Медсестра — вічно й назавжди

Я ніколи не буду такою, як колись. Межую на грані безумства. Дещо непослідовна і невротична. Повністю у своєму світі. Я — жінка, дружина, дочка і друг. Але понад все це я — медсестра, вічно й назавжди.

Я не янгол

Я сиджу перед чистим екраном комп’ютера, сповнена твердого переконання. Звісно, мені треба написати слова, звернені до 19 мільйонів медсестер світу, а часу для цього — обмаль. Вони — моя банда, моя команда, моя сім’я — часом повністю непослідовна, але вже яка є.

Цікаве
Loading...

Думаю, небагато на світі таких професій, де в один момент колеги кричать одне на одного, а через мить — вже жартують. Як вже ішлося вище, наші щоденні обов’язки уподібнюють нас до служби спецпризначення “Морські котики”, лише у сфері здоров’я. (“Морські котики — ориг. з англійської Navy Seals – елітний спецпідрозділ США, який працює в диверсійних та розвідувальних операціях — прим.перекл.) Саме визначення вказує на те, що медичні сестри працюють в надзвичайно стресовому середовищі, щодня переживають важчі життєві ситуації, ніж инші люди впродовж цілого життя. Кожного Божого дня ми здійснюємо працю любові.

Однак наша таємниця така: медсестри — не янголи Божі, які служать та помагають на Землі. Ми не ті смиренні, лагідні та милі душі, що, вибачте на слові, цілують “сіднички”. Ми не носимо накрохмалених білих шапочок і вичищеного взуття, як змальовують у книжках. Тим більше не одягаємо мереживних шкарпеток. Нашу професію оспівали й прославили, розмістити на п’єдесталі не гірше инших видів діяльності, тоді як справжнє її визначення перевершує перелік того, ким ми насправді не є.

Наш маленький брудний секрет

Простим людям важко уявити, яких зусиль вимагає кожна наша зміна. Всі скажуть: так, важка професія (але не зможуть відчути ноги, мов свинцеві, біль в спині та, нарешті, біль у серці). Інші скажуть: “Так, я хотіла б стати медсестрою, але я не до такої роботи”. Ми мило посміхнемося і мовби недвозначно відповімо: “Так, робота не з легких, але непогана”, справді не ображаючись, бо розуміємо: більшість людей не змогла б знести того, з чим ми щодня маємо справу. Треті наполягатимуть, щоб ми залишили медсестринську справу і пішли вчитися на лікарів. Ми дуже поважаємо останніх, але не хотіли б ними стати. Пацієнти цінують нас саме такими, якими ми є, і це відчуття варте щоденних самопожертв та безчисленних піґулок, які щодня розносимо хворим.

Жоден з вас не може проникнути в нашу таємницю: пацієнти та їх родичі, чоловіки та дружини, батьки та діти, колеги та друзі. Навіть якщо б вони спробували, то ніколи б не змогли зрозуміти духовну і тілесну ширину та глибину самопожертви медсестри. Хтось засумнівається — а що, це настільки важко? Та ви працюєте лиш три зміни на тиждень? Хіба не маєте постійних стажувань і надбавок до зарплати? Наша робота важча, ніж ви можете собі уявити, значно суворіша і реальніша, ніж ви собі гадаєте. Коли стається неймовірне, і ми стаємо частиною цього — медсестринська справа стає найнеприємнішим наркотиком.

Сталося чудо! – вигукують родичі.

Так працює сучасна медицина! – зроблять висновок лікарі.

А ті, хто втаємничений чи бодай трошки знає суть справ, зрозуміє, що не чудо врятувало ваших рідних, а постійний та безперервний догляд самовідданої, холоднокровної та проникливої медсестри. Знаєте, яка наша таємниця — ми рятуємо більше життів, ніж усвідомлюємо; виправляємо більше прогріхів, ніж думаємо; вміємо відчувати найтонші нюанси й відвертати найгірше. Роботу медсестри часто порівнюють з покірним служінням, приправленим альтруїстичним співчуттям. А наш секретик такий: брудні й вульгарні жарти, сарказм, ми зухвалі, хитрі й розумні — зможете таке розгледіти? Звісно, ми не черниці в медичних халатах. Ми можемо мститися, робити зло, можемо поглинути вашу молодість і зруйнувати репутацію. Ми так далеко від картинки, яку ви собі змалювали.

Ми — люди

Ми — люди, ми припускаємось помилок, лаємося з іншими, вибухаємо емоціями. Проте маємо обов’язок: щодня ми стаємо на прю зі своєю ідентичність — не веду мову про чоловіче чи жіноче єство — ми відвойовуємо своє медсестринство, щоби воно не було лише ім’ям на бейджику, а набуло справжньої вагомості, як “Червона літера”.

Ми перебуваємо на етапі безперервної боротьби: з лікарнею, хворобою, сутністю життя і смерті, колегами, сім’єю і самими собою. Вранці чи ввечері, прийшовши на зміну, ми виконуємо більше, ніж роботу – 99% цього змагання ти віддаєш іншим, тоді собі заледве залишаєш 1%. Ми — люди, ми вразливі, п’ємо багато спиртного і куримо, на вечерю перекушуємо шоколадками. Ми тягнемо ваші речі в палату, бо більше немає кому і летимо, справді летимо, а не йдемо, коли їде швидка. Тому прошу вибачення за кросівки, невідповідну поведінку, ми так шукаємо сьогодні співчутливих і добрих людей, — але я не вибачаюсь, що ми — медсестри. Приймайте нас такими, якими ми є — красивими й потворними, кожен сантиметр нашого єства — бо ми теж не обирали цього шляху: навіть змагаючись з собою, бажання бути медсестрою переможе. Воно просочиться у кісткову тканину, проникне в душу. Ви жертвуватимете частиною себе невідомим людям, і це буде для вас найлогічнішою справою в житті.

Хоча це нерозумно — воно межує з божевіллям. Ми стаємо надто емоційними, невротичними, надто турботливими та жертвенними. Я спробувала себе у дев’яти різних професіях, проте це почуття мене здолало. Я ігнорувала його, боролася з ним, однак медсестра виринула нізвідки й огорнула мене собою. А що тепер? Я вже ніколи не буду колишньою. Я межую з божевіллям, стала дещо нелогічною, дуже нервовою і самовідданою. Я — дружина, дочка, друг, а ще я — медсестра. Безповоротно і до кінця життя.

За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів

Завантаження...

Пов'язані статті

Back to top button
Close