15 «підслуханих» історій, про які неможливо мовчати

Ми в Тутка цінуємо любов, гумор, добрі вчинки, та й взагалі все, що робить дітей щасливими і вважаємо, що про такі речі обов’язково потрібно розповідати.
Ось і на цей раз ми знайшли 15 чудових (а головне, життєвих) історій, про які неможливо мовчати.

  • Зустрів дружину після роботи, а вона говорить: «Привіт! А чого це ти без мене в кав’ярню ходив? І в книжковій крамниці був? Тітці Олі привіт передав?» Здивовано запитую, звідки вона знає, де я був, а вона незворушно: «У тебе на носі цукрова пудра, а пончики ти їси тільки там. Біля книжкової крамниці завжди роздають рекламні буклети, у тебе знову з кишені стирчать. І тітка Оля там по вівторках працює, отже, ти її бачив». Я цю жінку з її дедукцією змінювати ніколи не буду. Ну її до біса.
  • Відчуваю себе найщасливішою донькою на землі. Батьки постійно творять якусь… ось і слова не підбереш. Наприклад, коли мама вночі йде в туалет або попити води, тато підскакує, оперативно вивалює їй під ковдру гору книг або журналів, заправляє її сторону ліжка покривалом. Рівнесенько! І мовби нічого не сталося лягає типу спати. Приходить мама, бачить всю цю фігню, з криком: «Уб’ю, старий пердун!» – стягує з нього ковдру і кидається подушкою. Вони так бісяться хвилин п’ять-сім, цілуються і лягають спати далі. Мамі – 50, татові – 55. Хто там говорив, що дорослішати повинні всі?
  • Розмовляю з сином, 6 років:
    – Андрійку, назви прикмети осені.
    – Ну, пташки відлітають, листочки з дерев облітають, шини на зимові змінювати треба.
    – А прикмети зими?
    – Сніг іде, а шини змінювати вже не треба.
    Я в істериці.
    – Ну, а навесні що у нас?
    – Пташки прилітають, листочки розпускаються… ШИНИ ЗНОВУ ТРЕБА ЗМІНЮВАТИ!
    Чоловік росте!
  • Мій кіт врятував мені життя. Приймала ванну, він лежав в раковині й дрімав. Коли зрозуміла, що вода остигає, встала і ввімкнула кран з гарячою водою. Посковзнулася і впала. Прокинулась від того, що хтось мене б’є по обличчю. Виявляється, втратила свідомість і майже вже тонула, а котик сидів на бортику, кричав і відчайдушно бив мене передніми лапами, щоб прокинулася.

  • Дoчці майже 4 роки, дуже любить, коли гуляємо містом, слухаємо вуличних музикантів і кидаємо їм копійки. На дняx так гуляли і натрапили на барабанщиків: дoчка десь хвилин 20 пеpeд ними танцювала, спуcтила весь дріб’язок. Koли ішли геть – кожному роздала пo цукерці. Хлопці були щасливі.
  • Поїхала вчитися за 2 тисячі км від батьків. Розмовляю з мамою по телефону, чую на задньому плані дитина якась плаче. Виявилося, тато зображує тюленя, щоб я не сильно нудьгувала.
  • Вечір. Вокзал. Купую квиток на автобус. У гаманці – рівно на квиток. Тут автомат ковтає мої гроші і з кінцями. Нишпорю по кишенях у пошуках зайвих грошей. Голосно кажу: «Дідько, і де я на проїзд візьму?!» Відповідь з-за спини: «Великий брат допоможе тобі». Обертаюсь, стоїть бомж і простягає мені купюру. Ось! А кажуть доброти не буває!
  • Я абсолютно не люблю його жахливий суп. Але коли він його готує, я мовчки їм і посміхаюся. Адже одного разу, прийшовши раніше з роботи, я побачила, з якою любов’ю і з яким милим виразом обличчя він вирізав з морквини сердечка. Суп жахливий. Але любов велика.

