in , ,

500 годин прийомів у психотерапевта — жінка ділиться своїми висновками

Коли мені було 33, я вперше прийшла до психотерапевта. Відтоді в моєму житті сталося багато подій, частина з яких кардинально змінила моє життя. Зараз мені 40, і я впевнена, що прийняла найправильніше рішення у своєму житті, коли вирушила до психолога.

Тема психотерапії досі багатьма сприймається неоднозначно. Спеціально для своїх читачів Тутка розповість про свій досвід. Можливо, комусь це допоможе прийняти важливе рішення.

Щоб піти до психолога, не потрібна трагедія

У моєму житті не було драм. Ми з чоловіком були «перспективною» парою: квартира, машина, кар’єра в обох, яка швидко розвивалася. Зовні все було добре. Але при всьому цьому я постійно відчувала незадоволеність собою, ніяк не могла зрозуміти, що ж мені потрібно від життя. Мої близькі завжди були зі мною, але почуття страшної самотності регулярно мене душило.

Я часто плакала — зазвичай на самоті. Так не треба було нікому пояснювати те, чого я і сама не могла зрозуміти. Іноді на вулицях я заглядала у вікна чужих квартир, дивилася на незнайомих людей і думала, що у них чарівне, цікаве, просте життя, якого у мене немає і не буде. Я жила ніби уві сні. І це було страшнувато.

Не знаю, чи була у мене депресія: я нікуди не зверталася і ніхто не діагностував її. Мені просто було погано. Напевно, зі мною відбувалося те, що зазвичай називають «з жиру біситься». Скажу по секрету: біситися з жиру дуже важко.

Зрештою все стало настільки нестерпним, що втрачати було вже нічого. Мене накривала сіра безнадійність, стосунки з чоловіком псувалися, я не могла народити дитину, не могла знайти заняття до душі, бажань і потреб не було. «Гірше не може бути», — подумалося мені. У такий момент я і прийшла до психолога — симпатичного чоловіка приблизно мого віку.

Під час терапії зі мною відбувалися дивні речі

У той період я рідко виходила від психолога веселою.

Розповідати чужій людині про себе, свої почуття і думки було незвично і дуже важко. Довелося навчитися не прикрашати себе перед ним і собою. Майже неможливо було визнати, що мене, таку добру і позитивну, хтось злить, хтось дратує, а комусь я заздрю. Що я не ідеальна.

Це було так важко, що через пів року я почала сильно хворіти. Мене зненацька підкошували гнійні ангіни з височенною температурою, в здоровому шлунку з’явилися порізи, як від тупої пили, я задихалася від нежитю через грибок, який взявся нізвідки, у мене боліла голова, горло, на грудях ніби цегла лежала. Плюс до всього іноді свербіла шкіра і я шкрябалась. Здається, до повного комплекту не вистачало тільки холери.

Нехай би при цьому всьому на душі ставало легше, але ж ні — ставало дедалі гірше. Я ридала під ковдрою на канапі у психотерапевта, потім виходила, сідала в машину і починала плакати заново. Салон «Сітроену» покрився сніжком зім’ятих серветок. Я була схожа на величезний водяний міхур, який потрібно лише зачепити пальцем, щоб з нього полився цілий водоспад сліз. Це тривало місяцями.

Чому я продовжувала ці тортури майже 2 роки? Тому що навіть коли мені було так погано, я все ж відчувала себе живою. Відчувала, що більше не живу уві сні. Це була реальність, і вона була дорога мені навіть такою.

Вкінці тунелю все ж є світло

Мені більше не буває так погано, як тоді. Буває важко, але я можу з цим впоратися.

Здавалося, що цьому не буде кінця і краю. Що я так і проведу решту своїх днів в тузі, сльозах і ангіні. Але одного разу кошмар закінчився.

Через 2 роки я підходила до пішохідного переходу і раптом несподівано усвідомила: та мені ж добре! Так само, як колись було погано, дуже погано, — так тепер було добре і легко. Це розуміння було таким приголомшливим, що я не знайшла нічого кращого, окрім як знову заплакати. Тільки тепер це були сльози полегшення і радості. Я одужала.

Більше не хотілося заглядати в чужі вікна: у мене було своє життя, цікавіше від чийогось. Виявляється, непомітно у мене з’явилися бажання, мрії, проєкти й надії. Терапію можна було закінчувати — я розв’язала свої проблеми.

Але висновки деякі зробила.

1. Свого психотерапевта треба шукати

Мені пощастило, і я знайшла свого лікаря відразу. Те, що він чоловік, не бентежило: я ж ходжу до інших лікарів-чоловіків, то що може бути не так з психологом? Однак у всіх свої потреби, тому деякі пробують працювати з декількома психологами. Для гарного результату ви маєте співпасти, як два пазли, інакше не буде користі. Тому краще пошукати.

Є багато напрямків психології — психоаналіз, гештальтпсихологія, позитивна психотерапія, тілесно-орієнтована терапія та ін. Важливо знайти те, що підходить саме вам: нескінченний глибинний психоаналіз, який чудово працює зі мною, абсолютно не подобається моїм більш експресивним знайомим.

Мені здається, ті, хто каже «пробував — не допомогло», просто не знайшли свого фахівця. Або трохи злякалися по дорозі до нього. Адже зважитися змінити своє життя — це дуже страшно. Іноді зручніше страждати.

