Голос криниці.

«Нашо криницю чистите, тож водопровод до хати підвели». «А чо вікна деревʼяні, а не пластикові, буде дути». «А нашо піч оставили, щоб місце займала».

Люди завжди знають як треба. Але чи знають вони, що знецінюють і втрачають.

Джерело: facebook-допис Оксани Кукоби

Криницю нашу баба завжди оберігала.

Над нею стояла збудована зелена кринична хатка. Двері на клямці, аби кіт не вскочив, або хтось мило не вкинув. Чому саме мило я не знаю.

Ввечері був процес набиранням води в усі можливі ємності. Потім воду врочисто роздавали худобі, використовували на хатні потреби і на миття дітей.

Воду з криниці берегли і не розливали без потреби. Нетому, що її була мало, чи за неї треба було платити. Ні, вода просто була цінною як хліб, земля, глина. І про це не треба було говорити, це всі знали.

Помідори поливали квартою з відра, а не шлангом, для прання темного баба часто брала дощову воду, бо вона мʼякша. Боблятися зайвий раз у воді не дозволяли.

Води всім вистачало: людям, землі, худобі.

Зараз вода зникає.

Може вона йде з криниць, бо перестала бути цінною?

В селі тепер є водогін, про якість води в ньому можна лише гадати, але платити за неї треба.

Тепер вода має реальну цінну, але втратила цінність.

Ми почистили нашу криницю, дістали з дна дві тачки глини і не викинули, а підмастили нею хату.

Першу добу можна було навіть почути як вода прибуває в криницю. Я записала її голос і час від часу слухаю.

Для мене ця вода цінна. Мене навчили її любити змалку. Тому я хочу зберегти все те, що зробило мене тою, ким я є.