Прийомна мама розповіла, як це — взяти в сім’ю дитину з дитбудинку

Хто забирає дітей з дитбудинків? Люди, які не можуть мати своїх малюків? Великодушні багатії? Виключно зірки й іноземці? Насправді ні. Прийомних дітей найчастіше беруть прості сім’ї та прості люди, такі ж, як ми або як ви. Просто ці люди розуміють, що діти не повинні рости за державними парканами, тому готові жертвувати особистим комфортом, щоб хоча б одній сироті дати шанс на нормальне життя.

Одна з таких людей — Дар’я Могутня. Вона взяла під опіку Василину, коли тій було 2 роки. Даша не вважає себе ні героєм, ні чарівником, ні суперлюдиною. Не перебільшуючи та не применшуючи своїх заслуг, вона просто і щиро розповідає про те, як її сім’ї живеться після цього відважного кроку. А ще вона допомагає матусям, які потрапили в складну життєву ситуацію, впоратися з труднощами, не відмовляючись від дітей. Тутка просто не міг не розповісти її історію.

Цікаве
Loading...

У моєму особистому щоденнику є записи з 2008 року про те, що я хочу прийомну дитину

Мені тоді був 21 рік. Звідки це прийшло — невідомо. Може тому, що бабуся з дідом працювали в спецшколі з сиротами і я крутилася там поруч із ними.

До дій перейшла ближче до 25, вже заміжньою. Почала з волонтерства, потім спілкувалася з реальними матусями на форумі, читала, насичувалась інформацією, напрошувалася в гості, знайомилися їздили з чоловіком.

Переглядала бази даних, документальні фільми, з’їздила волонтером в дитячий будинок. Після цього народився наш перший син Лука, і думки про «усиновлення» відпустили.

А потім у сина почали різатися зубки. І я замислилася: а хто в дитбудинках дітей гойдає, коли нестерпно боляче? Ось Лука прокинувся посеред ночі, злякався, кричить, мене загубив. А який жах відчувають ті діти? Адже вони теж кричать. Але Лука знає, що я прийду, що я є. А вони якщо й інстинктивно розуміють, що хтось повинен бути (мама), то усвідомити цього не можуть. І мама не приходить.

Загалом, знову повернулися ці думки.

Коли я завагітніла, згадалася світлина однієї дівчинки. Їй 8 років, і було написано, що вона не чує

Дзвоню в її орган опіки та піклування, мені диктують діагнози. Виявилося, у неї був слуховий апарат на одному вушку — отже, слух хоч трошки, але був.

Іду в ту організацію. Літо. На 7-му місяці вагітності. І мені — відкоша. Мовляв, ви подуріли, йдіть народжуйте свою дитину і не робіть дурниць.

Потім мені телефонували з нашого місцевого органу опіки, запропонували хлопчика 8 місяців і сестру 10 років. З хлопчиком ми познайомилися і написали відмову: і вік не підходив, і хлопчик взагалі нас не зачепив, та й куди мені до Луки ще хлопчика, який не вмів ходити, а головне, що з сестрою ми б навряд чи впоралися. У нас в місті немає таких психологів, які могли б допомогти з її психологічною травмою.

Чоловік після таких оглядин сказав, що він, напевно, ще не готовий. Я теж охолонула, хоча і далі телефонувала, розпитувала про різних дівчаток.

Чоловік, до речі, весь час зберігав теплий нейтралітет

Він казав, що хотів би колись прийомних дітей, але після своїх, не зараз. Він більш тверезо дивився на речі: однокімнатка, грудний син, я не працюю.

У результаті ми переїхали в орендовану двокімнатку (в однокімнатній квартирі з прийомною дитиною ми б збожеволіли). Я почала працювати віддалено.

Про Василину ми дізналися, коли знайома з форуму скинула посилання на її анкету

Мовляв, подивися на дівчину, але, здається, з братом в парі влаштовують.

