Прочитайте цей текст, якщо ви картаєте себе за «Нічогонероблення»

Про те, чому сьогодні всі одержимі ідеями “доблесті та звитяги”, як це отруює нам життя і що з усім цим робити.

Ми живемо в нарцисичному суспільстві — це суспільство, для якого мірилом оцінки іншої людини є її успіх. Ми заражені цим вірусом. Нас з дитинства переконують в тому, що ми мусимо бути кращими, мусимо добре вчитися, мусимо перемагати на олімпіадах і демонструвати гарні результати. Дитина виростає у дорослу людину, яка вважає, що без своїх успіхів, без медальок і без порівняння з іншими людьми вона — нікчема, «ніхто».

Що це за манія — прагнути до ідеального успішного життя?

Ці корені нарцисизму витікають з дитячого досвіду, де дитину порівнювали, вимагали успішних результатів, здобутків, і казали: якщо ти будеш успішним, ми тебе будемо любити, а якщо принесеш двійку чи трійку, то ми тебе любити не будемо.

А далі людина просто біжить в загальній гонитві переслідувань за тим, щоб бути «як усі». Бо якщо вона не буде «як всі», то випаде зі спільноти, її можуть висміяти. Цей страх включає «первісні» реакції: якщо я буду не в соціумі, я залишуся голодним і помру в злиднях, на холоді та голоді.

Який зворотний бік всього цього успіху

Найчастіше про це пишуть люди, які вже пройшли через кризи. Вони можуть розповісти: друзі, насправді успіх — це важка ноша, і якщо ви будете кожного дня намагатися зробити сто робіт на один обід, насправді ви дуже швидко зламається.

Успіх вимагає занадто багато внутрішнього ресурсу. Цього не можна пізнати, поки людина не дійде до цього сама. Скільки не говори, що успіх не зробить тебе щасливим, гроші не зроблять тебе щасливим, люди в це не вірять, а ті, хто так кажуть, переконують з позиції психологічного захисту, мовляв, «так, мені не потрібні гроші, я багатий духовно».

Ось яка вимальовується картина: нам страшно відпустити віжки, бо інші можуть нас обскакати.

Тому ми влаштовуємо всілякі челенджі, починаємо нове життя з понеділка. Багато з людей не розуміє: часовий, психологічний і емоційний ресурси дуже обмежені. Коли вони вичерпаються — невідомо.

Нам здається: ось ми зараз напишемо, що з понеділка почнемо робити купу справ, запишемо все за правилами керування часом в красивий блокнот, і звичайно будемо все це виконувати.

Але потім настає момент, коли ми бачимо: сьогодні я відклав один свій проєкт, завтра другий… Виявляється, внутрішньо ми не готові, у нас є страхи, опір. Ми починаємо себе за це самобичувати, вимучувати. Чим більше людина себе картає, тим менше приймає себе, тим гарантовано залазить в депресію.

Що з усім цим робити?

Як виглядає той «успіх», який ми транслюємо? Таке собі життя завжди на позитиві.

Зранку встав, зробив гімнастику, потім з’їв правильну їжу, потім пішов помедитував, потім зробив мільйон справ, заробив грошей, потім провів час з сім’єю і відвідав п’ять гуртків… Перш за все важливо зрозуміти, що ця ідея утопічна.

Ідея успіху криється в проживанні того, що внутрішньо цінне для мене. Тоді моє життя буде насиченим і цікавим, і принесе більше радості, ніж придуманий — модний в суспільстві, успіх. Це перше.

Друге: важливо навчитися чути, що говорять наші тіло і мозок:

– Дивись, нам зараз важко, ми далі не зможемо, не впораємося з такою кількістю справ за один день.

Якщо ваш мозок кричить про це на весь голос, то краще йому повірити. Однак часто люди кажуть, що зможуть, не сплять ночами, щоб все встигнути, і розплачуються за це здоров’ям. Я це знаю через свій досвід: я теж бігла, прагнула, брала великі проєкти, і врешті решт втомлювалася, ламалася, вигорала.

Папір усе витерпить. Можна написати скільки завгодно справ. Але часовий ресурс обмежений, і наша працездатність теж. Людина намагається добити це коштом здоров’я, і приходить до кризи.

Третє. Важливо зрозуміти: успіх інших людей не робить нас якимись неправильними. Якщо у нас немає якогось загальноприйнятого соціального успіху, ми не стаємо від цього невдахами. Говоримо зараз про прийняття себе, своє рішення бути недосконалим.

У нарцисичному суспільстві живе культ ідеальності, тому люди часто приходять до терапевтів з позиції «зробіть мене найшвидшим, найсильнішим — найідеальнішим». Ми себе не приймаємо, тому хочемо довести іншим, що ми можемо, що ми чогось вартуємо. Ми не відчуваємо своєї істинної цінності.

Прийняти себе в цьому своєму «неуспіху» дуже важко. Це одна з найсильніших ідей, які зараз вчуваються – «Справжній чоловік повинен…», «Справжня жінка зобов’язана…». Зазвичай люди тримаються за цю ідею до останнього, і тільки після глибокої кризи можуть заспокоїтися і прийняти той факт, що успіх не зробить нас настільки щасливими, як прийняття себе разом зі своєю недосконалістю і недоліками. Це непроста робота — ми опираємося до останнього, я це знаю по собі, своїх пацієнтах, довколишніх людях. Тому єдине, що можна порадити — більше довіряти собі й частіше собі нагадувати, що навіть якщо успіху я не досягну, це не привід почати гірше ставитися до себе.

У цьому може бути велика звільнююча сила, коли людина каже собі: я досить цінна вже зараз, я люблю себе такою, але ще мені б хотілося зробити щось, що відповідає моїм вмінням. І, можливо, це приведе мене до успіху.

Залиште свій коментар

коментарів

Пов'язані статті

Back to top button
Close