Правдивий текст про те, чому не варто робити поспішних висновків про життя людей. Адже ви все одно помилитеся
Таня могла розплакатися, побачивши стареньку, яка сидить біля під’їзду і каже: «Не зможете приїхати? Шкода, а я пиріжків напекла». Або ж, кажучи тост найкращій подрузі, вона часто плакала вже на середині промови. Іноді вона плакала, коли в кіно показували, як ображають невинних. Таня — не маленька дівчинка. Їй давно за 30.
Багато хто вважає її занадто м’якою, непристосованою до цього жорстокого дорослого життя. А хтось — просто ганчіркою.
Але ті, хто знає її давно, звичайно, так не думають. Вони знають, що колись рідко можна було побачити її сльози. Але коли вона занадто рано втратила багатьох близьких, бачила смерть й останні подихи тих, кого любила всім серцем, щось всередині змінилося.
Іноді сентиментальні люди — це ті, хто бачив і зрозумів більше за інших.
Оленку вважають везучою. Все у неї так, як має бути: і струнка, і розумна, і на роботі успішна, і діти ростуть виховані. Як так виходить? Та просто пощастило їй в житті.
Хочете, щоб і вам так пощастило? Займайтеся спортом, читайте книги, постійно вивчайте щось нове, не здавайтеся при невдачах, спілкуйтеся з дітьми і пояснюйте їм все докладно, любіть життя і працюйте, працюйте, працюйте. Все просто у Олени, хіба не так?
Артуру майже 40, а він не одружений. Ніби і симпатичний, і робота гарна, і шкідливих звичок немає. Вдома батьки моляться, щоб він нарешті знайшов дружину. На роботі теж постійно запитують, чи не знайшов він когось, бо “у них є якраз одна знайома”. Деякі просто думають, що він «того».
Артур би радий поговорити про філософію, уклад світу, про життєвий шлях людини і вселенське розмаїття людських душ. Про те, що він поки не зустрів рідну душу, для нього не є тягарем самотність і що кожному своє. Але замість цього зазвичай приходиться сказати: «Ні, ще не зустрів», «Ні, я не жінкофоб», «Так, помоліться за мене, зайвим не буде».
У кожного своє щастя. У одних традиційне і загальноприйняте, у інших — гучне і бурхливе, у третіх — тихе і незрозуміле. Незрозуміле масі, але не цій людині.
У Павла старенький автомобіль і звичайний одяг. Невдаха, що й казати. Ні нових гаджетів, ні модної зачіски. Мало говорить і постійно кудись поспішає.
А вдома на нього чекає любляча дружина і дві найбільш незвичайні дочки, які ні секунди не сумніваються, що їхній тато — найкращий.
Між улюбленою сім’єю, яку треба годувати і одягати, і суспільством, яке треба постійно вражати, він вибрав перше і жодного разу про це не пошкодував.
Для нього його найбільша удача вже сталася: він щасливий з тими, хто поруч, маючи те, що є.
Аня — мати-одиначка. Їй стає ніяково і навіть соромно, коли приходиться про це розповідати. Адже зазвичай від людей можна тільки і почути: «Залетіла? А голова де була?» або «Не змогла чоловіка втримати, а дитині без батька як?»
Ніхто з них не знає, що саме з цих варіантів або з інших сталося в її житті. Та їм і не важливо. Чомусь важливіше засудити і присоромити. Хоча повинно бути зовсім не так. Як би не склалася доля Ані й хто б там чого не зробив, вона виносила, народила і виховує дитину. Сама. Під дружний хор докорів малознайомих людей. Їй і так нелегко, то чому б нам не вимкнути режим судді та не спробувати стати на її місце? Тоді з вуст будуть литися зовсім інші слова: «Не знаю, що там у тебе сталося, але ти молодець, ти добре справляєшся», «Мати-одиначка? Я б сказала, мати-героїня!»
У кожної людини за плечима своє неповторне життя. З усіма його радощами і бідами, труднощами і рішеннями. Судити — дуже легко, спробувати зрозуміти — набагато складніше. Якщо ви не збираєтеся йти складним шляхом і розбиратися в долі кожної людини, яку обвинувачуєте, не варто взагалі робити жодних висновків. Швидше за все, ви помилитеся. Якщо вам не терпиться когось засудити — почніть з себе.
Слова не менше вчинків можуть поранити, спустошувати і руйнувати. А можуть підтримувати, надихати і рятувати. Будьте добрішими, коли це можливо. А якщо старатися, це можливо завжди.
Ми в Тутка погоджуємося з кожним словом автора. А ви згодні з такою думкою?
