in , , ,

«У мене для вас погані новини: любові до дітей немає як такої». Як батьки калічать своїх дітей

«Зараз молодь не така», — бурчить старше покоління. Якщо виходити з цього твердження, створюється враження, що нас, куди не глянь, оточують жінкоподібні чоловіки, заляльковані у своєму віртуальному маленькому світі «айтішники», емансиповані істерички та дівчатка, які мріють лише про те, як скоріше вийти заміж за багатого «татуся». Не кажучи вже про алкоголіків і наркоманів. Нація вироджується? Звичайно, ні. Але питання про те, як правильно виховати дітей, сьогодні особливо актуальне. Очі розбігаються від різних «прогресивних» методик. І батьки впадають у крайнощі. Одні дозволяють своїм чадам практично все і потім дивуються, що до повноліття дитина взагалі не пристосована до життя. Інші, навпаки, докладають всіх зусиль, щоб завантажити її на повну, вважаючи, що головне завдання — розкрити численні таланти свого нащадка, не замислюючись про те, що фактично забирають в нього дитинство. І в тому, і в іншому випадку наміри батьків добрі, але вони «залюблюють» своїх дітей настільки, що не помічають, як при цьому калічать їх. А чи є золота середина? Сьогодні ми обговоримо це непросте питання з психотерапевтом Андрієм Метельським

Хто це?

Андрій Метельський розв’язує проблеми батьків і дітей вже не один десяток років. За освітою він лікар-педіатр, підлітковий психотерапевт, сексолог, крім цього гештальт-тренер, сертифікований тренер центру INTC, співзасновник Інституту сучасного НЛП. Перераховувати регалії нашого співрозмовника можна досить довго. Але чи треба? Розмова з Андрієм з самого початку виявився непростою, незручною й трохи страхітливою. Спробуйте приміряти його думки та досвід на себе. Ми впевнені, що вони змусять вас поглянути на своє життя зовсім з іншого боку.

— Почнемо з головного. Чи дійсно ми калічимо дітей своєю любов’ю?

— Для того, щоб розібратися в цій складній темі, з’ясуймо базові поняття. Боюся, багатьом батькам буде складно сприйняти їх, напевно, це буде неприємно. Батьки дітей не люблять. Те, що розуміємо під терміном «любов до дітей» в побуті та в психології, — це прив’язаність. Любов — це якийсь внутрішній стан, який просто є, я можу переживати його, але він ні на кого не може бути скерованим. З цього випливає, що любов не може бути до когось або чогось. Тому те, що ми протягом усього життя відчуваємо до своїх дітей, — це прив’язаність, причому вона схожа на прив’язаність до пляшки, машини, сигарет і так далі.

Батьки не люблять дитину, батьки люблять себе в дитині. Всі ми прагнемо до того, щоб наш син став успішним в тих сферах, де в нас нічого не вийшло. Які іграшки ми даруємо дитині? Найчастіше ті, якими самі не гралися в дитинстві. Так само ми любимо себе в якійсь машині, навішуючи на неї спойлери, роблячи тюнінг і вихваляючись перед друзями: «Дивись, яка у мене крута тачка!» Так само ми любимо чоловіка або дружину — не цю окрему людину, а себе в ньому/ній: «Дивіться, яка довгонога блондинка зі мною ходить. Це не вона така класна, а я крутий, бо вона вибрала мене». Я, звичайно, перебільшую, але …

Для того, щоб полюбити дитину, треба найперше навчитися любити себе. Частково це досить відома фраза, але більшість людей не розуміють її глибини. Біда в тому, що всі ми себе не любимо і тут виходить парадокс: як можна в цьому випадку любити когось, адже у вас просто немає моделі поведінки! Полюбити себе — це чітко усвідомлювати свої потреби та не замінювати їх сурогатами й залежностями. Наприклад, у мене зараз потреба в увазі — і я піду шукати цієї уваги, замість того, щоб покурити чи випити. Якщо ми починаємо тринькати гроші, це позначає тільки одне — що ми підсвідомо відчуваємо нестачу самолюбові та намагаємося її — знову ж сурогатним методом — компенсувати. Якщо я себе люблю, мені, за великим рахунком, практично нічого не треба. Це буде твердження, яке дуже близьке до істини. Будда не дарма казав: людина з народження має все, що їй потрібно.

А ось вам ще один неприємний факт: дітей народжують з однієї-єдиної мотивації — страху смерті. Якби ми були безсмертні, то, швидше за все, не було б ні сімей, ні дітей. Навіщо? Адже тоді не варто думати про те, щоб тебе пам’ятали, не треба замислюватися про «слід, який ти залишив».

