Ми провели 15 днів у повній окупації. Під Гостомелем. 14 ночей у підвалі за +5.

Ми провели 15 днів у повній окупації. Під Гостомелем. 14 ночей у підвалі за +5. На другий день зник зв’язок, на третій – світло. Без світла, без газу, без опалення, ліків та бензину. Ми були відрізані від усього світу.

Ми не могли виїхати. Нас не випускали. У сусідньому селі розстріляли родину. У нас убили друга, який роздавав їжу мирним жителям.

У друзів у ці дні померла мати. Її винесли та поклали на лавочку у пакеті у Гостомелі. Її досі не поховали.

У наш двір влетів товстий уламок від граду. Ми чистили мітки для авіації на нашому газоні. Адже вони літали над нами щодня.

Їх установки стояли в лісі, де я гуляла з собакою «до» і щовечора я завмирала біля вікна, де можна було зловити зв’язок. І віконні рами штовхали мене від цих страшних вибухових хвиль.

Я навчилася розрізняти звуки – розриви вакуумних бомб, градів та ураганів, польоти винищувачів, військових літаків та алігаторів. Коли було «тихо», ми готувалися морально до нових бомбардувань.

9 березня вони ввалилися до нас у дім. 13 підготовлених, одягнених до зубів кадировців. З рудими бородами, спорядженими до зубів. З ПЗРК за спиною і потертими кулеметами. В георгієвських стрічках, на спинах з надписами “розвідка”. Вони вирвали хвіртку, увірвались в будинок за секунду, рухаючись по-спецназівськи, вриваючись у кожну кімнату. Це пекло тривало не більше 30 хв, але здавалося вічністю. Вони забрали телефони, мисливську зброю. Вони погрожували батькові. Це було останньої краплею. Ми ризикнули виїжджати. Більше не можна було залишатися.

Найстрашніше було наважитись на евакуацію, адже зеленого офіційного коридору до нас не було. А відео-підтверджень про розстріли було багато. Я розуміла, що цей день може бути моїм останнім. Я прийняла рішення і наважилась.

Ми виїхали. З білими прапорами, які ми пошили з простирадл та швабр. В колоні з 4 машин. З дітьми і немовлям, у якого закінчилась суміш і він був на межі смерті. Від кількості техніки і воєнних німіли руки.

Я побачила все… обвуглені, обмерзлі тіла, розстріляні цивільні машини, розбиту техніку. Ми зупинялися щоразу на узбіччі, коли на зустріч, на шаленій швидкості гнались колони ворожої техніки. Ми навчилися по справжньому молитися.

Зараз я не можу слухати музику. Мене подразнюють гучні звуки. А в тиші – відчуваю страшну напругу. Постійно чекаю, коли прилетить. Було все: страх смерті і голоду. Віднімало ноги. Я не могла відновити дихання після чергового бомбардування.

Ми залишили все, але ми вижили.

Джерело