in , ,

10+ спогадів від інтернет-користувачів: як наші батьки були справжніми чарівниками у важкі 90-ті

Поки ти дитина, ти до кінця ніколи не зможеш зрозуміти батьків: які терпіння, злигодні й важку працю їм приходиться витерпіти. І вже потім, з часом, коли приходить розуміння, починаєш цінувати ту батьківську турботу. Добре, якщо батьки ще живі, щоб могти хоч на мить висловити їм свою вдячність.

Тутка приготував для вас справжні історії, після яких хочеться зателефонувати до батьків і просто подякувати їм. І обійняти.

  • Тато залишив сім’ю, коли мені було 7 років. Ми дуже бідували. Якось, повернувшись додому після прогулянки, я захотів їсти. Мама пообіцяла зараз щось приготувати, а сама похапцем нишпорила по хаті. Вона шукала продуктів, яких не було: все, що вона знайшла, — банку грибів та картопляний крохмаль… Швидко побігла до сусідів, та вернулася з порожніми руками. Вона приготувала мені млинці, такі картопляні оладки з грибами. Коли я повернувся за ще однією порцією, додала ще один, сіла і заплакала. Минули роки і я зрозумів, наскільки ми голодували.
  • На літо батьки мене завжди відвозили мене до бабусі. Коли підріс, захотів їхати сам. Тато з мамою хвилювалися, проте відпустили. На пероні настав момент прощання, й тато нишком поклав мені до кишені аркушика паперу: “Якщо буде дуже страшно — прочитай”. Сів до вагону: люди довкола чужі, провідник зробив зауваження… сльози набігли на очі, вийняв записку і прочитав: “Синку, не бійся — я у сусідньому вагоні”.
  • Ми з мамою та сестрою жили бідно. Навіть один льодяник на паличці на двох іноді ділили. Коли в моду увійшли гірські велосипеди, всі діти їх мали — захотів і я собі такий. Мама погодилася купити. На той час вона заробляла 1100 гривень, а він коштував рівно половину. Досі не можу собі уявити її любов до мене: пів зарплати віддати на одну річ!

Тато виготовив біонічний протез для свого сина

  • Тато розповідав, що в дитинстві ніколи не бився, ріс спокійною дитиною. Росту він був невисокого, спортом ніколи не займався, і я розумів його: “Кому там битися?”
    В 10-річному віці, коли я повертався зі школи додому, на мене напала вівчарка. Зуби оскаженілі, погляд хижий, раз — і я вже лежу на землі, тварина дико розриває мою одіж, ще мить — і з мене шматки полетять. З-за спини бачу, як від будинку летить тато: напівбосий, з цигаркою в зубах. Мить — і, як вправний регбіст, батько застрибує на спину собацюрі й валить тварину на землю. В цей момент я зрозумів, хто такий тато: навіть якщо він не вміє битися, за свою дитину він розірве навіть вівчарку. І то не одну.
  • Теплого травневого дня ішли з мамою додому зі школи. Йшли ми через парк, де матусі з дітьми ласували морозивом. В мене — слина тече, так хочеться й собі, та вигляду не подаю: знаю, що грошей немає. Мама помітила це, й запитала:
    – Івасю, сильно хочеш морозива?
    – Ні, — брешу, а сам очей з тих ласунів не зводжу.
    Ми перетнули кілька вуличок і зупинилися перед будівлею з вивіскою “Ломбард”. Через 10 хвилин мама повернулася звідти без обручки й без усмішки на обличчі. Той перстень — то було усе, що залишилося як пам’ять про тата.
    Ще вона придбала борошна, крупи, інших продуктів, і найголовніше — велику упаковку морозива.
    “Все одразу не їж, — попередила, буду щодня по трошки тобі давати. Йди мий руки”.
    У ванній мені на руки з крана лилася вода, а на кухні — рясні сльози з маминих очей.
  • Тато помер від раку. На моє 17-річчя він вже був досить кволим, схуд, не міг їсти. Верталася додому зі школи, і здалеку зауважила майже прозору особу, яка йшла мені назустріч. І несла в руках мої улюблені гербери. То був мій дорогий тато, для якого кожен крок був мукою. Та він любив мене понад ці терпіння.
  • 1987-ий рік, батьки — інженери, грошей — катма.
    Та на ранок в садочку мама пошила мені чудесний костюм сніжинки… зі своєї весільної сукні.