Тож ми народжуємо дітей для того, щоб продовжитися в них, отримати сурогат безсмертя. Саме тому починаємо «залюблювати» синів і дочок проти їх волі: віддавати в нескінченні, зовсім їм непотрібні гуртки та секції, мучимо їх тотальним контролем. І нібито ми й хочемо, щоб вони були успішними, але насправді це не так. Тому що якщо поглянути неупереджено, ми намагаємося замінювати своїм баченням їхнє унікальне життя. Ми не можемо зізнатися собі, що син чи донька — це абсолютно окрема людина і відчайдушно хочемо побачити в них продовження себе коханого. Ми готові скалічити дитині всю її подальшу долю, аби хоч на трохи продовжити існування на планеті частинки себе як особистості.

— Якась тема, яку ми обговорюємо, від початку розрослася до вселенського масштабу …

— Про масштаби задумайтеся на простому прикладі. Коли ви вступаєте в будь-який контакт з дитиною, дайте собі питання: те, що я зараз роблю, відбувається для того, щоб вона була успішною, чи для того, щоб я був спокійний або потішив своє его? Отже, це єдине питання, над яким повинні застановитися батьки, коли вони займаються вихованням. Думаю, відсотків 80-90 з нас знайдуть у собі сили, щоб зізнатися: найперше ми думаємо про власний спокій.

Розпочнімо з найпростіших речей. Коли наш три-чотирирічний карапуз лазить у дворі по гірках і гойдалках, ми постійно зупиняємо його. Виходячи з чого? У першу чергу, виходячи з власного спокою. Так, дитина, можливо, впаде і їй буде боляче. Але ж це її життя! Як інакше вона отримає базове і правильне уявлення про світ, не набивши своїх синців і гуль? Звичайно, все добре в розумних межах. Знаючи зі свого досвіду, що деякі дії можуть гарантовано призвести до травми, ми попереджаємо їх. Якщо ви поважаєте дитину, то таких заборон не буде багато.

— А як щодо материнського інстинкту, серця, яке болить за своє чадо?

— Про що я й кажу. Не про сина ви думаєте, а про своє хворе серце. І при цьому намагаєтеся дитині замінити її життя. Класична метафора сучасного виховання — крик з вікна: «Володю, йди додому!» — «Мамо, я що, замерз?» — «Ні, ти зголоднів!» Батьки у нас краще від самої дитини знають, що їй треба. Але ж це не так! Кожна дитина народжується як окрема особистість, у неї є своя місія на цій землі, своє призначення. Ми цю місію знати не можемо, але при цьому вперто дитину «виховуємо». Дурня!

Любов до дитини виявляється у повазі. Я поважаю будь-яке її рішення. Так, я можу припустити, що це рішення може призвести до не дуже гарних наслідків і я попереджу її про це.

— І дозволите вибирати?

— От якраз тут криється найбільша помилка. Дозволити вибирати — це знову розпоряджатися власністю. Повторюю: я поважаю її вибір. Лінгвістично все дуже точно відбивається.

— Дитина каже: «Мені набридла школа, я не хочу туди ходити…»

— Нехай не ходить!

— Ви уявляєте собі наслідки?

— У мене були такі підлітки. Вони свідомо відмовилися від школи і я рекомендував батькам не перешкоджати їм у цьому. Ось, наприклад, яскрава ситуація. Підліток навчався в кожному класі по два роки, був двієчником, бився, був абсолютно некерованим. Після нашого тренінгу мати прийшла додому і передала йому відповідальність за своє життя. Тобто сказала: роби так, як вважаєш за потрібне. Він в цей самий день пішов зі школи. Через тиждень хлопчина влаштувався на роботу, а ще через місяць за власним бажанням приніс документи у вечірню школу. Хлопець непогано заробляв, став зрештою відмінником, а сьогодні він досить відомий режисер в столиці. Йому передали відповідальність за своє життя і він побудував його так, як хотів …

— Тобто батьки даремно думають, що вони можуть виступати в ролі «стримувального фактора»?

— Я багато років працюю з сім’ями — батьками та дітьми. Можу вам сказати: якщо дитину поважають і розуміють, що їй треба віддати право на власний розвиток, вона завжди виростає геніальною, творчою, гнучкою. Розумний батько чи мама повинен бути дуже уважним, спостерігати за тим, що хочеться дитині. Якщо моєму синові у два роки подобалося сидіти в мене на руках і рахувати машини, які проїжджали повз, я стояв з ним по 20-40 хвилин, розуміючи, що в майбутньому це піде йому на користь. Коли син пішов у перший клас, він вже додавав двозначні числа.