  • Сиділи з подругою в кафе на літньому майданчику після спекотного літнього дня, дув легкий прохолодний вітерець. Пили вино і розмовляли про життя. Потрібно відзначити, що подруга у мене дуже симпатична. Тут офіціант приносить їй записку від хлопця через кілька столиків від нас: «Познайомимося? “Так” – посмішка, “ні” – сальто назад». Ну звідки ж йому було знати, що вона кандидат в майстри спорту з акробатики.
  • Мама подарувала мені щепу якоїсь квітки і сказала, що коли вона зацвіте, я зустріну свою долю. Вчора її зжер кіт. Задумалась…
  • У 2009 році усиновили дитину з дитячого будинку. Їй було 3,5 роки. Так як там не дають багато солодкого, дитина не знала смаку цукерок. І ось ми в супермаркеті і я кажу синові: «Ось тобі кошик – бери, що хочеш. Можеш покласти все-все-все. Куплю, що скажеш».
    І він вибрав з усього магазину пачку чаю, пачку сухарів і «кіндер». Сказав, що цього йому вистачить.
    Досі попросить грошей на кишенькові витрати – купить і несе все додому. Кажу: «Їж сам!» Та де там. Каже, треба поділитися.
  • На Хелловін вмовляли подругу піти з нами в бар. Вона не дуже любить тусовки, і вбрання лінувалася вигадувати. У підсумку переконав. Одягла халат, накрутила бігуді, взяла плюшевого ведмедика і пухнасті тапки. Була зіркою вечірки, посіла друге місце на конкурсі костюмів, народ з нею фотографувався.
  • Вступила до столичного вузу, довелося їздити на автобусі зі свого міста і на метро. В першу мою поїздку сподобався хлопець. До метро від автобуса буквально наввипередки бігли. Переглядалися постійно. Перший рік він мене завжди обганяв і, підійшовши до платформи метро, завжди дивився, чи встигаю я на поїзд. Ціле літо займалася бігом, навчила себе робити це швидше. Зима. Не змогла стриматися, вирішила, що пора вже познайомитися. Він вилетів кулею з автобуса, я трохи відставала, але піддалася, з розбігу стягнула з нього шапку і побігла повз метро по вулиці. Він як закричить: «Шапку віддай, мені холодно, я ж лисий!» Я розреготалася і, послизнувшись, впала, розбивши собі ніс. Цей придурок теж посковзнувся і впав – зламав руку.
    Ось як я познайомилася зі своїм чоловіком.
  • Мого пса друзі жартома звуть «Тато Тереза». Він не може пройти повз побратимів, яким потрібна допомога. Все почалося з того, що він втік взимку в яр і привів звідти чотирьох замерзлих цуценят і їх мамусю. Потім почав тягати кошенят. Зараз спеціалізується на смітниках: витягує звідти кошенят, цуценят. Будинки всіх вилизує, міг би, то певне і грудьми годував. А я потім вигодовую і роздаю людям плоди його геройства. І все-таки він молодець, пишаюся ним!

  • Одружені 5 років, але досі не можу сказати дружині, що я та людина, з якою вона сперечалася на форумі про «Гаррі Поттера» 2 роки. Боюся, приб’є.
  • Було мені років 15 або десь так. Мій дід працював конюхом у місцевому колгоспі. Дозволив він мені якось пізно увечері покататися верхи, щоб знав: я з кіньми на «ти». І ось скачу я галопом на улюбленому коні діда, пришпорюю, швидкість – 900 кілограмів м’язів під сідлом. І тут – бац! – кінь стає. Я йому: «Хей, давай!» – реакції ніякої. Перейшов на крок і все. І в якийсь момент у мене перед переніссям, в світлі далекого ліхтаря сусідів, з’являється перетягнутий поперек дороги алюмінієвий кабель. Якби кінь не пригальмував – мені голову б знесло точно. Коли я пригнув голову і ми проїхали це місце, кінь дав «кар’єр» у протилежний бік і більше я ним не керував. Ось так мені тварина врятувала життя.

Переклад Тутка за матеріалами