прогулювати школу. 
 
Наші молодші діти можуть в школу не ходити за знаннями. Вони вміють, часто краще за вчителів, витягувати ці знання з Інтернету. Школа, на жаль, морально застаріла у своїй технології навчання під диктовку, у зубрінні за підручниками.
 
Скажіть, ви бачите в цьому сенс зараз, в епоху глобальних цифрових технологій? 
 
Ось і наші молодші діти не бачать. 
Ті з них, хто одержав від своїх батьків досить любові, підтримки, визнання в дитинстві, відчуваючи внаслідок цього надійну прихильність, а отже, і безпеку, виробили стратегію: вчити ті предмети, які потрібні для того, щоб, здавши державні іспити, вступити до вузу на обрану спеціальність. Решта – за залишковим принципом. 
 
Їхній аргумент: навіщо забивати свою голову і витрачати час на те, що мені зараз не потрібно. Якщо стане потрібно – знайду інформацію в Інтернеті.
 
На жаль, є набагато більше тієї молоді, хто залишився без впевненості в надійності батьківської любові, без опори на неї, без довіри до світу і себе. Вони не вміють брати відповідальність, ставити цілі, приймати рішення. Вони не вміють ризикувати, не будучи впевненими, що їх приймуть після падіння, підтримають і наповнять любов’ю для нового злету.
 
Ці юнаки пропускають школу/коледж/вуз часто з протесту проти батьківської системи виховання або через стадне почуття – «ніхто не ходить, а я що, дурень?». Саме на цих юнаків найбільший вплив робить особливість сучасного суспільства: рання, вже з 2 років, соціалізація, яка змушує наших дітей шукати орієнтири й опору не в батьках, а в однолітках. Не дуже опора, самі розумієте. Та й батьки часто їм приклад подають в цьому: «У сусідів/знайомих/друзів є це і нам треба» і «Все найкраще – дітям» як пам’ятки епохи бідності. 
 
Саме ці наші діти розуміють слова спікерів про немодності, несучасності найманої праці як ідею-фікс. Ось лише ресурсів для її реалізації у них немає або вони не мають до них доступу. 

Що ж нам, 40-50-річним батькам 15-20-річних юнаків і дівчат робити? 

 
Я вважаю так: 
 
1) прийняти факт того, що ці наші діти – інші у всьому. Їм буде простіше зі своїми дітьми, тому що ті народяться в одну епоху з батьками. Нам, напевно, не пощастило. Але ми можемо з цим жити. Кому, як не нам – таким дорослим і розумним робити крок назустріч своїм дітям? 
 
2) продовжувати живити своїх дорослих дітей безумовною любов’ю, позначаючи при цьому чіткі межі свободи своєї і дитини. І так, я за те, щоб старшокласник закінчив школу, а студент 3-4 курсу – коледж. Занадто велика розкіш у другому випадку витратити 2-3 роки ні на що, викинути їх з життя і залишитися в 20 років без атестата про повну загальну середню освіту та диплома про середню спеціальну освіту. Так, я вважаю, що в цьому випадку батьки повинні взяти дії дитини під продуктивний контроль: знати, як йдуть справи в школі/коледжі, контролювати відвідуваність, організовувати свою дитину, якщо вже вона сама не може це зробити; 
 
3) слухати замість того, щоб давати настанови; 
 
4) цікавитися тим, чим займається дитина, бажано і брати участь в чомусь замість критики; 
 
5) і, найголовніше, ВІРИТИ в свою дитину. «Не виховуйте своїх дітей, все одно вони будуть схожі на вас» – говорить англійське прислів’я. Ми ж виросли гарними людьми, подолали труднощі, заробили репутацію і статус. Повірмо, що наші діти теж зможуть! 
 
На консультації в кінці бесіди я розвертаю дитину і батьків обличчям до обличчя, і до тата, і до мами, по черзі. Спочатку батько говорить про свої переживання і бажання, потім дитина. І кожен раз син або дочка, відповідаючи батькам, у відповідь на їх запитання: «Що ти потребуєш від мене?» Каже: «Прошу тебе, ВІР В МЕНЕ».