Когось з батьків лякає, що дитина цілий день бігає, як дурник з палицею. Батьки, це ж прекрасно! Згадайте себе в дитинстві! Палиця, яку знайшла дитина — це цілий світ: спис, автомат, штурвал літака і багато іншого. Чому ми змушуємо дитину, яка знайшла на вулиці палицю, одразу викинути її? Вона ж завдяки їй світ вибудовує, творить, розвиває фантазію й інтелект.

Світ психології дітей — взагалі дуже цікава штука. Я навіть скажу вам, що привиди або уявні друзі, з якими спілкується дитина, — це далеко не дурниці. Чому ми категорично заявляємо, що нічого цього немає? Для дитини є, вона завдяки цим «фантомам» метафорично розвивається, навчається, позбавляється від якихось своїх страхів. Навіть я, як психотерапевт, далеко не завжди знаю, яку проблему зараз розв’язує мозок дитини, придумуючи собі якихось союзників.

— Чи не переросте рано чи пізно повага вибору у вседозволеність?

— У психології є поняття внутрішньої та зовнішньої референції — це полярності, які ми вибудовуємо в своїй системі цінностей та система цінностей, яка впливає на нас ззовні. Дитину варто навчити внутрішньої референції. Зібравши інформацію зовні, вона повинна вміти приймати при цьому рішення самостійно. Навчитися цього вона може лише на практиці, відчувши свободу. Ось вам приклад на пальцях, знову ж з мого особистого життя. Своєму синові я даю кишенькові гроші. Ми зайшли в магазин з тістечками. Бачу, що дитині подобається не тільки з’їсти солодке, але й самостійно порахувати потрібну суму, вийняти її з гаманця. І ось продавчиня каже синові: «Поглянь, малюче, ось це тістечко найсмачніше, з сирком!» Син підіймає на неї очі й заявляє: «Дякую, але я читати вмію». У цей момент я зрозумів, що все роблю правильно, що у нього є внутрішня референція. Навіть якщо йому запропонують наркотики, то навряд чи це пройде: він навчився приймати рішення сам.

Внутрішня референція дає дуже багато чого, часом зовсім неочевидні речі. Наприклад, допомагає залишатися здоровим: ми просто не поведемося на «рекламу» грипу. Коли я працював педіатром, помітив цікаву тенденцію: епідемія грипу починається через тиждень після того, як в газетах і метро пішла реклама протигрипозних препаратів. Люди без внутрішньої референції, читаючи симптоми, вже готові до них, налаштовуються на них. І ось — хвороба з’явилася!

Внутрішня свобода, звичайно, передбачає певні рамки. Пам’ятайте основне правило життя, яке проповідували хіпі в сімдесятих роках минулого століття? «Роби, що тобі подобається, не заважаючи іншим». На мій погляд, дуже правильна думка. Дитині варто пояснювати, що її свобода закінчується там, де починається свобода іншої людини.

— Сьогодні дуже модна тибетська модель виховання дитини, яка свідчить, що до п’яти років треба поводитися з нею як з царем, з п’яти до десяти — як з рабом, а після десяти — як з рівним. Часові рамки можуть коливатися, але загальна ідея зрозуміла. Як ви до цього ставитеся?

— Тут варто розуміти, що в деяких питаннях у дитини просто немає бази, спираючись на яку можна приймати рішення. Тому варто сформулювати питання: а до того, як все дозволяти, ви обговорили, що правильно, а що ні? Ви обіграли ситуації, розповіли про наслідки того чи іншого вчинку? Без цієї бази внутрішня свобода якраз виростає у вседозволеність.

Це справді величезна біда. Батьки часто розповідають про проблеми в спілкуванні з дітьми, при цьому вони з ними не розмовляють самі! Моя позиція в цьому плані чітка: з дитиною треба розмовляти на рівних, не сюсюкаючи, з перших хвилин життя. І не розповідайте мені, що сюсюкання — це прояв ніжності. Знаєте, як діти розуміють, що їх люблять? Одним способом — через очі. А тепер питання батькам: як часто ви спілкуєтеся з дітьми, дивлячись їм в очі з любов’ю? Велика частина спілкування виглядає так: дитина щось белькоче, а ми відповідаємо їй через плече. При цьому ми фізично знаходимося на різних рівнях: ми вище, дитина нижче. Про яку рівноправність і взаєморозуміння можна вести мову? Чому ви дивуєтесь, що врешті-решт дитина перестає вас чути?