2. Полюбити психолога — це нормально

Кажуть, клієнт завжди трохи закохується у свого психолога. В певній мірі це так. Важко не перейнятися ніжними почуттями до людини, яка тебе незмінно підтримує, ніколи не засуджує і допомагає вирішувати виключно твої проблеми, ні словом не згадуючи про свої. Так вона ж ідеальна!

До класичної закоханості в повному розумінні цього слова не дійшло, але певна симпатія виникла: це неминуче. Приходити до симпатичного психотерапевта було просто приємно. Правда, я відкривала йому свої не найкращі куточки душі — це було прикро.

У мене весь час було відчуття, що він знає про мене трохи більше, ніж я сама. Це змушувало мене дивитися на нього знизу вгору, як на всезнаюче божество. Або на мудрого батька.

Згодом ставлення змінилося. Зараз це дуже близька людина, яка допомогла мені подолати багато труднощів. Таке не забувається. Але взагалі ми просто працюємо — давно і плідно.

3. Полежати на канапі у психолога — це не відпочинок

Моя мама думає, що я відпочиваю і розслабляюся, коли спілкуюся зі своїм психологом. Насправді ж в цей час я так напружуюся! Важко повірити, але це дійсно робота — справжня, важка.

Так, я не махаю лопатою в полі. Але розумова праця недарма часто оплачується вище, ніж фізична. І за свою роботу я отримую гарну винагороду.

4. Розповідати щось подрузі й психологу — різні речі

Люди часто говорять: «Як можна чужій людині розкривати душу? Їй же байдуже. А ось мені ти дорога і я завжди намагаюся допомогти». Так, і не так.

Своїх рідних і друзів ми зазвичай намагаємося не розчаровувати. Розповідаючи щось близькій людині, ми не відкриваємося повністю, щоб залишатися в її очах такими ж білими та пухнастими. Це відбувається несвідомо, така природа людини. Неможливо вимкнути цю опцію за одну мить.

Психолог — чужа людина. Ви важливі йому зовсім не так, як вашій мамі. І це прекрасно: він вас не знає з пелюшок, у нього немає очікувань, він не оцінює, і вам немає потреби берегти свій імідж. Завдяки цьому і з’являється можливість відкритися повністю і побачити свої помилки та досягнення.

5. Чарівної таблетки не буде

Як і всі люди, від психолога я чекала діагнозу, диво-таблетку для заспокоєння душі та інструкцію до щасливого життя.

Реальність виявилася несподіваною: психолог не тільки не збирався розповідати, як мені треба вчинити в тих чи інших обставинах, але і закликав мене саму думати про все те, що зі мною відбувається. Так це працює: доводиться своїм розумом доходити до якихось речей — психолог лише м’яко спрямовує в потрібний бік.

Виявилося, чарівна таблетка — це розповісти без прикрас самій собі про ситуацію, яка турбує, проаналізувати й навчитися дивитися на неї під різними кутами.

6. Близькі люди зазвичай ставляться до вашого психолога з підозрою

Ви та психолог — підозріла парочка. Незрозуміло, що і кого ви там обговорюєте. А раптом маму?

У терапії людина починає змінюватися, і це лякає. Іноді навіть сам пацієнт дивується з внутрішніх змін. Коли ви починаєте відчувати в собі сили й повставати проти того, що вам не підходить (а ви неодмінно починаєте), то ось тут і чується сакральне «він налаштував її проти нас», «вона стала якоюсь дивною», «у неї зовсім дах поїхав від цієї психології».

Але від змін, які відбуваються всередині, стає так легко і прекрасно, що цей сумний хор вже не важливий. Терапія цілюща для пацієнта і часто болюча для його близьких. Але ж переступаючи поріг кабінету психолога, ми вибираємо себе. Що, втім, і повинна робити психічно здорова людина.

Висновок: я хотіла, щоб мені просто не було погано. Але отримала набагато більше

На самому початку я написала, що піти до психолога було найправильнішим рішенням в моєму житті. Це дійсно так, і я шкодую тільки про одне: що не почала років на 10-15 раніше.

Мій психотерапевт не ставив мені діагнозів і не виписував антидепресантів. Я звичайний невротик з підвищеною тривожністю. Моє одужання відбувалося поступово. Просто непомітно для себе я навчилася усвідомлювати, що зі мною відбувається, чому і як зробити по-іншому.

За роки терапії я впоралася зі своїми тривогами, навчилася говорити «ні», залишила позаду нецікаву роботу і не найпотрібніших людей. Я зрозуміла, чого хочу, і отримала навіть більше. Змогла повірити в себе і знайшла роботу, про яку 7 років тому не сміла навіть мріяти. Ми з чоловіком переїхали в іншу країну, у нас народилася дитина.

Ні, я не стала просвітленою і всезнаючою. Досі раз на тиждень я спілкуюся зі своїм психотерапевтом — попри те, що вже понад 3 роки перебуваю в стабільному стані та спокійно можу обходитися без терапії. Але виявляється, пізнавати себе — це найцікавіше, що може відбуватися з людиною.

І кожному, хто відчуває, що щось в його житті йде не так, я бажаю сміливості та сил змінити це. Тому що воно того варте.

Сподобалось?

Відсутність часу для себе — найбільший жіночий ворог

РЕЦЕПТ: Пиріг з манкою на сковорідці