І дійсно, у базі даних було зазначено, що брати/сестри є. Зателефонувала в опіку її міста, сказали, що брат був, але його вже усиновили. Зазвичай дітей не розділяють, але коли одна з них — інвалід, іншій дають шанс потрапити в сім’ю. Ну ось наша — інвалід з ДЦП, і ще купа інших діагнозів. Телефоную, уточнюю: хоча б з опорою стоїть? Відповідь: ні, вона лежача…

Але я не дарма сиділа стільки на форумі: з досвіду інших матусь знала, що треба їхати та дивитися на кожну дитину. Якщо не собі візьмемо, то хоч іншим розповім. Я вмовила чоловіка просто поїхати подивитися тільки на цю, і все — обіцяла відчепитися на рік. Ну на пів року точно.

І ось ми там. Чоловік з Лукою в коридорі, мене головний лікар бомбить діагнозами та невтішними прогнозами у своєму кабінеті. Киваю, підтакую, а сама — покер фейс. Голову зносить.

Боюся голову повернути, не поспішаю. Повертаю — на Луку схожа. Кличу чоловіка, по дорозі шепочу про схожість. Йдемо в ігрову. Василину веде за руку вихователь.

– О, то вона не лежача?
– Нещодавно почала ходити.

Ну ось подивилися. Чоловік бачив її один раз, під час першої зустрічі, потім тільки на відео, що я для нього знімала, і коли забрали. Я — п’ять разів. Нічого всередині не відгукувалось. Просто ми зрозуміли, що ми могли б стати їй батьками. Стали.

Спочатку я, звичайно, хотіла врятувати сироту. Їм же там погано! Треба терміново взяти та ощасливити сім’єю!

Я ж знала всю теорію. Здавалося, що переді мною немає нездійсненних завдань — просто взяти й любити…

У базі даних переглядала тільки гарненьких діток та щоб мама була позбавлена батьківських прав. Ридала, коли переглянутих мною сиріт забирали в сім’ї. Це ще навіть не маючи документів на руках, навіть до проходження Школи прийомних батьків.

І не те щоб засуджувала, скоріше не розуміла тих прийомних матерів, які не любили своїх дітей, але жили та виховували. Зараз я думаю: а що ти хотіла? Щоб вони місяць пожили з дитям — і такі: «Ага, щось не полюбила, треба цю здати, може іншу полюблю»?

Я вважала, що любов приходить сама по собі. Але потім я вже спокійніше дивилася на дітей без статусу, розуміючи, що батьки виправляються дуже рідко, а діти ростуть там занадто швидко. Потім почала звертати увагу і на не дуже симпатичних, а потім й інваліди перестали мене лякати.

Хтось мусить брати інвалідів. Чому ж не ми?

А ще я раніше думала, що ось візьму дитину і буду всього її навчати, а вона, зрозуміло, з радістю навчатиметься

Що я буду заповнювати порожнечу обіймів і поцілунків, а вона буде з вдячністю приймати це. Я буду любити її, а вона мене у відповідь.

Я дуже не замислювалася: а коли мусить прийти ця любов? У моїх мріях мене мало бахнути громом і блискавкою, ну або хоча б мав приснитися віщий сон. Дурепа.

Все виявилося набагато простіше, буденніше і без романтики та знаків згори. Побачила анкету, зателефонувала, відвідала п’ять разів, підписала згоду, забрали. Тепер годую, співаю, мию, реабілітують, хвалю, лаю, пригортаю, дратуюся, вчу, виховую, соціалізую, розвиваю.

Так і живемо.

Все ж таки у нас з Василиною було лиш п’ять зустрічей, і мені не було коли плакати під час них

Мені потрібно було одержати максимум інформації. Аутизм є? Навчатись буде? Чи потягнемо ми її?

В наші дні ти навіть перед тим, як вийти заміж, десь зо три роки пізнаєш майбутнього чоловіка, живеш з ним, а потім приймаєш рішення. А прийомна дитина — це як чоловік в старі часи: привела додому і живи. Вчися розуміти, розпізнавай характер, вчися любити.

І якщо з чоловіком це — пристрасть, хімія, то тут гормонів немає. Ну в мене не було. Може, з немовлям спрацювало б, не знаю. Жалість лиш є, але і вона швидко розчиняється.

Дивіться реально на життя. Так, любов — це сенс, це мета. Але любити — це дієслово. Це робота. Це щоденна праця.