Йдемо далі. Подумаймо: коли більшість батьків дивляться в очі дитині? Правильно — коли сварять. Мовляв, ти накоїв щось, тепер дивись мені в очі. Найважливіший канал спілкування перетворюється на інструмент придушення. Логічно, що після цього у себе на прийомі, на вулиці — скрізь я бачу людей, які намагаються не зустрічатися з тобою поглядом. Це йде з дитинства! Канал перекритий, більш того — створений негативний якір: «Якщо мені дивляться у вічі – отже зараз будуть викривати».

Якщо ви сварите дитину — відверніться. Не дарма колись відводили в куток.

А тепер практична порада. Як створюється основа для прийняття дитиною рішення? Вона дає запитання, ви опускаєтеся до рівня її очей (або садите її на стілець) і ведете рівноправний діалог.

Коли я працював психотерапевтом в диспансері, до мене дуже часто приводили дітей, які заїкаються. У 80% випадків я міг допомогти фактично таким же простим методом. Як тільки дитина звернулася до вас, кидайте все і слухайте її уважно: більше в цей момент для вас у світі нічого не існує!

Заїкання — частіше за все не переляк, як кажуть бабусі, яким треба гроші заробляти, а незадоволеність дитини в спілкуванні. Вона хоче донести до батьків думку, поставити запитання, а її не чують. Або слухають, але тільки початок монологу (що відбувається ще частіше). І ось дитина, намагаючись встигнути висловитися, говорить швидше, та її мовний апарат ще до кінця не сформований. Так вона починає заїкатися. А далі пішло по колу, як снігова куля. Дитина заїкається, говорить повільніше, батьки ще менше слухають її й так далі.

Так от в більшості випадків батьки, яким вистачило мудрості й терпіння виконати це просте завдання, знімали заїкання максимум за місяць.

Діти не мелять дурниць, вони мудрі та я дуже рекомендую уважно слухати їх. Про яку любов до дитини можна казати, якщо ми не поважаємо її думок, її висновків, її світу. Хай нам здається, що все, про що запитує дитина, — це банальність, пам’ятайте, що для неї світ — це низка відкриттів. Не ставте на чільне місце «вчити», концентруйте свої сили на «слухати».

— Які ознаки у поведінці дитини повинні змусити батьків хвилюватися?

— Будь-які. Мене лякає, що в наш освічений час багато батьків вважають, що нервовий тік, енурез і заїкання — це хвороби, що не мають жодного стосунку до психологічного здоров’я дитини. Я ж упевнений, що будь-яка хвороба дитини — це привід запитати себе: «Що я роблю не так? Що відбувається в наших взаєминах?» У переважній більшості своїй діти — дуже здорові та сильні істоти, які хворіють найперше через психологічні проблеми.

Звичайно, належать до тривожних симптомів і будь-які поведінкові речі, які виходять за рамки визнаних у суспільстві правил. Одним словом, якщо тобі просто щось не подобається в дитині, вже варто йти до психотерапевта або психолога і розбиратися в ситуації.

— Тобто можна зробити висновки, що до фахівців час йти практично всім батькам?

— Так. А знаєте чому? Бо в країні немає інституту правильного виховання, у нас не вчать, як бути батьками. Тому всі «недопрацювання», які були у взаєминах з нашими батьками, ми проєктуємо на своїх дітей, додаючи ще й власні. Причому в переважній більшості випадків працювати з психіатром повинні саме батьки, а не діти. За багато років моєї роботи в дитячо-підлітковому психіатричному диспансері мені рідко траплялися випадки, коли дійсно треба було цілеспрямовано працювати з дитиною. Найчастіше достатньо було скорегувати поведінку батьків. Дитина — це лампочка, індикатор того, що в сім’ї щось не так. Потреби лікувати її немає, поки не змінилися умови в сім’ї. Інакше вийде як з тим самим текстом, який я набрав на комп’ютері, видрукував і знайшов помилки. Замість того, щоб виправити ці помилки, я із завзятістю маніяка продовжую виводити все нові й нові копії на принтер, сподіваючись, що це виправить ситуацію …

— Чи можуть батьки поглянути на свої вчинки неупереджено і скоригувати щось самостійно?

— Звичайно ні. Система не може змінити сама себе, її змінюють лише виходячи за межі. Ідеальне рішення — робота з фахівцем. Як варіант: зверніться за порадою до людини, що заслуговує вашої довіри, яка успішна у спілкуванні зі своїми дітьми.

— Наскільки дитячий садок і школа допомагають у вихованні дітей?

