“Давили танками квіти і дерева у татовому саду. Смажили шашлики на нашій терасі, пили татові фруктові настоянки. Топили піч книжками і Алісіними малюнками”
... у нашому домі був штаб кадирівців
Дім моїх батьків. Дім, який тато збудував, коли я була вагітна. Дім, де пройшли перші роки життя моєї доньки. Дім, де мої батьки жили, а ми приїздили набиратись сил.
Раніше мало хто одразу розумів де воно – село Бабинці. А тепер дуже просто пояснити – воно між Бучею і Бородянкою.
10 березня моїм батькам пощастило виїхати звідти, і майже одразу контакт з селом був втрачений. Там не було ні зв’язку, ні світла. Зате там було багато непроханих гостей.
Кілька днів тому зв’язок з селом відновився, і ми дізнались, що в нашому дворі стояло 5 танків, а мразота жила в нашому домі. Вчора тато туди доїхав.
За словами сапера, який був з ним, у нашому домі був штаб кадирівців.
Дім вистояв – це велике щастя. Але дивитись на те, як його понівечили, – боляче. Нема таких слів і категорій, щоб якось це усвідомити.
Про викрадене нема сенсу навіть говорити – винесли все, що змогли.
Найбільше огидно не через забрані інструменти, телевізор чи велосипеди. А через те, що вони там взагалі були.
Давили танками квіти і дерева у татовому саду. Смажили шашлики на нашій терасі, пили татові фруктові настоянки. Топили піч книжками і Алісіними малюнками. Ходили по диванах і ліжках у своїх черевиках. Ножем приколотили до стіни ковдру, щоб не задувало з розбитого скла терасних дверей. Нишпорили скрізь, вибирали, псували, щось повикидали на вулицю. На кухонній шафці на згадку про себе вирізали ножем літеру V – як маркування їхніх танків.
На відміну від багатьох інших, нам пощастило – батьки живі, дім вистояв. Його можна відчистити, сад відновити. Але цей спогад з нами назавжди. Спогад про російських визволителей, які визволили нас від почуття безпеки.