  • На початку 2000-них, коли я пішов до школи, навчання мені не вдавалося з перших днів: я очевидно відставав, припускався помилок, не вмів навчитися читати. Діти сміялися над моєю тупістю, а вчителька просила батьків перевести мене до спеціалізованого закладу.
    Тато не вірив у мої вади, а численні лікарі та аналізи підтвердили діагноз — дислексія. Тоді він залишив роботу й увесь свій вільний час присвятив моєму розвитку та здоров’ю. Школу я все ж закінчив “середнячком”, і став кваліфікованим дизайнером.
  • Тато з мамою робили моє дитинство неповторним. Щоранку під подушкою я рукою намацувала “Подарунки від зайчика”: то розмальовку, то льодяник, то книжку. А одного разу там лежала… морквина!
    Потім мама сказала: “Дитинко, зайчик більше не прийде, та він передав тобі ось це”. Подарунок — щедрий, записка — тепла. Та я не образилася: воно вже вдосталь потішило мене дарунками.
  • Мене страшенно дратувала одна мамина звичка: коли я ще був підлітком, вона притискалася губами до щоки, сильно цілувала і вдихала повітря. Я тоді починав курити й завжди хвилювався, чи не почує вона від мене цигаркового запаху. Але вже в дорослому віці я помітив, що роблю так само, коли цілую свою дівчину або собаку. І чим більше скучив, тим сильніше втягую повітря… Розумію тепер, що мама просто сумувала. Поїду сьогодні до неї, куплю щось смачне, хочу побути з нею разом!

  • Коли їхав у відрядження зі столиці, на перехресті побачив жіночку з тортом та квітами. Розпитав, куди їде, і взяв у автівку: підвезу…! Виявилося, їде до сина на день народження. Дорогою старенька не вгавала, лиш про нього й розповідала: який він добрий, розумний, роботящий… Посеред поля попросила зупинитися, я у вікно — безкрає поле. Дивлюся: бабуся до хреста попрямувала, посеред лану… Там лежав її син. В той момент хотілося все кинути й поїхати до мами.

Бонус

  • В 90-ті роки, коли розпався Союз, розпалася і наша сім’я. Тато не витримав труднощів й покинув нас. Мама залишилася сама з 2-ма дітьми, їй постійно затримували зарплатню. Ми незліченне число днів харчувалися млинцями на воді. Якось мама вийняла свою скриньку із коштовностями: обручкою, підвіскою, бабусиними сережками, прабабусиною каблучкою. Пішла. І повернулася додому з торбою харчів. Й на кухні почалася магія: помешкання заповнилося запахом пиріжків. Господи! Ми давилися вже тим запахом, та перепало нам лиш по одному смаколику! Решту мама загорнула в рушник, одягнула стару куртку й попрямувала з ними кудись в таку холодну зимову ніч. Повернувшись, так цілувала нас і плакала. Доля всміхнулася нам: вона продавала пиріжки обабіч траси, й біля неї зупинився директор кафе. Він, скуштувавши їх, запропонував їй роботу у своєму закладі! Я досі не можу забути картину того вечора: наші голодні-голодні, а мамині — сумні-пресумні очі. І стара куртка. І ті пахучі мрії, загорнуті в рушник. Парадокс цього світу: мама забирає в дітей їжу, щоб змогти дати їм тієї їжі ще більше!

За що б ви хотіли подякувати своїм батькам? Знаєте такі самі повчальні історії? Поділіться ними з нами.

Одного разу той, хто заподіяв вам зло, буде просити вас про допомогу…

20+ особливостей французів, які дивують всіх туристів