— Ніяк не допомагають. Ми, батьки, вихователі та вчителі, вже давно заплуталися та забули дві прості речі. Школа і дитячий садок вчать, сім’я — виховує. І особисто я впевнений, що школа не має ніякого права виховувати вашу дитину, а ви не повинні займатися її домашніми завданнями. Коли мені на батьківських зборах пояснювали, як треба заповнювати той чи інший зошит, я дивувався: «А навіщо ви мені все це розповідаєте? Обговорюйте з сином: він учень». Вчителі спочатку були шоковані такою позицією, але дуже скоро вони зрозуміли, що я непохитний і тепер ми знаходимо спільну мову.

Я не кажу, що повністю байдужий до подій в школі у дитини. Якщо вона попросить у мене допомоги з домашнім завданням, я зроблю все, що зможу. Але тільки в цьому випадку. Я не перевіряю щоденники, свого часу пояснив старшому, як підробляти свій підпис і не знав біди. Не те щоб я вчив дитину брехати, просто я пояснив їй, що в сучасному світі є умовності, яких ми змушені дотримуватися. Якими б ідіотськими вони не були.

До слова, я взагалі вважаю, що якщо йти на батьківські збори, то обов’язково з дитиною. Це ж її навчання, її життя, її проблеми. Як можна обговорювати їх без того, для кого це найважливіше?

Школа і дитячий садок, крім освіти, почасти виконують ще одну функцію — соціалізацію дитини. Вона дає моделі того, як взаємодіяти з іншими людьми, з суспільством, з авторитетами. Ті моделі, які часом будуються в наших закладах освіти, здоровими та нормальними я не вважаю. Тому компроміси зі школою повинні мати максимум формальний характер.

— Батьки дуже бояться, що їхня дитина потрапить у погану компанію, як підсумок — кримінал і наркотики. Чи є практичні поради, що дозволяють зменшити ризики?

— Якщо такі питання виникають, то ви вже затиснули свою дитину, повністю придушили її особу. Згадайте, про що ми вели мову: якщо ви виховуєте у своїй дитині внутрішню референцію, то в будь-якій компанії вона буде лідером і побоювань щодо того, що на неї хтось вплине, не повинно виникати взагалі.

Якщо внутрішня референція відсутня, єдине, що я можу запропонувати, — це тренінги з професіоналами. Вам треба навчитися передавати дитині відповідальність за її життя, тоді, з мого досвіду, все нормалізується: син або дочка почне думати про наслідки та в цьому випадку вони, як правило, залишають погані компанії.

І пам’ятайте, що наркотики в житті дитини з’являються тоді, коли відсутня взаємоповага в сім’ї та є спроба тотального контролю з боку батьків. Адже ті, хто продають наркотики, цілеспрямовано шукають таких проблемних підлітків і пропонують їм «свободу». У наркоманську компанію і в секти затягують як? Людині кажуть: «Тут тебе приймуть таким, який ти є». Уявляєте, як це страшнт звучить для батьків? Тобто вони свою дитину такою не сприймають? Виходить, що так воно і є.

Для когось стане новиною, що після п’яти років дитина сформована та впливати на її характер ми можемо дуже опосередковано. Що робити? По-перше, абсолютно марно відчувати почуття провини щодо втрачених можливостей. Сприймайте ситуацію по-філософськи, я б навіть сказав кармічно: все, що ви могли зробити, ви зробили. А зараз передавайте своїм дітям відповідальність за власне життя. Робіть це поетапно, якщо страшно відразу. Тобто, якщо ви передали відповідальність за миття посуду, горнятка та тарілки сина або дочки ви більше не миєте. Якщо передали відповідальність за прибирання в кімнаті, то більше ви ніколи не зазираєте до неї, щоб перевірити, чисто там чи безлад.

Спочатку хаос в кімнаті буде, повірте. Перший час вас перевірятимуть: наскільки щиро ви передали відповідальність? І коли розуміння того, що все серйозно, прийде (це сформовується, зазвичай, від двох тижнів до двох місяців), дитина прийме рішення, як їй жити далі. Якщо вся інша квартира буде чистою, а посуд помитий, з практично стовідсотковою ймовірністю можу стверджувати, що і в кімнаті дитини в якийсь чудовий день ви побачите зміни на краще. Можливо, це буде інший порядок, не близький вам. Це буде її порядок та їй в ньому буде комфортно. Але ж саме цього ми і хочемо, еге ж?

90% людей носять медичну маску неправильною стороною! Ось як треба

5 хвилин, які продовжать життя на роки