Приходить час, і ти перестаєш…

Приходить час і ти вже не можеш бути такою наївною. І навіть трохи заздриш тим, хто може…

Ти не наводиш більше будильник на 6 ранку в надії, що прокинешся. Чи не прокинешся! Перестаєш думати, що колись закінчиш всі справи та розслабишся. Викроюєш для цього окремий час. І тут виявляється, що напруга не ззовні, а всередині.

Перестаєш приймати пасивну агресію за витриманість або життєву мудрість. Б’єш там, де треба бити. І з’ясовуєш, що приводів не так вже й багато. Не приймаєш більше відсутність за присутність. Бо присутність – це складно. А відсутніх людей більшість.

Починаєш довіряти своїй інтуїції. Розрізняєш вовків в овечій шкурі. Навіть дуже дорогій шкурі. Навіть якщо багато людей не розрізняють. Навіть якщо всі слова правильні, а рекомендаційні листи – у належному стані. Дивишся на посмішку і розумієш про що вона. Від однієї посмішки стискаються легені та перехоплює дихання, а від іншої серце розривається.

ТУТКА в TELEGRAM – не пропустіть найцікавіше

Перестаєш приймати захоплення за любов, а захисне спокушання за справжній інтерес. Бачиш крізь, через, глибоко. Перестаєш зачаровуватися. Бачачи прекрасне, пам’ятаєш про жахливе і з’єднуєш все це в людське, багатогранне. Не вдаєш більше добру фею або злу відьму, а визнаєш в собі звичайну чарівницю, чаклуєш за настроєм.

Перестаєш бити, коли підставляються і брати, коли погано лежить. Починаєш хотіти взаємності. Від близьких і від себе. Але перш за все від себе. Піднімаєш руку і відкриваєш рота, щоб за звичкою накричати, вдарити, але зупиняєшся за секунду, знаходячи сили для нового вибору. Кажеш “мені складно зараз це визнати і навіть побачити твою правду”. Ідеш не туди, де немає проблем, а туди, де ясніше і глибше.

Дозволяєш собі злитися на людей, але перестаєш їм мстити, знаючи, що всесвіт розбереться набагато краще за тебе.

Кажеш від серця і тебе раптом починають чути. А якщо серце мовчить, мовчиш. Менше сумніваєшся в своїй правді, залишаєшся зрячою, добре чуєш. Відповідаєш за свою думку і втрачаєш інтерес до того, щоб її доводити. Перестаєш шукати зовнішній орієнтир і абсолютну істину. Починаєш зіставляти внутрішнє і зовнішнє, визначаючи точку перетину.

Перестаєш знецінювати тих, хто тобі не подобається. А головне, перестаєш знецінювати і соромити себе.

Можеш підійти і витримати. Перепитати, пояснити ще раз, визнати свою неправоту. Перестаєш страждати і побиватися від того, що впав, а просто  встаєш, обтрушуєш порох, йдеш далі. Знаєш, що будь-яке почуття можливо пережити з плином часу і в довірі до своєї природи. Починаєш розуміти, що успіх, творчість, батьківство – це шлях помилок, які можна зробити за ту чи іншу плату, взяти досвід і продовжити. Помилки перестають бити так болісно, бо вони не летять в обличчя з натягнутою до межі рогатки твого ж перфекціонізму.

Все це колись приходить. Краще раніше, ніж пізніше. Краще з таким досвідом, який навіть, якщо і залишить шрами, але хоча б не вб’є. Розчарує, але не до межі. Забере юність, але подарує вміння підтримувати форму. І насолоджуватися своєю зрілістю.

Переклад Тутка за матеріалами