Бери й люби.

Чим більше від неї віддача, тим легше мені морально.

Але всі погодяться: важко грати в одні ворота, коли у відповідь тиша …

Після купання у нас «Лялечка» – замотую в махровий рушник і гойдаю на руках. Ну і просто підбігає: «Нумо обіймімось», «Нумо поцілуймось». Не просто механічно повторює, а виявляє бажання цього. І обов’язково у дві щоки, одна не підходить.

Тимофія, нашого молодшого сина, теж гладить, цілує. А в рідкісні пориви й з Лукою бувають обіймашки. Ну з чоловіком — це само собою.

Отож дівчина у нас ласкава.

Взагалі, діти з дитбудинків відрізняються від тих, хто зростає в сім’ї

І у зв’язку з цим дуже часто чую і бачу такі слова: «Що ж з ними роблять в дитбудинку, що такими діти стають?!»

Ми не беремо випадки якогось неймовірно жахливого ставлення до дітей, ми говоримо про середньостатистичну установу. Справа ж не в дитбудинку. Копайте глибше.

Я забираю вас від чоловіка, від дітей і поміщаю в які-небудь умови. Вас там абияк годують, абияк одягають, займаються з вами абичим, а ви все чомусь марнієте. Чи правильно сказати: «Який жахливий заклад! Що за люди там працюють?» Ні. Справа ж не в тому, хто вас оточує, а в тому, кого поруч немає. Не може ніякий персонал, і навіть найбільш кваліфікований, адепт Петрановська замінити матір. Найбільшу найгіршу матір.

Василинка до 4 місяців розвивалася нормально. Коли її забрали, вона, мабуть, просто заморозилась. У 2 роки дитина пішла. Не говорила. Не сприймала, коли до неї зверталися.

У багатьох дітей вмикається переконання «мами немає — немає задля чого жити». Немає для кого рости, немає для кого старатися.

Біологічна мати у Василинки майже моя ровесниця. Четверо дітей. Позбавлена прав через пристрасть до алкоголю

Мені не важко не тримати на неї образи та зла, тому що навмисної шкоди, наскільки я знаю, Василині вона не завдавала. А щодо того, щоб засуджувати… О, раніше б я сказала: «Якщо не кинула пити, отже, так треба було. Захотіла б зав’язати пити — кинула б!»- і тут така я, з почуттям власної гідності, в білому пальті… Але мені вже не 21 і не 25, життя вже надавало щигликів по носі, і влазила я саме в те, що засуджувала і від чого зарікалася. Це така дуже корисна навичка, яку можна тренувати — не засуджувати. Але ж і складна.

Щодо моєї напівсвятості. Легко бути великодушною, живучи з чоловіком. Коли є плече, прибуток, благополуччя. Могла б я знайти її і спробувати допомогти їй? Поговорити, витрусити все дурне з її голови, відправити на реабілітацію? Могла б. Але я цього не роблю. І я не хочу, щоб вона забирала Василину. Справді, я, швидше за все, буду ревнувати і відчувати неприємні почуття, коли я (удар кулаком в груди) виховала, а дочка буде панькатися з цією, яка не брала ніякої участі в її житті…

Але це моє. Насправді не важливо, що я там буду відчувати. Головне, як буде цю ситуацію сприймати Василинка. І якщо вона захоче сама познайомитися, спілкуватися, доглядати за нею в старості, то це буде означати, що ми виховали гарну людину. Ту, яка вміє прощати, піклуватися, любити.

Не бійтеся брати прийомних дітей

Поки ми живемо, може варто трохи менше розмірковувати і трохи більше діяти? Кажу це і собі в тому числі.

На сторінку Дарини підписано майже півмільйону читачів. Багато з них наважилися на усиновлення саме завдяки її підтримці. Розкажіть, а ви колись замислювалися про те, щоб стати прийомним батьком? Або, можливо, серед ваших знайомих є люди, які вже зважилися на цей крок?

 

Автор: Дар’я Могутня

Залиште свій коментар

коментарів

Завантаження...

Пов'язані статті

Back to top button
Close