Обсесивно-компульсивний розлад: уся правда про нього. Насправді це не так смішно, як показують по ТБ

Обсесивно-компульсивний розлад (ОКР) – це комплекс нав’язливих думок (обсесій) і обов’язкових ритуалів (компульсій), якими людина намагається захиститися від цих думок. Вчені сигналізують, що на сьогодні він є одним з найбільш розповсюджених видів психіатричних розладів і кожна сорокова людина на світі страждає на нього.

За цього стану особа знаходиться в постійному стані тривоги, її мучить страх за майбутнє, а ще насідають загрозливі думки, що з нею чи з близькими людьми станеться біда.

Тутка так перейнявся цією бідою, що хоче сьогодні розповісти історію однієї жінки, яка на собі переконалася, чим цей тривожний розлад небезпечний.

Ніде правди діти, мені теж дуже подобається серіал «Теорія Великого вибуху»: харизматичний Шелдон Купер своїми милими витівками допікає людям, забороняє сідати на його місце, складає розклад для всього на світі й встановлює термостат на 18 °C. Всі сміються. Хоча в житті десь не до жартів.

Ще з дитинства я росла вразливою, доброю дитиною, яка дбала про добре самопочуття кожної ляльки чи іграшки. Щоб вони були щасливі, їх треба було щоразу складати на місце. Якщо ведмедик чи інша забавка лежали на підлозі, мене охоплювала паніка та страх, і я чимдуж клала їх на звичну поличку.

Згодом я почала думати, що в інших предметів теж є душа: якщо випадково вдарити стілець, йому буде боляче; його треба погладити й обережно покласти на місце. Якщо цього не зробити – стілець «пригадає» мені все це, в невідповідний момент зламається або просто може статися щось ще.

Стілець. Затаїть образу, пригадає, відімстить. Все нормально, так буває.

Моїм життям керували довколишні речі й із віком з тривожністю ставало важче боротися. У 15 років стався один випадок, який запам’ятався. У нас вдома була газова плита, і взимку ми вмикали її, щоб у квартирі було тепліше. Якось вранці я вимкнула газ і пішла до школи. Через 10 хвилин після початку першого уроку я зірвалася і побігла додому перевіряти: я була впевнена, що мій будинок вже згорів дотла. Зайшла додому, переконалася, що плита вимкнена, пішла назад до школи… На півдорозі знову рвонула додому: засумнівалася, що якісно перевірила.

А заразом мене опанувала неймовірна тяга до симетрії: йду, бувало, по кімнаті та вдарюся мізинцем на одній нозі. То обов’язково мала вдаритися і мізинцем на іншій. Попри страшний біль оті внутрішні роздирання були значно страшнішими.

Яскравий епізод стався на тренуванні з волейболу: я невдало прийняла потужну подачу й зламала середній палець на правій руці. Звісно, тренування я продовжувати не могла і сіла на лавку запасних. Через кілька хвилин упіймала себе на тому, що методично стукаю кісточкою середнього пальця лівої руки об стіну і вже розбила його до крові. Батькам нічого не розповіла: отримала травму на тренуванні – з усіма буває.

Проблема загострилася, коли я переїхала навчатися в інше місто і почала жити сама. Оскільки на мене лягли всі хатні та домашні клопоти, ранковий обхід квартири займав у мене значно більше часу. Так я почала пропускати пари, запізнюватися на них, не могла нормально готуватися до іспитів. Мене переслідували нав’язливі думки, що в мене вдома станеться пожежа, потоп, вибухнуть розетки. Заледве я закінчила університет, а вже втратила першу роботу. Там мені за постійні спізнення вказали на двері.

Так я повільно зрозуміла, що занапащу своє життя, і почала шукати кваліфікованої помочі.

У 22 роки я нарешті вирішила звернутися до фахівця. Психотерапевта знайшла за відгуками в Інтернеті. Ми з ним спілкувалися кілька місяців, він призначив мені курс заспокійливих і порадив «постаратися приділяти менше часу нав’язливим ідеям і більше відпочивати». Психотерапевт з нього був не дуже.

А ось другий лікар, до якого я потрапила, майже відразу все зрозумів і пояснив, що в мене саме ОКР: виявилося, що з цим можна нормально жити й навіть будувати стосунки. Головна (і найскладніша) частина терапії полягала в поступовій відмові від своїх ритуалів. Виходиш з квартири, зачинивши двері – і не повертаєшся перевірити, як би не хотілося. І це були найстрашніші моменти, які мені доводилося переживати: в голові проносилися десятки страшних сценаріїв, які обов’язково повинні були статися, тому що я забула покрутити ключ в замку.

Особисте життя досі не налагодилося. Я не хочу впускати нікого на свою територію (“він мені все перекине догори дриґом”), та й на чужу не дуже хочеться сунути носа (“у нього там все догори дриґом”). Декотрі хлопці, з якими я хотіла зустрічатися, витримували моїх тарганів, але далі за одне побачення справа не доходила. Якось на побаченні я так захотіла симетрично розкласти посуд на столі, що захопилася й прослухала все, що мені казав мій хлопець. А він лиш скрушно похитав головою, встав і пішов. Хоча дуже мені подобався.

Уже багато років по тому я почала собі замислюватися: чому батьки нічого не помічали? І в мене є одне логічне пояснення: збоку все виглядає як непереборна тяга до порядку і чистоти. Хіба ви не хотіли б, щоб ваша дитина була охайною і без зайвих нагадувань сама прибирала в кімнаті? І це справді так, але зараз я дуже шкодую, що ще школяркою не розказала мамі про свою проблему. Вона обов’язково б мене зрозуміла і набагато раніше вмовила б звернутися до лікаря.

Зате через 4 роки боротьби з розладом я можу гордо визнати: мені стало легше. Зараз я роблю тільки декілька спрощених ритуалів і тепер вчуся відмовлятися від них взагалі. Щоб вгамувати потребу в симетричних відчуттях, мені більше не треба, скажімо, битися об ліжко іншою ногою. Я намагаюся не казати при колегах або знайомих про свій діагноз, тому що деякі починають давати дуже смішні запитання: «О, а гостей на порозі квартири дезінфікуєш?», «А тарілки за кольором розкладаєш?». «Так, — думаю я. — І не тільки тарілки».

Якщо ОКР є у когось із ваших близьких

Насправді обсесивно-компульсивний розлад – це насамперед гіпертрофований страх за себе і близьких, який важко назвати звичайною тривожністю. Ти буквально божеволієш, коли випадково торкаєшся до попільнички, тому що тепер в тебе обов’язково буде рак легень. І більшість людей з таким розладом прекрасно усвідомлює, що онкологічні захворювання не передаються через руки та попільнички. Але ти просто не можеш змусити себе в це повірити.

У вас не вийде переконати людину з ОКР, що з нею все буде добре і мити руки по 40 разів на день необов’язково. Проблема в голові – ви можете тільки підтримати свого друга і порадити доброго лікаря. Головне не відвертайтеся і не смійтеся над чужими дивацтвами. Просто будьте поруч.

Facebook Коментарі

Пов'язані статті

Back to top button
Close